Вони почали стріляти у Лавріна, і за мить уся колода покрилася стрілами, що тремтіли, увіткнувшись у дерево, але у старого не влучила ні одна.
Тим часом сагайдак в Івана спорожнів. Залишалося два пістолі на два постріли, а там… А там лише мечі допоможуть.
До татарів ще прибула підмога з трьох вершників і це трохи їх підбадьорило. Вони раптом встали і вихилясом побігли на Лавріна, який встиг набити рушницю і вистрелив у першого з тих, хто біг. Тут Іван вступив зі своїми пістолями, поклавши ще двох, а потім вискочив з-під груші, крутячи двома мечами, і кинувся на решту піших і кінних татар. Він рухався, наче швидка ласка серед повільних вгодованих ховрахів. Здавалося, що його мечі самі знаходять жертву, не роблячи жодного зайвого помаху. Татари не встигали навіть відбити удари, навіть шаблю підняти, як безжальна смерть затягувала їх у свою ненажерливу пащу. Ті, хто стояли трохи далі, намагалися поцілити в Івана із лука, але він спритно прикривався тільки-но вбитими воїнами, і стріли влучали в них. Але один татарин з вулиці поцілив у козака стрілою в ту мить, коли він стояв, неприкритий ніким, і Іван, відчувши цей постріл чи радше почувши спів стріли, миттєво відхилився і перебив стрілу мечем надвоє. Татари отетеріли і хтось із них наче завив:
— Шайтан!!!
У дворі вже лежали у різних жахливих позах більше дюжини полеглих ворогів, а Іван за кожним ударом додавав до цього числа ще жертви. Його охопило дивне відчуття відстороненості, ніби він жив в одному вимірі, а вороги — в іншому, бо та швидкість, з якою він вражав їх, була неймовірною. Іван наче перетворився на невловиму тінь, що ніби розчинилася серед ворогів, безжально вражаючи їх на смерть, а вони, розгублені і перелякані, навіть не встигали подивитися в її обличчя. До того ж, сили йому додавало мстиве почуття ще до тих татар, які полонили їх з братом у дитинстві, вбивши батька, а згодом і матір. Татари дивилися на нього з містичним жахом і тільки приречено закривалися руками від ударів, кинувши свої шаблі. Але козак таких не вбивав, а просто бив ногою, відкидаючи вбік, щоб не заважали.
Оксана тим часом, наче пташка крилами, огортала своїх діточок, які плакали, стривожені пострілами, що глухо відлунювалися у льосі. Вона ледве стримувалася, щоб не піднятися нагору і не подивитися, що відбувається, чи живі коханий Іван і дядько Лаврін. Звуки бою підтверджували те, що їхні захисники живі і бороняться.
Раптом почулося звучання рогу десь неподалік. Кілька татарів, що залишилися живі, дременули з двору та скочили на коней. Іван у гарячці кинувся за ними, стрибнув на останнього коня ззаду, рубонувши по шиї вершника та скинувши його на землю. Потім дав остроги коневі і наздогнав тих, що намагалися втекти, заховавшись у диму, який густо огорнув вулицю. Рубонувши ще два рази та упевнившись в смерті ворогів, Іван зупинив коня і розвернув його назад, щоб не від'їжджати від дому далеко. І тільки зараз він побачив, що вулицею мчить загін польських драгунів. Щось його змусило посторонитися конем і загін, не зачепивши козака, промчав повз нього, зникаючи у куряві і диму. За загоном їхав верхи на білому коні знатний пан з почтом та військом.
— Що за один? — прошепотів Іван, облизавши сухі губи, та, під'їхавши до двору, спішився, забувши припнути коня, і той побіг вулицею, киваючи головою та іржучи. Окинувши оком двір, що був завалений мертвими тілами ворогів, Іван навіть здригнувся, хоча вже звик до всього. Лише один Лаврін стояв та чухав потилицю, здивовано дивлячись то на вбитих татар, то, із захопленням, на Івана. А козак, щось згадавши, кинувся до льоху і спустився вниз. Обійнявши заплакану Оксану та почувши на губах солоність її сліз, Іван почав втішати дружину та голубити дітей.
Вельможний пан зупинився біля двору Лавріна і підняв руку, даючи знак свиті та війську. Миттєво спішилися офіцери з почту і взяли панського коня під повід, хтось допоміг пану злізти з коня і він гордовито став на рівні, приголомшено оглядаючи двір. Тут таки з'явився й Іван з Оксаною, несучи заплаканих дітей.
— Що тут трапилось? — різким голосом спитав пан. — Хто побив їх стільки?
Пан був одягнений по-військовому, у розкішно розшитому золотими візерунками плащі і багатих обладунках. Коштовна шабля висіла на золотистому поясі з лівого боку, а з правого стирчала велика булава, також оздоблена коштовностями. Пан мав пронизливі сіро-зелені очі, тонкий ніс на широкому обличчі та пишні сиво-русі вуса. З-під високої хутряної шапки з пером вибивалося довге, трохи звивисте волосся.
Іван похмуро подивився на вельможного пана і непривітно буркнув:
— А хоч би й ми, то що?
— Як ти розмовляєш з ясновельможним паном, хлоп?! — заверещав один з офіцерів почту та підбіг, розмахуючи нагаєм до козака. Той подивився на нього темним поглядом, який не віщував нічого доброго і, наче коня, осадив так, що офіцер ніби спіткнувся та ледь не впав. Пан посміхнувся краєчками тонких губ і проказав:
— Видно, славний сміливець-козак не розуміє, з ким розмовляє! Поясніть йому!
З почту вийшов дещо смішний коротенький офіцер та пафосно оголосив:
— Його ясновельможність князь Ярема Вишневецький!
— А хоч би й… — зухвало почав було Іван, але Оксана смикнула його за сорочку і він замовк, потім неохоче вклонився. Вишневецький підійшов ближче і, показавши очима на тіла, спитав:
— То це дійсно ви вдвох побили цих невірних?
— Так, пане… — стримано відповів Іван, ласкаво відсторонюючи Оксану і посилаючи її з дітьми в хату.
— Тоді — хто ти є, що так вмієш воювати? Я бачив, як ти розправився піший з трьома вершниками і своїм очам не повірив. Є у мене у війську вправні лицарі, але такого я ще не бачив. Тим більш, що, як я розумію, це здебільшого твоя робота, а не старого?
— Я міщанин тутешній… Живу з дружиною та дітьми у родича.
Князь із розумінням кивнув головою і звернув увагу на мечі, які стирчали з-за спини Івана. Офіцери і драгуни також з цікавістю дивилися на зброю, що так незвично гніздилася в обладунках на спині. До того ж військо тіснилося ближче до двору, щоб побачити побитих татар, бо ті, хто вже побачив, переповідали далі свої враження, а іншим було цікаво побачити все на власні очі.
— Як же ти, міщанин, — наголосив князь на останньому слові, — маєш таку зброю і таке вміння битися?
— Зброя ще з тих часів, коли я в дитинстві потрапив у рабство далеко звідси — аж до Китаю. Там і битися навчився.
— Хоча не маю за правило брати схизматика на службу, але тобі я пропоную служити в моєму війську.
Князь задоволено посміхнувся, чекаючи на вдячну згоду, але Іван похилив голову, блискаючи очима з-під брів, потів різко сказав:
— Та я не маю за правило служити католикам!
— Що?! — рвонувся чи вдав, що рвонувся, офіцер з почту до Івана, але Вишневецький підняв руку, заспокоюючи почет і драгунів, що зашуміли, брязкаючи зброєю, і розчаровано сказав:
— Бачить Господь і пресвята Матка Боска Ченстоховська, що я був до тебе справедливий. Але, якщо твоя невдячність не згасне до ранку, то вранці ти помреш під канчуками, і ніякі схизматські боги тебе не врятують.
Вишневецький наказав залишити варту біля будинку Лавріна, щоб постерегли Івана до ранку. Князя дійсно вразила майстерність козака і він ладен був поступитися шляхетськими принципами, аби заманити такого майстра до себе у гарнізонне військо. Він мав стільки сміливих і майстерних лицарів, як ніхто в Речі Посполитій, бо багато славних вояків мріяли служити саме під його рукою. Князь Ярема був хоч і жорстокий, але гордий і сміливий, та, як на шляхетську мірку, справедливий до своїх солдатів і офіцерів. Він у поході не їхав у кареті, як інші регіментарі, а маршував верхи разом з військом та харчувався разом з офіцерами.
Коли Вишневецький з військом поїхав до центру міста, де був замок, в якому сховалася місцева влада під охороною гарнізону, у дворі залишилось восьмеро драгунів з кіньми та їхній командир — молодий, майже безвусий хорунжий Станіслав Песєцький. Він захоплено дивився на Івана, як та дитина на іграшку, ходячи за ним слідом та викликаючи посміх у рядових драгунів.
— Ну, чого тобі треба від мене?! — розсердився Іван. — Накажи краще своїм солдатам, щоб допомогли тіла поховати, яму викопати.
Песєцький кивнув головою і побіг до своїх підлеглих розпорядитися. Ті невдоволено піднялися з трави, на якій блаженно відпочивали після далекого походу верхи, але допомагати пішли.
Яму викопали на городі за хатою у місці, де погано родила земля. Як пожартував Лаврін — щоб піддобрити. Доки кипіла робота, Оксана наварила борщу у великому казані, бо знала, що драгуни також хочуть їсти. Для них це стало приємною несподіванкою, вони від серця дякували жінці і захоплювалися її красою. Оксана поставила казан в літній кухні на столі і поляки, витягуючи ложки з-за халяв чобіт та захлинаючись слиною від запаморочливого запаху свіжого борщу, оточили казан та почали сьорбати, щось вдячно мукаючи. Оксана з жалем дивилася на них, розуміючи, що драгуни, хоч і вороги, але ж чиїсь сини також, та й з'явилися вчасно і, можливо, врятували їх від вірної смерті, бо татари такого побоїща їм би не подарували. Іван також заспокоївся, дивлячись на кохану, і не докорив їй ані словом за те, що нагодувала поляків.
Після смачного обіду, ухиляючись від гарячих проявів вдячності, Оксана налила ще й півцеберця свіжого молока, яке щойно надоїла, бо корова вже мучилась від того, що вранішнє доїння було пропущене.
Іван прикликав Оксану і Лавріна в хату та тихо сказав:
— Сьогодні вночі тікаємо!
— Як, куди? — сполошилася Оксана.
— Спершу на Чигирин, а там — як доля скаже!
— Але — чому?! — Оксана не вірила, що тихе щасливе життя закінчилось і її знову чекають випробування.
— Тому, люба, що Вишневецький не подарує мені відмови служити у нього, обов'язково закатує і вб'є. А ще тому, що я себе виказав та звернув на себе увагу, і тільки питання часу, поки хто-небудь згадає мене в лавах козацьких. Якби не поляки, то, може, все якось і минуло б тихо.
— Як скажеш… — знітилася Оксана і, схиливши голову, пішла збирати речі та дітей.
— Тільки мотлоху багато не бери, лише найбільш цінне і необхідне, — кинув услід дружині стурбований Іван. Оксана знічено озирнулася і на знак згоди кивнула головою.
Лаврін дивився та слухав, що говорить Іван, нарешті второпав, про що йдеться, і схопив козака за рукав.
— А як же ми втечемо? — і кивнув на двір, де веселилися ситі драгуни.
— То моя справа, не турбуйся.