Сміялися, розпитували, вдовольняли свою цікавість одне до одного. Лісові пахощі неначе накладалися на їхню розмову й приносили щось ліричне, чарівне.
Не зогледілися, коли стало сутеніти.
Повернувшись в село, вирішили посидіти на товстій колоді, що лежала коло хати баби Шури. Не хотілось розставатися, хоч і не признавались собі в цьому, бажали чим довше побути разом. Ліна почала розпитувати:
— Ти чим живеш, Коля?
— Як то чим?.. Що ти маєш на увазі?
— Ну, шо тобі дороге, без чого не можеш?
— Навіть не знаю… Мабуть, робота… Її тепер ціню, хочу проявити себе, завжди мріяв бути класним слідчим. Важкі й заплутані справи розслідувати.
— А не скучно тобі буде?.. Хіба в цьому багато приємного?.. В папірцях цілий вік копатися, зі злочинцями діло мати, зі всякими людьми брудними?..
— Нє-а! Принаймні, поки що. Може колись і справді приїсться, але зараз все цікаво, все моє.
— А не боїшся?.. То ж ваша професія така, шо боятися інколи треба. Хіба ні?.. Якщо прийдеться вирішувати: когось життя позбавляти, або засудити, коли сумніваєшся у винуватості…
— Не знаю… не думав про таке... Мені здається, що там де будуть сумніви, я проти своєї совісті не піду.
— А якшо не будуть питати, якшо заставлять?..
— Надіюсь, що не піддамся.
— Давай поміняєм тему! Мені так всього хочеться почути про тебе.
— І мені.
— Домовились! Чур, я перша питаю… Скажи-но, Коля: а дівчат у тебе багато було?.. Ти отак, як ми зараз, з багатьма вже?
— На колоді сидів... чи що?..
— Нє-нє… не втікай від питання… Сам знаєш про шо я… Кажи: дівчата були, чи ні?
— Спілкуватися – спілкувався, але так, щоб серйозно – то ні. Якось не вийшло. А в тебе?
— І в мене так само.
— Зі мною, то все зрозуміло, а ти ж така гарна, можу тільки уявити, скільки хлопців задивлялися.
— Може й задивлялися… та поговорити не було з ким.
Захопившись розмовами, не вгледіли вечірнього гостя. Мабуть, почув голоси, які лунали з колоди. Міцної статури хлопець підійшов упритул до пари. Почав з претензій:
— А я прохожу мимо, чую хтось балакає в сусідів... Твій голос, Ліна, впізнав, а другий слухав-слухав і ніяк не второпаю: хто може бути… Якийсь незнайомець, не наш... Виходить, вгадав... Ти шо, Ліна, кавалєра привезла, чи шо? Тобі наших хлопців мало?
Говорив так, немов Колі не помічав, ніби порожнє місце було поруч з Ліною. Дівчина не встигла слова сказати, як гість нахабно запропонував Колі відійти в сторону й поговорити:
— Пішли, чувак, на два слова.
— Нікуди він не піде, – втрутилась дівчина. – Ти, Вася, йшов своєю дорогою, то йди куди зібрався, а до нас не лізь.
Проте Коля не захотів грати в боягуза. Піднявся й пішов у той бік, куди запрошував гість, відсторонив Ліну, аби не мішала.
Поговорити не вийшло. Сусід Вася одразу схватив Колю за груди, потряс трохи, і зацідив кулаком у обличчя. Коля від несподіванки впав на землю й затулив руками голову, наче захищаючись від нових ударів. Однак більше атаки не вийшло. Ліна наскочила на Василя й почала гамселити його скільки мала сили, й куди попало. Не забувала й кричати на всю вулицю:
— Шо ти робиш, гад? Ти чого з кулаками? Геть здурів? Та я тобі цього ніколи не прощу! Ти мені за це відповіси!
— Заспокойся, Лінка! Нічого я йому не зробив… Ну приклався раз… Не вмре…То ж у нас такі порядки – чужаків провчати. Положено так.
— А ти знаєш кого вдарив? Уявлення маєш, шо наробив, і шо з тобою тепер буде?.. Ти знаєш?
— І кого-кого?.. Твого ухажора, студентіка якогось, мабуть… Чи ти його міністром представиш?
— Міністром, не міністром, а тільки прокурор він. Ясно?.. По скарзі приїхав. Он документи в хаті, можеш сам побачити.
Сусід раптово знітився. Бойовий дух вийшов з нього за долю секунди. Зм'як, агресії немов і не було.
— Чого ж ти відразу не сказала, хіба я знав?
Василь підійшов до Колі, нахилився над ним, поклав руку на спину й почав вибачатися:
— Прости, брат, сам не знаю, як так вийшло… Побачив тебе з Лінкою і потьмарилося в голові. Я всіх кавалєрів од неї проганяю, а тут ти, ше й чужий… Прости, чувак… прости…
Ліна не дала більше вибачатися, прогнала сусіда подалі. Обіцяла завтра з ним поговорити. Сама почала опікуватися Колею. Посадила його назад на колоду. Збігала до хати. Принесла змочений у воді рушник та молоток. Витерла рушником хлопцю лице й приклала до ока металеву частину молотка:
— Тримай, бо синяк буде. Тільки цього тобі не вистачало. Вибачай, все через мене... Васька давно клинки підбиває, а я його гоню од себе. От він і дуріє, не знає, як по-другому. Нічо… він у мене отримає за це. Придумаю йому кару... Ще раз вибач, Коля!.. Вибач, не думала, шо так вийде.
— Не переймайся. Як вже є, так і є… Головне, щоб синяка не було, бо ж завтра на роботу.
Ліна притягла скривдженого хлопця до себе й обняла за плечі, стала гладити легенько по спині.
— Давай потримаю молоток, я краще бачу, де тримати!
Коля слухняно скорився.
Потримавши трохи, дівчина сказала, що так їй незручно, попросила покласти голову їй на коліна. Коля знову скорився. Ліна стала куйовдити хлопцю волосся, лагідно проводити по ньому руками, щось нерозбірливо приговорювала при цьому. Колі стало приємно-приємно. Він із таємною, легкою насолодою зливався з тілом дівчини, знову вчував її запах, якусь тонку ніжність, що йшла від її рук, ніг, від всієї неї. Волів би, щоб так тривало хоч і до ранку. На мить навіть проскочила думка, що тепер він вдячний Василю, готовий був би ще раз постраждати, аби опинитися на колінах у Ліни.
— Ти не заснув там, Коля? Шось ти замовк і не ворушишся... Боляче тобі?
— Ні. Мені добре. І зовсім не боляче.
— Не жалкуєш, шо отримав через мене?
— Ні. Навіть радий, хоч вір, хоч не вір.
— Коли ти за ним пішов і мене так впевнено відсторонив, я мимоволі подумала, шо може ти справишся, раз не боїшся. Мало чого, може знаєш якісь прийомчики, навчився чогось, може боксом займався... А то я, якби знала, тебе не пустила. Розумію: хотів показати себе переді мною… Вгадала?.. Ну то вважай, шо зацінила. Виходить не тільки через мене, а ше й заради мене… Мені приємно, Колю… І зовсім не прикро, шо ти не дав здачі. Це мені більше подобається, ніж груба сила.
Коли вже ніч добре взяла своє, Ліна вирішила відправити Колю спати, щоб одпочив перед дорогою й роботою. Вклала його на горищі в сіно. Аби воно не кусало хлопця, застелила зверху рядном, дала подушку. Від цього піклування хлопець знову пройнявся до Ліни ніжністю. Йому хотілося хоча б пригорнутися до неї, однак не насмілився.
Дівчина побажала гарних снів, а сама пішла ночувати в хату.
Спати в сіні Колі було добре. Пахощі різнотрав'я дурманили, обволочували мозок, немовби лоскотали. Якийсь час хлопець згадував прожитий день, що приніс йому так багато нового. В сонну думку лізла згадка про Ліну, її руки, коліна, голос. З цими думками та ще із запахом сіна Коля почувався таким вдоволеним, що аж трішки всміхався сам до себе. Згодом, так і не скидаючи посмішки, міцно заснув.
Якби зранку Ліна не збудила, спав би до обіду.
— Ей, Коля, помічник прокурора, вставай! Роботу свою прокурорську проспиш, ше я буду винувата. Вставай!
Ліна помогла хлопцю вмитися, зливала йому в пригоршні з кружки холодною водою, дражнила його сонного, сміялася, коли він здригався від перших доторків холодної води й пирскався. Потім напоїла молоком і відправила в дорогу.
На роботі прокурор уважно вислухав Степаненка, його звіт про поїздку. Наказав дати відписку й зайнятися іншими справами. Микола Іванович вирішив все ж розповісти про свої сумніви:
— Мені здається, що справу Безпалого потрібно детально вивчити. Є в ній дещо таке, яке не в'яжеться в логічний порядок. От, наприклад, свідок Галина Совиха визиває у мене підозри щодо своєї правдивості. Також повідомили мене, що підсудний ніколи не був поміченим у зловживанні спиртним, горілки начебто в рот не брав. Не мішало б розібратися в усьому, може було допущено помилку.
Рубан далі слухати Степаненка не схотів. Жорстко перебив:
— Ти туди, куди не просять, не лізь! Робитимеш те, що я тобі буду доручати, а не самовольничати тут! Справу щоб здав у архів негайно! І більше щоб я не чув, що ти нею цікавишся!
Ввечері, після роботи, Микола Іванович засів до вивчення архівної справи. Хоча справа ця була далеко не повною, основні матеріали зберігалися в суді, однак вважив за потрібне скористатися для початку тим, що було під рукою. Постановив для себе вивчити справу якомога краще, знати добре всі основні факти, адже розумів: більше її навряд чи дадуть побачити, може й таке бути, що й до судових матеріалів не матиме доступу. Цілу ніч просидів над ознайомленням, робив для себе нотатки, звіряв різні документи, пояснення, протоколи на їх відповідність та взаємозв'язок.
Аж під самісінький ранок зупинився. Голова стала набита інформацією, наче кашею. Потрібно було все переварити, осмислити, розкласти в думці на поличках.
Ще зо три дні після цього Степаненко раз по раз заглядав до свого записника – звірявся, аналізував. Неначе грався у дитячу гру-замальовку.
Картина поступово стала набирати чіткі обриси. Микола Іванович змушений був визнати, що Ліна таки права: схоже справу проти Безпалого, як то кажуть, склепали. Різного роду підтасовки і невідповідності кидалися в очі. Найбільше те, що слідчий зробив явну помилку при огляді автомобіля, яким начебто було збито потерпілу. Ця помилка згодом пройшла через цілий ряд слідчих дій. Степаненко спеціально, аби пересвідчитися в неправильних висновках слідчого, побував на місці аварії, ретельно оглянув його. Виходило так, що лівим боком своєї машини Безпалий ніяк не міг вдарити дівчинку, яка йшла тротуаром, на якому слідчий виявив сліди крові загиблої. Для цього треба було Івану Безпалому їхати зовсім в іншому напрямку, в бік центру міста, а не навпаки. Те, що він їхав у бік свого села, підтвердив працівник державтоінспекції, який бачив його автомобіль на посту при виїзді з міста. Тільки правою стороною автомобіля міг би Безпалий зіткнутися з потерпілою. Тоді як слідчий виявив пошкодження лише на лівій частині машини, не знайшовши інших слідів зіткнення при огляді автомобіля.
За таких обставин вся справа летіла шкереберть. Удар об тіло дівчини не міг залишитися без слідів. Таке було б неможливо.