Будувалась вона ще за паньщини, ще за... А, то було вже давно. Найстаріщі діди того вже не тямлять, ще тоді, як кажуть, у Дермані була унія і ту церкву збудували уніяти. Якась ніби "ксєнжна" Любомирська, чи як вона там звалась, дала гроші, а цеглу, кажуть, возили возами та саньми аж десь з Рівного, чи звідки там у повітри. Збудували великі і широкі мурі, але не зробили бані. Нібито унія бань не признавала, чи не було майстрів таких, чи що інше... Цього вже старі діди дерманські сказати не можуть, але досить того, що на мурі положили стелю, звели крокви, пошили латами, вкрили гонтами, поставили хреста, і вийшла ні то церква, ні то клуня, ні то хтозна-що... Ніякої тобі форми, як кажуть люди.
Як прийшов православний рускій цар чи цариця і як прогнали унію з манастиря, тоді саме і прогнали її і з приходської церкви. Вже старі люди тямлять, що першим православним попом був о.Феофан Іваницький, батько теперішнього старого о.Дормидонта Іваницького. Старого Іваницького вже мало хто в Дермані тямить. Кажуть, був не дуже ласкавий, але все-таки не був таким, як його син Дормидонт. Цей батюшка видався крутим. Дермань село чимале. Вже тоді налічувало понад дві тисячі прихожан. Але отець Дормидонт, всіх знав, кожну бабу знав по імені, кожного чоловіка пам'ятав. І хай би хто спробував перед сповіддю не виходити бодай сім днів для говіння. Батюшка такого не підпустить і на поріг церкви, збештає прилюдно на проповіді і після сповіді заставить бити, як не сто, то в кожному разі не меньше п'ятьдесят поклонів. У нього все було як по струнці. Завів у церкві братцтво. Братчики і сестрички. Все це старші порядні господарі і господині, що кожної служби мають стояти з горящими свічами, коли читають апостола чи Євангеліє, півкругом, сестрички по ліво, братчики по право. Сестрички ще дбають, щоб у церкві було чисто, прибрано, були рушники, квіти, ризи. Щоб на іконах не заводилось павутиння, щоб все було попране. Братчики натомість мусіли дбати за скарбницю церковну і за добрий тон у церкві.
Отець Дормидонт був господар. Це ж він вибудував нову простору хату, висадив сад, один і другий, насадив навкруги своєї садиби кущі бузу, набудував господарських будинків. Навіть отам під могилками в долині збудував чомусь читальню. Хтозна нащо і для кого, хоча треба віддати справедливість... У Дермані вже тоді була школа. Вона ще і тепер стоїть. Там саме під могилками, навіть двоповерхова. Більшість дерманських чоловіків знають читати і писати, кожний при потребі може навіть прочитати у церкві апостола, а старий Довбенко пішов навіть так далеко, що завів у церкві хор і при потребі може замістити самого дяка. Гірше було з жінками. Жінкам ходити до школи, як кажуть старі діди, "не полагалось"... І воно правда. Нащо їм, отим жінкам, школа. Все одно попадею не буде, апостола читати також не зможе, а хліб спекти, корову видоїти, жати чи в'язати кожна потрапить і без школи. Такої саме думки був і старий Дормидонт.
Але все-таки невідомо, чому була поставлена та читальня. Дерманці до неї не ходили. Ніхто зі старих дідів не тямить, щоб у тій читальні хтось щось читав, але будинок той завжди звався читальнею і часом там мешкав то чех-ковбасник, то якийсь розстрижений дяк, то вдовиця по священикові з десятома дітьми. Завжди та читальня була кимсь зайнята. Біда тільки, що ніхто її не поправляв, не білив, не підчищав. Будинок був добрий, мурований, але завжди не чистий, двері навскіс, гонти прогнилі... Навкруги читальні був садок, але садок був у порядку.
Він належав просто як власність о.Дормидонту. Далі за садком, трохи отак під церковне, було викопано кілька більших ставків. Малось на увазі розвести там рибу, але вода у ставках була дуже холодна, джерельна і риба не дуже там водилася. До всього хтось її, мабуть, перешкоджав водитися. У Дермані було досить таких майстрів. Крім всього цього о.Дормидонт закупив собі під могилками шматок ґрунту і вибудував собі там вілу. Справжню вілу з мезоніном, високими вікнами, подвійними дверми. Під вілою вибудував просторі льохи, а навкруги віли висадив горіховий сад. Це вийшло дуже призентивно. Там мешкали якісь пані, паничі, якісь рідні Іваницьких, стара матушка в чорних окулярах, що вічно нюхала табаку. Молодий панич, що вчився у Житомирській духовній семінарії, дуже роспущений і лінивий, що спричиняв о.Дормидонтові чимало клопотів. О.Дормидонт рішав ті клопоти досить по-простому. Коли панич Клавдій приїжджав додому і казав, що семінарія нібито роспущена на два тижні скорше, а слідом за ним приходив лист від ректора семінарії, який стверджував зникнення сина Іваницького зо школи, тоді о.Дормидонт брав свого панича, клав його при допомозі наймитів Хведька та Ониська на стілець і казав всипати синові стільки березової каші, скільки лиш Ониськові захочеться.
Але це не значить, що о.Дормидонт був якийсь старосвіцький, занедбаний, зачуханий батюшка. О, ні ... Які були у нього коні. Він виїжджав чвіркою цугом у блискучому фаєтоні, що і сама "ксєнжна" могла позаздрити. Говорив він з мужиками "по-мужицькому", це правда, але дома з жінкою, з дітьми, зо всіма чисельними своїми кревняками говорив він справжньою, доброю, всезрозумілою панською мовою. Мав чималу бібліотеку i виписував газети не тільки з Києва, але з самої столиці. У свято носив добру, шовкову, чорну рясу з широчезними рукавами. Не братався з мужиками і навіть, як це не дивно, не любив, коли його цілували в руку. Казав, що це ніби не здорово, що це розносить якісь хвороби... Хто його знає, що він під цим розумів, але сестрички чи братчики не могли без того жити, щоб, зустрівши "батюшичку", не цмокнути його в руку, все одно любить той це чи не любить. Але о.Дормидонт оминав такі зустрічі. До нього дістатися було нелегко. Говорив з мужиками через церковного старосту, але не тільки з мужиками. Так само і з панами. Сам писар волосний мусів не раз простояти у нього в кухні, поки не прийшов церковний староста у той час – Терешко Семенюк – і не спитав, чого пан писар собі жичать... I не тільки писар... Управляючий маєтками "ксєнжни" повний і справжній пан, що, кажуть, був у Італії, що приїжджав до батюшки фаєтоном, і той тільки у виняткових справах міг говорити з самим о.Дормидонтом...
Отакий, як росказують всі старі люди, був ціле своє довге життя о.Дормидонт. Кажуть, що йому не попом треба було бути, а приставом чи генерал-губернатором... А як не генерал-губернатором, то бодай архирейом. Тільки, що архирейом бути йому не можна було. Не мав високих шкіл за собою і був одружений з дуже злосливою, впертою, чорною, як циганка, жінкою, яка їздила верхи на коні і нюхала табаку.
I от за цього самого о.Дормидонта було рішено перебудувати церкву. Це легко сказати – перебудувати. Але що то для села коштувало. І грішми, і продуктами, і працею. Треба було дати по п'ятнадцять рублів серебром з ґрунту, треба було знести по різникові сала, треба було не раз їхати возити з Верхівщини та Бущенщини дуби, дошки, цеглу. Треба було ходити на роботу мішати вапно, носити цеглу і камінь, тесати колоди. Перебудовували не тільки церкву. Домурували до неї високу дзвіницю, вивели велику, пукату баню, зробили навколо церкви залізну огорожу з мурованими стовпчиками. Біля церкви збудували простору хату для проскурниці і для брацтва. Зробили велику залу, де в неділю та свята братчики та сестрички можуть зібратися, "поснідати" з доброю чаркою і поспівати. До цього часу те робилось десь "збоку", літом у садку на травиці, а зимою у якогось кума, але хіба ж так можна? Розуміється, що не можна. Інколи на такий сніданок прийдуть самі батюшичка і як воно виглядає, коли їм треба сідати просто на траві.
Роботи цього літа було по саму шию. Тому Казмірцьова банда давалася ще більше взнаки, бо всі були перевтомлені. На Запорожжі просто таки це зводило, як казали, всіх з ума. Олексій та Никонор, та й і Трихон і всі решту тільки чекали випадку, щоб якось все то взяти за роги. Ніхто не міг дати з тією бандою ради. Навіть о.Дормидонт. Він довго боровся з Казмірцем, але після того, як у самого батюшки, не дивлячись на замки та наймитів, вивели пару найкращих карих жеребців, о.Дормидонт кинув на злодіїв прилюдно у церкві анафему. Це вплинуло. Всі хрестилися, і сестрички пошепки одна другій казали:
– Ой, кумонько, кумонько! Ой, рибонько моя золотенька. Не минеться це "їм" так даром...
І це "їм" так дійсно не минулось. Розуміється, не так одразу. Старі люди кажуть, що Бог не прийде кієм карати. На все свій час. Пройшло ще пару місяців, минула осінь, десь по Михайлі, як звичайно, впав сніг, а біля Миколи почалися перші метелиці і морози. Брати Гуци, як і завжди, не дармували. Один ходив на роботу до чехів, інший возив кіньми колоди до Мизоча, ще інший ходив до школи, а тільки Омелько *[помилка в оригіналі… далі по тексту – Онисько] десь там повітря знає де вештався.
Це було десь так, щоб не збрехати, біля тих свят Сави, Варвари і Миколи у Пилипівку. Був морозний день, випало багато снігу, дороги позамітало. Олексій Гуца поїхав за Никонора до лісу, бо Никонорові розболілася нога. Ще восени, б'ючи "під горою" в кар'єрі камінь, його вдарив по нозі невеличкий камінець. Спочатку ніхто на це не звернув уваги, але потім нога почала боліти, пухнути, ходили до знахорок, виливали пристріт і вроки, але нічого не помогло. Не дивлячись на біль, Никонор все-таки їздив до ліса, але ось вже нога так розболілася, що Олексій мусів покинути на Борщівці трачку і поїхати за Никонора до ліса. Треба було вивезти колоди, за які вже наперед були взяті у таксара гроші.
Олексій поїхав. З Мизоча вертався надвечір і заїхав на куток Шинківці. Мав там діло до церковного старости Терешка, який носився з думкою заложити в Дермані якийсь там кридитовий банк. Лиха повітря знає, що то там мав бути за банк, але Олексієві на весну треба чимало грошей. Вони з Никонором задумали купити в Осовці аж дві десятини землі, і на це треба чотири сотні карбованців...
Отож Олексій заїхав до Терешка на Шинківці. Терешка дома не застав. Його стара сказала, що має бути ніби десь там у шинку. Олексій зроду не заїжджав до шинку, але як треба, то треба.