Аенянин усміхнувся, дивлячись на пілота, і, незважаючи на щойно пережите страхіття, Лідін не міг не усміхнутися навзаєм.
До них долинув здалеку погук. Згори, розмахуючи тонкими руками, квапливо спускався Олл. Незнайомий стрілив у нього виповненим ненависті поглядом, кинувся кудись убік і одразу зник в осяйному тумані, що вкривав болото.
Лідін розгублено дивився йому вслід.
Розділ четвертий. Сумніви Бартока
— Де тебе так потріпало? — запитав Барток, роздивляючись вимащений багном скафандр пілота-спостерігача.
— Невелика пригода у стилі казок Гофмана,— озвався Лідін.— Але пригода на аенянський лад. Як твої пасажири?
— Воскресли. Завтра повезу їх назад.
Вони піднялися на корабель. В шлюзовому відсіці Лідін віддав роботам скафандр, а сам пірнув у термокамеру. Коли він зайшов до каюти, Барток стояв біля панорамного ілюмінатора, заклавши руки за спину, і щось насвистував.
— Пробач, я змусив тебе чекати,— сказав Лідін.— Знаю, що та гадина не могла дістатися до тіла, а все одно було моторошно, доки не вимився.
Барток розуміюче кивнув.
— А наш друг на посту, як завжди,— зауважив.— І що він винюхує?
Поглянувши в ілюмінатор, Лідін побачив у сутінках знайому сутулу постать. Обличчя посередника було звернене в бік корабля. Лідін зашторив ілюмінатор.
— Таке ж саме запитання Олл міг би задати і мені,— мовив він.
— Тобі нічого приховувати,— заперечив Барток.— А ось вони… Ти знаєш, що твориться у цих бісівських печерах? А так званого Великого Магістра ти хоч колись бачив?
— Сподіваюся побачити.
Барток із сумнівом похитав головою.
— Забагато таємниць для такої малої планети. Забагато, щоб за ними не приховувалось щось…
— Ви демонструєте чудеса здогадливості, містере Шерлоку Холмсе — Бартоку,— всміхнувся Лідін.— Проте, видається, ваша здогадливість не заважає вам у ділових контактах з Аеною. Вельми делікатна справа, сказав би я…
— Байдуже, я простий пілот…— буркнув Барток.— І ти повинен розуміти, що Унікум не може собі дозволити таку розкіш — вичікувати, придивлятися. Мої боси діють за принципом: дають — бери. Певно, що ви не заперечували б, якби ми всі там повимирали, як динозаври.
Лідін розсміявся:
— Ти ще довго протягнеш.
— Але заради чого довго тягнути? — без усмішки запитав Барток.— Життя — складна штукенція, Павле. І має свій смисл тільки за умови, якщо в тебе є мета. А я свої устремління, схоже…— Барток розчепірив пальці, дмухнув на них, потім щосили стиснув у кулак.— Перед цим рейсом у мене трапилася цікава розмова з одним дідуганом,— промовив він у задумі.— Цікавий такий дідунько. Знаєш, що він сказав? Раніше, каже, у нас була хоч ілюзія віри. Можна було схилити голову біля вівтаря і поміркувати про безсмертя душі. Аена забрала в нас і цю ілюзію. Нині ми молимося, аби після смерті не душа, а тіло знайшло безсмертя, потрапивши сюди в заповітному контейнері. І плюємо на власне минуле, молимось, аби все забути…
— Забути? — перепитав Лідін.
— А певно ж! — сказав Барток.— Усім моїм пасажирам начисто відбиває пам'ять. Щоправда, з Уї, тим десантником, котрий першим побував у печерах, цього чомусь не трапилось. А решту доводиться всьому вчити заново, як немовлят.
Якийсь час вони мовчали.
— Послухай, Говарде,— сказав нарешті Лідін.— А тобі ніколи не видавалося дивним, що Аена безкоштовно творить свої чудеса. Якась же мусить бути тому причина. Чи ти віриш у безкорисливість помислів таємничого Магістра?
Барток відповів не відразу.
— Я не знаю,— стенув плечима.— Нічого не знаю. Врешті, не я, а ти тут пілот-спостерігач. І якщо відверто, я тобі не заздрю.
Після деякої паузи Барток додав стиха:
— Я боюся Аени, Павле. Боюся її чудес і цього солодкомовного посередника. Не можу збагнути чому, але боюся. І не стидаюся признатись у цьому. Ти мусиш бути обережним. Аена — дивна планета.
Розділ п'ятий. "Забери пурпурову кулю в Магістра!"
Зустріч на болоті позбавила Лідіна спокою. Ким був той незнайомий, що врятував йому життя?
Чому вся його зовнішність, погляд висвітлювались живим розумом і мудрістю, чому так разюче він був не схожий на інших аенян, ніби скованих невидимим ланцюгом?
Марно шукав відповіді на ці питання, а ноги, видавалося, самі вели його до каменярень, до закинутого селища, до страшних боліт Аени.
Проте незнайомець більше не з'являвся.
Зате сутула постать Олла бовваніла завжди поруч. Очевидно, посередник всерйоз потерпав за життя необачного інопланетянина, бо на його грудях з'явився смарагдово блимаючий трикутник.
Лідін спускався стежкою в долину, а Олл брів за десять кроків ззаду.
Біля входу до каменярні пілот зупинився.
Рожеві пластівці опадали з низьких хмар і розсіювались брудною піною під ногами у сотень аенян. Як і раніше, маса сірих тіл безперервно текла звідси в гори. Несподівано на дорозі виник затор. Величезна ребриста колона лягла впоперек, ряди аенян порушилися, почалась давка. Хтось зойкнув від болю, і луна цього зойку довго билася зляканою птахою поміж скель. Олл покинув свого підопічного і квапливо рушив туди безцеремонно розкидаючи на своєму шляху аенян, котрих він значно переважав зростом. Підкоряючись різким викрикам Олла та охоронців, юрба почала вирівнювати ряди, піднята колона поволі розвернулася.
І раптом Лідін почув тихе, майже нечутне, як шурхіт крил невагомих птахів Аени:
— Забери пурпурову кулю в Магістра!
Павло озирнувся. На нього дивилися насмішкуваті і, видавалося, захмелілі від усвідомлення власної мужності й сміливості, сповнені знайомого золотистого вогню очі.
Витягнуті ниткою білі губи майже не ворушилися, проте під шоломом Лідіна вже криком вибухало:
— Забери пурпурову кулю в Магістра!
Олл повертався назад крізь натовп, і обличчя молодого аенянина зникло в юрбі, злилося з масою інших сірих облич.
У вишуканих виразах посередник передав чужинцю запрошення Великого Магістра відвідати його стару резиденцію. Ще декілька днів тому Лідін зовсім інакше сприйняв би несподівану "милість". А зараз він лише якось відсторонено кивнув Оллу, що змусило посередника здригнутися від образи. Проте Лідін не помітив цього. Вперше за стільки місяців з ним заговорив простий аенянин. Але ж як заговорив…
— Забери пурпурову кулю в Магістра!
Розділ шостий. Аудієнція в палаці
Магістр стояв на верхній галереї, звідки було видно більшу частину поселень Аени. Обрамлений кулястою прозорою сферою вогонь, що палахкотів над його головою на стрімкій ажурній вежі, заливав галерею густим пурпуровим світлом. Криваві тіні причаїлися в глибоких, жорстких зморшках на обличчі Магістра. Він був старий, але видавався ще сповненим внутрішніх сил; масивна його фігура зберігала стрункість, а рухи були на диво пружні, аж якісь тваринно рвучкі.
Магістр дивився вниз, на дорогу, якою рухався живий потік тіл. Непорушний Магістр видавався однією з кам'яних фігур, що прикрашали балюстраду. Над очима нависав гостроносий широкий козирок. Він приховував верхню частину обличчя. І якби не погляд, що спалахував час від часу гострим металічним блиском, могло б видатись, що обличчя володаря утворене лише з цього величезного дзьоба і неприродно розтягнутого нервового рота.
Лідіну з Оллом довелося вичекати якийсь час, доки Магістр не обернувся. Його жорсткий, владний погляд зупинився на обличчі інопланетянина. Магістр звів свою коротку руку з довгими гострими пальцями. Це означало, що він привітався. Лідін здригнувся од відрази, побачивши, що на плечі володаря спочиває голова велетенської стоноги, котра обвила його шию живим шарфом. Долоня Магістра любовно торкнулася її брунатного лускатого тіла. Стонога повільно сповзла на долівку, завмерла біля його ніг.
— Ти вже достатньо часу на Аені, чужинцю,— розтиснув свої тонкі губи Магістр.— А ми досі не знаємо, друг ти нам чи ворог.
— Аена також лишається для мене загадкою,— відповів пілот.
— Хіба Оллу погано вдаються обов'язки посередника? — стрілив поглядом володар на враз побіліле обличчя свого наближеного.— І хіба ти так мало побачив у нас на Аені? — Магістр рвучко озирнувся.— Вся Аена перед тобою, чужинцю! Що загадкового ти бачиш в аенянах? В наших боязких, слухняних, маленьких аенянах. Вони бездумні і живуть, як квіти, як птахи — просто аби жити.
— А як вони жили раніше? — запитав Лідін.— Минуле Аени…
— В Аени немає минулого! Хіба ти не бачиш, що більшість аенян геть позбавлені розуму? Коли я був ще юним, там, внизу, панував хаос, по планеті снували юрби навісних істот, котрі з неймовірною легкістю могли або любити, або вбивати один одного. Я розумів, що мушу врятувати нерозумний народ Аени. І тої миті, коли збагнув це, я став Великим Магістром. Проте не відразу, далеко не відразу почали мене так величати. Ті, хто не втратив розуму, допомогли мені вознести над планетою оцей вогонь! — тонка рука злетіла догори, до палаючої кривавим полум'ям кулі.— Я виніс його із мороку печер, я дав аенянам вівтар. Щоб поселити в їхніх душах віру й страх! — голос Магістра задзвенів.— Так, віру й страх! Священний Пурпуровий Вогонь допоміг нам припинити розбрат, урівняв убивць і тих, хто міг стати їхньою жертвою. Народ Аени став єдиним і смиренним. Він зайнявся ділом, його життя виповнилося змістом. Проте велика сила безумства! — бридка гримаса переломила губи Магістра.— Вона породжує потвор! Таких, як Ітіар,— повільно, з відразою вимовив старий ненависне ім'я.— Це він підбурив жителів долини піти в болота, це він заборонив їм поклонятися Пурпуровому Вогню. Нашу високу турботу, наш спокій і працю непокірні зневажають заради манівців серед трясовини, де їх тільки й підстерігають велетенські родичі Ері…
Зачувши своє ім'я, стонога стрепенулася і підвела догори потворну голову.
— Вони не розуміють, що, заміряючись на владу, якою я обдарував нерозумних аенян, ризикують знову повергнути їх у безумство і смуту. Вони хочуть…— розширені зіниці Магістра уперлися просто в очі пілота, і несподівано володар здригнувся, мов уперше побачив чужинця і усвідомив, хто перед ним.— Ніхто не знає, чого вони хочуть,— вже зовсім іншим, якимсь погаслим голосом завершив Магістр.
— Жменьці непокірних не залякати Великого Магістра,— швидко й улесливо заговорив Олл.— За кілька днів новий палац буде споруджений, і на його найвищій вежі засяє зірка Пурпурового Вогню, яку буде видно звідусіль, навіть з боліт.