Вони виліковувалися від безсоння.
Бідна жінка дуже зраділа Муркові: помічник буде — дитину заколише. Вона навіть не підозрювала (газет вона ж бо не читала, політику у телевізорі пропускала — дивилася тільки серіяли), що він не просто Мурко, а граф та й ще міністр. За останній таляр чи доляр купила йому віскасів. Але Мурко, що навчився у палаці смальцненько, перепрошую, смачненько попоїсти, від тих віскасів відвернувся.
До того ж за час урядування в королівському палаці кіт Мурко занудьгував за живою мишкою. У королівських покоях не було ні однієї (який жах!) справжньої мишки. Хіба можна там довго витримати, навіть будучи міністром із орденом на шиї й чоботями на лапах? Отож, засів граф Мурмирчинський біля мишачої нирки, перепрошую, нірки в куточку — і зачаївся. Поки він частував, перепрошую, чатував на мишку, ми прочитали усеньку книжку. Ще й віршика в котика вкрали, перепрошую, про котика склали:
Сидить котик на чатах:
може мишка де писне?
І велить нам мовчати —
не сполохати мишки.
Шепче кіт: "Милі діти,
ви сідайте навпроти!"
Та при нірці сидіти
нам ніяк не охота.
Полювати не хочем
із котячої ласки.
Бо тим часом охоче
вполювали ми казку.
Вполювали ми більше
між сторінками книжки
казочка нам смачніша,
аніж тисяча мишок.