Мамуся сказала, що то св. Онуфрій — це ім'я знаю, бо мого прадіда так називали.
— Отож. А чи не подумала, що має той святий до церкви св. Юрія?
— Не подумала.
— Та хто б це думав! Такий самий святий був при сходах до церкви св. Онуфрія. Але там йому і належиться бути. А тут, біля церкви св. Юрія, він поміщений, напевно, тому, що той князь Лев мав ще одне хрещене ім'я — Онуфрій.
— От як! — сказала Данка. — Правда, мене більше цікавить, чи мав він якусь принцесу.
— Звичайно, раз одружився. Чи знаєш, хто був його тато? — запитав Крак.
— Не знаю.
— А бачила ти у центрі міста пам'ятник воїну на коні?
І що там написано на постаменті?
— Ага! Король Данило. Він, казав татко, побудував місто Львів.
— Дуже добре сказав татко. Отож, той Данило і мав сина Лева. І, можливо, для нього будував місто між двома горами. Про одну гору ми вже говорили. Це ...
— Гора св. Юра, — поспішила сказати Данка.
— А другу гору ти напевно знаєш, хоч ми про неї ще не згадували.
— Напевно, Високий Замок. Я там вже була, на самому вершку, — похвалилася дівчинка. — Звідти чудово видно усе місто!
— Отож, між цими двома горами князь Данило заклав місто. Правда, ближче до Високого Замку, під самою горою, хоч вона тоді так не називалася. А як — не знаю. Потім вона стала зватися Княжою. Коли після низького замку біля підніжжя гори, де жив князь Лев, було збудовано замок на горі — то й гора стала Високим Замком, — провадив свою розмову старий птах.
Данка уважно слухала, Мнявка також принишкла. Лише в саду ганяв невідомо за чим Гавчик і в повільну мову Крака інколи вставляв своє "гав". Часто гуркотіли трамваї, риплячи на скруті вулиці.
— Настав час одружувати князенка, — продовжував Крак. — Місто було обгороджене валами, тому воно й було "город", був уже низький замок і на вулиці, що називалася Під брамкою, церква святого Миколая — княжа церква. Князенко був гарним хлопцем, струнким і спритним. А ще вправним воїном і, коли мав 17 років, урятував у битві свого батька Данила. Аж списа зламав на ворожім воякові! Правда, пишуть про нього історики, що був дуже невитриманим і гарячковим. Він уже змалку уподобав собі угорську королівну, коли з батьком Данилом гостював в угорського короля. Та Данило мовив йому: "Ти ще замолодий одружуватися". Аж коли Левові сповнилося 22 роки, угорський король прислав гінця, який повідомив, щ0 хоче нарешті одружити королівну за князенка. І поїхав Данило з Левом до угорського короля — і там повінчалися молоді. Чи ти, Данко, втомилася слухати? — запитав Крак, зауваживши, що Мнявка солодко, аж похрапуючи, спить.
— Ще ні, — відповіла Данка, хоч розповідь видалася їй не такою, яку б вона хотіла чути. То князенко мав би під'їхати до якоїсь кришталевої гори, на вершку якої у палаці сидить небаченої вроди принцеса. Ніхто із вершників не міг виїхати на гору, дістатися до палацу. І тільки наш князенко Лев, що мав якогось чарівного коня, дістався до принцеси. А тут так нецікаво, батько із сином, як усі прості люди, їдуть свататися.
— От і привіз Лев, — не переставав розповідати Крак, — молоду королівну Констанцію до Львова, подарував для неї та її придворних із Угорщини малу церковцю, яка і стоїть донині. Хай тебе колись поведуть батьки і покажуть — це храм св. Івана під Високим Замком.
— І що сталося потім? — запитала Данка більше з поваги до оповідача, ніж із цікавості, і сама продовжила: — "Жили собі поживали, діток наживали..."
— Та ніби так, — згодився птах, — князював Лев дуже довго. Його батько Данило став королем, потім помер. Мав князь Лев дві доньки й одного сина. І той син по смерті Лева став королем Юрієм Першим. От і все. Занудив я тебе, дитино, але не все з князями та королями таке цікаве, як у казках.
— О! Казки мені більше подобаються, — погодилася дівчинка.
— Ах, я тобі ще одну цікавинку мав про Лева розповісти: він придумав таку машину, що розбивала мури городів.
— То й що з того? — сказала Данка. — Краще, якби він навчив свого сина, як свої мури обороняти. А то чого Львів узяли вороги, що й Богдана Хмельницького не впустили до міста. Або хай би був Хмельницький тою машиною порозбивав мури — і не треба було б стріляти з гармат по церквах і палацах. Правду кажу?
— Ти мудра дівчинка, — сказав Крак і полетів геть.
5. Телефонна розмова
Зранку пішов дощ. Бабуся зачинила вікно — за ним аж потемніло. Напевно, Крака сьогодні не буде", — подумала Данка. І справді було порожньо на гілці, шумів дощ, час від часу блискало і гриміло.
І тут задзвонив телефон. Бабуся із кухні гукнула:
— Данко, візьми трубку. І якщо то мене, то попроси перетелефонувати через хвилин десять, бо маю руки в тісті.
Данка, якій майже ніхто ще не телефонує, раптом почула хрипкий голос Крака:
— Алло. Це ти, Данко?
— Так, то я. Доброго ранку! — привіталася Данка.
— Хіба він добррий? Ллє як з відра.
— Ні, то з неба, з хмари, — уточнила Данка.
— Звичайно, — згодився Крак, — погода, як кажуть, під псом.
— Яким псом, Краку? Бо Гавчика і не видно.
— Та так поляки кажуть на погану погоду, — пояснив Крак.
— Між іншим, Краку, я забула тобі сказати, що добре розумію польську мову, я все життя дивлюся мультики тільки на польськім каналі.
— Дуже добре! Але чому? — запитав Крак.
Данка мусила пояснити, що татко не хоче, аби вона дивилася на наших чи російських каналах фільми російською мовою. "Мені не треба суржику в хаті", — так казав татко.
— Ніби я б стала суржиком. Але хто такий цей суржик, татко не пояснив. Хто ж це? — запитала вона Крака.
— А це така попсута мова: і не українська, і не російська — слово таке, слово сяке. Чи розумієш?
— Не дуже, — відповіла Данка. — А що, від польської мови суржику нема?
— Наче нема, — каже Крак, — ось ти говориш гарно українською, зовсім твоя мова не помішана, не засмічена.
— Направду? А я навіть вмію по-польськи говорити, знаю багато польських віршиків. Це не суржик?
— Та ні, — заспокоїв Крак, — ой, і темно стало, хоч в око стрель!
Цього Данка не зрозуміла: нащо стріляти в око — тоді тим більше буде темно, як втратиш око. Але не це вона хотіла запитати в Крака.
— Слухай, Краку, а як це ти і телефон?
— Так само як і без нього, — була його відповідь.
— Ти мене не зрозумів, — сказала Данка. — Тобто, звідки в тебе у лісі на дереві, в гнізді, телефон? То для мене дивно.
— А-а, — нарешті зрозумів Крак, — я маю у Винниках такого знайомого серед людей, який радо мене впускає до себе і дозволяє користуватися і телефоном, і книжками. А книжки у нього різні-прерізні. Є дуже старовинні, якими користувалися чарівники і чорнокнижники.
Тепер Данці довелося протягнути своє довге "а-а". А тоді запитала:
— Це книжки на чорному папері?
— Ні, то книжки для недобрих чарівників і магів, — відповів Крак.
Настала тиша. Данка трохи подумала, а тоді випалила:
— Знаєш, твоя розмова по телефону для мене, як грім з ясного неба — це так говорить моя бабуся.
— Хоч зараз нема ясного неба, а грому багато. Або ще кажуть: як сніг на голову.
— Бабуся теж так іноді каже. Та який там сніг! Дощ, що аж гай гуде.
— Ого! — здивувався Крак. — І це ти знаєш? Справді, такий дощ припустив, що аж потемніло в очах.
— Аж іскри з очей посипалися, — додала Данка. У слухавці вона почула сміх Крака. — Щось я не так сказала?
— Так-так, — заспокоїв птах. — Це також так бабуся говорить?
— Вона. А татко каже до мамусі: це буря у склянці води. А як це — не розумію.
— Хе-хе, — озвалася слухавка. — Це означає "наробити галасу з нічого". Бо яка там буря у склянці? От на морі буря — то буря! Та й у нас ллє та й ллє, скоро почну клювати носом. На сон, певно.
Дівчинка образилася.
— То тобі так нецікаво зі мною балакати, що спати захотів. Тоді до побачення, — ображено сказала вона.
— Ой, ні-ні, не клади слухавку. Це я так, до слова. Трохи туману напустив.
— Якого ще туману? Тут нема жодного туману, — здивувалася Данка.
— То теж так мовиться, та я не дуже чемно висловився. Словом, не варто слів на вітер кидати.
— Вітер ...вітер, ага, шукай вітра в полі, — знайшлася Данка. — Це також бабуся каже. Ого, скільки ми наговорили про погоду?
— І про погоду. Та й ще самі розмовою робимо погоду, — сказав Крак.
— Як робимо? — запитала Данка. — Надворі — нічого не міняється — дощ не вщухає.
— А це ми робимо гарну погоду поміж нами. Чи у тебе добрий настрій?
— Добрий. Спочатку не мала, бо дощ і бабуся зачинила вікна. І тебе на дереві не було. Але ти зателефонував — і я вже маю добрий настрій.
— От бачиш, — мовить Крак. — ми самі собі зробили гарну погоду. А могло бути гірше. Тоді б ми сказали — втекли з-під ринви на дощ. І так зле, і так не добре.
— А я ще знаю одну примовку — також бабусину: вискочити сухим із води. Це добре чи зле? — запитала Данка.
— Не знаю. Дивлячись коли. От нині сухим із води не вискочиш. Але цей дощ ненадовго, бо він весняний, теплий. Після нього враз усе покриється листом і квітом. А ми собі вискочили із води, бо зустрілися телефоном, не мусили йти у зливу — з-під ринви та у дощ один до одного в гості.
Тут перервалася розмова — у трубці з'явилися гудки. Крака вже не було чути. "Наче вітром його змело", — подумала Данка і засміялася. Це так сказала б бабуся.
6. Про рід круків
Розповідають по радіо, що вчорашня гроза наробила чимало шкоди десь на передмісті та й по селах. Данка сама це чула на власні вуха.
Але сьогодні начебто і нічого страшного не відбулося: сонячно, пташки співають, дерева ще більш зазеленіли, навіть Кракова гілка забрунькувалася. Знову радість, на балконі мружиться на осонні Мнявка, внизу, як шаленець, гасає Гавчик. І в покою знову відчинені вікна, а не тільки вгорі кватирка.
Сьогодні нема потреби телефонувати — Крак напевно прилетить. Данка очікує його з нетерпінням. І справді!
— Добррого рранку, Данко! — каже він.
— Ой, як ти несподівано з'явився! Як грім з ясного неба! Доброго ранку!
— Не ранок, а вино! — мовить Крак. — Так мовлять поети.
— Не знаю, не пробувала. Мені ще не можна. Але віршики складаю, — відповідає Данка. — А чого ти, Краку, вчора поклав трубку, навіть не попрощався?
— А це не моя вина, телефон сам відключився і вже потім годі було набрати. Та ми і так славно порозмовляли.
— Дуже славно. А про що ж ми так довго говорили? Здається, про погоду, — стала собі пригадувати Данка.
— Еге ж, ми собі робили погоду.
— Ага, я собі пригадала, що коли ти відключився, то я подумала, "наче вітром змело".