"Ой не ходи, Грицю…"

Михайло Яцків

Сторінка 3 з 3

Це був артистичний салат з опереткових актів, драматичних сцен, дуетів, куплетів і соль-, цих номерів.

Того вечора було кілька гротескових хвилин, які пригадали Шекспірові часи, коли актори з публікою утворювали одне ціле.

Під час трагічної паузи серед монолога з бантини над сценою долетіли слова:

— Посунься, бо як талапну, то око мазницею вилетить!

І тут один з шибеників упав на сцену.

Актор, який представляв мужика в народній драмі, мав виголосити: "Замети хату та йди за двері!" Але забув і сказав.

— Замети сцену та йди за куліси!

Реквізитор забув дати на сцену чоботи, виваляні у червону фарбу, що мало бути доказом убивства.

Війт на сцені говорить, щоб подали йому ті чоботи, а актор, який грав роль присяжного, почав крутитися за ними по хаті, заглянув під лаву та під ліжко і нарешті сказав:

— Нема! Загубилися. Правдоподібно, десь на печі.

В гостиннім виступі стояв один редактор, знавець драматичного мистецтва. Мав він плечима більше продуктивної праці, ніж здібностей, але без визнання у деяких колах. Рішуче не виступав піхто проти нього, та були такі, що потайки шкодили йому інколи гірше лютого ворога.

Дама гніздилася біля фортепіано, редактор тримав ноти, чекав на перші акорди Вагнерового "Прощання Лоенгріна", але робив при цьому враження вдоволеного щасливця. Нарешті він почав співати. Його голос зовсім не відтворював героїчність і силу, а губився в горлі і нагадував домашню копію інститутки з твору майстра.

Редактор ворожого друкованого органу сидів у першому ряду і, хоч без претензій на знавця співу, дивився вперто усміхненими очима на свого політичного супротивника на естраді. І інші глядачі ховали голови за плечі жінок і душили в собі сміх. Один потупив очі в коліна і силувався уявити похорон свого дідуся, аби тим самим задушити в собі сміх. Після кожної пісні франти били завзято в долоні, а щирий співак щебетав і колядував надпрограмово все, що тільки вмів.

Тим часом до ворожого органу писалося таке:

"П. Г. вразив карикатурним сміхом і був рішуче занадто мелодраматично-учтивий. Ми б радили йому, щоб він дав випхатися зі своїм голосом".

Чижикові було ніяково.

"Я не маю віри до його співу, — думав він, — але ця поведінка публіки хоч і природна, але несумлінна".

Після представлення наш герой взяв жмут афіш під пахву, а його товариш Залуда — бляшанку з рідким клеєм і квач, і пішли у місто. Розліплювали афіші по мурах і парканах. Де треба було лізти вгору, там Залуда підіймав Чижика на своїх плечах. Так вони розліпити кількадесят афіш по всьому місту…

А на другий день Чижик написав до Щогли:

"Поважний пане директоре!

Мій драматичний термін у Вас скінчився. Афіші, порозліплював я, щонайменше як афішер з докторатом, хоч до того мистецтва не дали мені безсмертні боги конечного дару — Вашого росту. Зате послугувався живою драбиною — і Залудою. Раджу Вам від душі, подайте на драматичній анкеті цей мій план: "Нехай будуча святиня мистецтва стане на такій підвалині, як могутні плечі і шия неоціненного Залуди". Здобудете цим собі славу і гроші, за якими пропадаєте, а я, осліплений Вашим ореолом, співатиму оди, перед якими зблідне ім'я немейського поета".

Зібрався і вийшов.

Був у передмісті. Дощ скропив пилюку, ранок був свіжий, майже літній, садиби кінчалися, передмістя мало затишний сільський вигляд, вулиця виходила на розлогі поля, що нагадували степ. Була тут гарна, велика загорода з садами і господарськими будинками, збудованими на старий лад. До вулиці виходила простора кузня, а на подвір'ї коваль прибивав коневі підкову. На перший погляд той коваль нагадував силача, викуваного з граніту. З-під сивих брів його сіяли лагідність і спокій.

Чижик став і дивився з натхненням на нього. Так виглядали люди, коли на світі ще не було ні підлого бюрократичного жонглерства по рецептах Меттерніха, ні циркулярів, ні всіляких службових прерогативів, ні ради шкільної крайової.

Він ішов далі і по дорозі думав:

"Людська сила — не до кінця віку. То хіба маю змарнувати її в театрі і не лишити виднішого сліду? Ні, вернусь краще до своїх і вкладу свою силу в таку працю, до якої я годен".

Повернувшись в рідне село, одного літнього вечора Чижик сидів з батьком у хаті, і вони балакали весело.

— Що то було, Дмитре, з тим якимсь триятером, що ти був пристав до нього? Я вже не раз мав запитати, та все набуваю.

— Пусте-е, нема про що згадувати.

— Ану розкажи, що це таке є. Чи не буде то часом щось таке, що отак візьме один комедіянт, поставить кілька крісел одно за другим, а потім розбіжиться і всі перескочить?!

Дмитра вразив цей погляд на театр, а з другого боку, сам спомин про свої митарства в цьому "храмі мистецтва" не належав до приємностей. Але він попав пояснювати батькові, що театр — це зовсім інше, а далі став оповідати йому про мету й характер театру. Та старий враз схопився й перервав:

— Ага! Аж тепер я собі пригадую! Таки саме тоді, коли ти там був, бачив я в місті папір на мурі і вичитав, що приїхав триятер і буде показувати якогось "Ой не ходи, Грицю…" — і старий вибухнув сміхом: — Ой не ходи, Грицю! Ой не ходи, ха-ха-ха! Ой, ой не ходи, ха-ха-ха-ха!..

Взявся за живіт і реготав на всю хату, аж вікна дзвеніли.

1907

1 2 3