Піднесена закривавлена шаблюка, здавалося, готова щохвилі змести кожного, хто наважився б заступити йому дорогу до залізних брам, за якими чутно було брязкіт невольницьких кайданів і благання допомогти. Існувала лиш одна думка:"Там невольники — українці! Там нещасні християни!". Прибіг під браму й замахнувся з усієї сили шаблюкою. Вона дзенькнула й зламана впала на землю. Не їй розбити темниці замок! Микола кинувся у сусідню хату. За хвилину вибіг. У його руках блищало серед полум'я вістря сокири. З надлюдською силою грюкнув об замок раз, другий — і замок упав на каміння.
Зарипіли залізні завіси, та брязкіт кайданів і радісно-божевільні крики заглушили рип дверей. Микола зник у темній низькій в'язниці. За хвилину почали звідтіля виходити невольники — сиві діди й молоді козаки. На руках у деяких іще бряжчали важкі кайдани. Руками, на яких під ланцюгами червоніло м'ясо, закривали очі, бо блиск вогню їх сліпив. Це не були люди: це були якісь страшні примари. Несамовиті запалі очі та чорні сухі обличчя надавали їм вигляду кістяків, покритих шкірою. Ноги вгиналися під невольниками: вони не могли їх втримати.
Плакали, сміялися, обіймалися, божеволіли. А там далі ледве доволікся до брами як голуб сивий дідусь. На ногах усього були ще ланцюги. Знеможений, сперся на одвірок і заридав як мала дитина. Полум'я освітило його худі руки і випалені очі, які здійняв угору. "Україно!" — шепнув тремтячими устами, схилив голову та біля розбитих воріт тюрми віддав Богові душу. Не судилося йому побачити вільних степів Вітчизни! Тридцять три роки мук на порозі волі відібрали йому життя.
А тим часом доми, мінарети й кипариси палахкотіли велетенськими смолоскипами, освітлюючи місто, мов у велике свято. Це була ніч, якої Озів іще не бачив! Це був день страшного суду, день, на якому справедлива Божа рука розкривала перед катами Вкраїни заслужене пекло, а перед її синами, невинними мучениками, довгожданий рятунок.
Визволені невольники з запаленими смолоскипами бігли тепер разом з козаками вулицями міста, у деяких на руках бряжчали ще кайдани.
Худі руки, в яких палахкотіло полум'я смолоскипів, почорніли, змарніли лиця надавали їм вигляду духів з палаючими мечами за кривди і рани Вкраїни. Козаки розсипалися по цілому місті.
Там розковує козак невольника, там стоїть в обіймах сина-козака визволена мати. Там зустріли козаки серед невольників старого бойового товариша, й він переходить із обійм у обійми.
Тим часом вогнені язики зараз сильніше почали бухати. Вони вже вдиралися в саму браму. Із неї вийшов останній невольник, за ним вискочив Микола. Його очі спинилися на невольниках, цих ледве живих трупах у ланцюгах. Стиснулися кулаки: йому хотілося кричати до Бога про криваву помсту, якої світ іще не бачив. Одвернув очі і побачив, що недалеко чорніє ще одне пекло: остання башта! Глухий божевільний крик, розпачливий зойк продирався крізь грубі мури й залізну браму. І Миколі здавалося, що це не крик і не зойк, а хтось кинджалом довба його голову раз по раз; що вп'ялося щось гострими кігтями в його груди й рве їх шматок за шматком. Він закусив губи з болю й погнався до башти. І вже бачив залізний замок. Уже замахнувся сокирою, коли зненацька крізь гамір пронісся страшний крик яничарів: "Алла! Алла!".
Що сталося з ним, Микола не знав. Схопився, скочив мов звір. В руках час від часу блискало гостре вістря сокири. Чув зойк навкруги, бачив, як чиїсь голови котяться йому під ноги й щось тепле, липке оприскує йому лице. Чув, як потикається й щось ясне блима йому перед очима. А далі потемніло в очах, підігнулися ноги. Він хитнувся раз, другий, вчув страшенний гук і вже більше нічого не бачив і не чув. Не бачив, як впала остання башта, придавивши собою останніх невольників, не діждалися рятунку...
Глава друга. Українська Голгофа
Пробудження в льоху. Кафа.
Майдан сліз. Хресний шлях
Чорне склепіння льоху нависло над Миколою. Вода стікала краплинами зі стелі й падала йому на голову, що була гаряча мов жар. Не світило Миколі ясне, веселе сонце. Перед очима наче хто простяг рядно. Лежав, мов у домовині. Щось налягло на груди й давило їх наче каменюкою. Микола ледве-ледве дихав.
Зненацька забряжчали ланцюги: це він ворухнувся. Підвів голову, та вона без сил упала на камінь. Уста йому палила страшна спрага. У грудях і горлі палахкотів вогонь. Повернув голову й припав устами до просяклої водою стіни. Звідкіля і яким чином потрапив він у цю пітьму, ніяк не міг зрозуміти. Перед ним ставали неясні картини: якесь море, село й башти. Та поволі думки ставали яснішими. Він зрозумів уже, що опинився у якійсь печері. А далі помітив, що стоїть ніч, бо нічого не бачив перед собою. Він іще не знав, що світу йому тут не бачити, що в льохові цьому вічна глупа ніч.
"Та чому рухнутися не можу?"— пробігла думка. Підвів руку. Щось наче тягнуло її додолу й немов забряжчало. Підвів ногу — й вона теж мов із олова: упала й задзвеніла. Мороз пробіг по тілу.
"Де я? Де я?"— мов ножем шпигала думка. "Чого саме зайшов у цю печеру? Не печеру, а якусь могилу? А може, я не живу?"— шепнув — і злякався свого шепоту. Почав підносити ще раз руку й ногу. "Ні, мабуть, живий!"— крикнув і аж задеревів із жаху, бо на його крик озвався якийсь тихий, придавлений стогін і брязкіт ланцюга. Потім зойкіт затих. За хвилину знову ніби стогін дійшов до його вуха: цим разом сильніший. Божевільний жах стиснув серце Миколи. Він чув, як уся кров застигла в ньому й щось давить йому груди вже дужче й дужче. Стогін не втихав.
Зненацька майнула ясна думка. Він щось ¡згадав. Так, тепер він знав уже це напевне: він вибрався з Січі в похід. Поволі-поволі почав розуміти більше.
"Ага, — шепнув до себе, — похід на Озів". Він бачив тепер мури, башти і турків, які падали під його ногами. Чув навіть їх крик та зойк і радість та плач визволених невільників.
"Уже знаю! — скрикнув розпачливо. — Не бачити вже мені більше сонця! В турецькому льохові немає дня, немає ночі! Є смерть повільна, смерть найстрашніша!"
Очі Миколи зайшли кров'ю. Мов розпаленим залізом хтось ударив його по голові. У страшній, нелюдській розпуці він почав пручатися й зубами кусати ланцюги, які тільки тепер учув на руках. Та тверді, тверді бусурманські окови: не розбити їх ніколи Миколі! І розпачливий стогін вирвався йому з грудей...
Кілька хвилин лежав тихо, непорушно. Він згадав батька, брата й сотні тих, що погнили в цьому льохові. Його мучила тепер думка: що сталося з товаришами? Чи врятувалися вони, чи, може, поневіряються по льохах, як і він?
І соромно стало Миколі за себе. "Хай буде твоя воля, Боже! — шепнув тихо. — За Україну каралися вони, й я буду каратися. Тільки від неї одверни муки, бо Вона невинна!" І Микола вже не чув ні болю, ні брязкоту ланцюгів, не бачив темряви. Він був цілком спокійний. Муки й смерть не були вже страшні.
А тимчасом щодня вранці бряжчав замок і піднімалася ляда. На дрючку спускали йому шматок хліба й мисочку брудної води, щоб не іагинув з голоду.
Так серед мук, голоду й пекельної спраги, мабуть, довго проживотів Микола. Волосся спадало йому довгими кучерями на плечі. Лице вкрилося густою бородою. Шкіра на руках потріскалася від холоду й бруду. А рани вже не пекли: стали потрохи присихати.
Минуло хтозна скільки часу. Було якраз опівдні. Сонце іщкло немилосердно. Перед брамою пишного мусульманського міста почувся брязкіт залізних ланцюгів, ляскіт батогів, залупали дикі вигуки погоничів. Довгий ланцюг людей: чоловіків, дівчат та дітей тягнувся далеко-далеко. Звідки йшли вони? Мабуть, здалека, бо закривавлені були їм ноги, рам'ям висіла одежа, в обличчях не світилося людських почувань; їх заступило худоб'яче отупіння. Скуті по чотири в ряд упоперек, пов'язані мотузками вздовж, невольники посувалися, мов безконечна валка. З опущеними головами, ледве волокли ноги. Між ними був і Микола. Його приєднали до ясиру в Озові, посадивши разом на корабель і привізши потім до цього незнаного міста. І от він ішов тепер серед оцих замучених людей. І ідавалося йому, що не ясир це ведуть, а якась велетенська гадюка в'ється поміж тополями, міниться й торохкоче різнобарвною лускою... А куди проповзла — зоставляла кривавий слід.
"Кафа!" — зненацька вимовив хтось із ясиру. І мимохіть здригнулися невольники.
Ввійшли у браму. Юрба бусурман обступила иевольників і почала їх оглядати. Малі татарчата бігали попри них, штовхали, глузували, жбурляли грудками, кричали, мов несамовиті. Гуркіт коліс, вигуки погоничів ослів, тупіт коней та гомін юрби зливалися в якийсь дикий гамір.
Миколі закрутилася голова. Він одвик у темному льохові від такої метушні й гамору. Цікавими очима глядів, проте, круг себе. На хвилину забув, хто він, куди й чого йде. Обабіч знімалися пишні будівлі. Раз у раз проходили повз нього то татарин, то турчин, то вірменин. Мінилися дивні одежі чужих, незнаних народів. Різнобарвні завої, халати так і мигтіли перед очима.
Тимчасом скінчилася вузька вулиця. Перед очима Миколи розкрився широкий людний майдан.
"Майдан сліз!"— мов блискавка пролетіла кожному думка. І сотні людей з жахом обвели його очима. Змалку чули про цей страшний невольничий ринок, куди з'їздилися купці з цілого світу, розвозячи потім иевольників по всіх-усюдах.
Повольникам звеліли зупинитися. Микола тепер тільки відчув страшну втому. Він ледве держався на ногах. Утомленими очима повів круг себе. Вдалечині, просто перед ним, розкинулося місто. Хіворуч простягся берег і губився в синіх хвилях моря. Ліс щогл чорнів при березі. Біля кораблів метушилися люди. Хто вони, не можна було впізнати. А з майдану сліз серед цього натовпу тяглася чорна смужка й посувалася до берега. По боках на конях упізнав Микола погоничів. Смужка то губилася, то виринала серед натовпу людей, аж нарешті спинилася при самому березі й почала зникати в чорних кадовбах кораблів.
"Продані! — подумав Микола. — Не бачити їм більше рідних степів, не бачити своєї Вітчизни!" Він одвернув очі, бо чув, що тиснуться сльози.
Здалека бачив тепер браму міста. З неї щохвилини приганяли нові й нові гурти невольників. Спереду йшли дівчата, зв'язані по двоє, а далі — жінки.