– Хочу сам йому показати місця мого дитинства.
– Файний хлопчисько! – блиснув золотим зубом Микола. – У мене троє дівок. Як виростеш, то будеш за зятя!
Я хотів бовкнути: "Не діждетесь!", але під пильним дідовим поглядом стримався.
"До речі, як там Лялечка? Щось давно не озивалася", – згадав я і заліз у Фейсбук.
На сторінці Яни Приймак красувалась її нова фотографія у білому легкому пальтечку на ґанку Музею раритетів. Ципа театрально позувала, приклавши пальчик до щоки і звабливо зазираючи в об'єктив. Але не це розгнівало мене, а те, що вона у статусі написала "в активному пошуку". "От коза!" – назлостився я і став строчити їй приватне повідомлення.
"Лялячко! Навчись контролювати свої глюки! Те, що кілька днів я тобі не пишу, не означає, що я про тебе забув. Ти й далі квітнеш у моєму серці. Я просто вирушив у геройську місію безмежними просторами дорогої всім нам України. Не розчаровуй мене! Тримай хвіст пістолетом. Навіки твій Володар темряви".
Наприкінці повідомлення я надіслав їй великий букет пурпурових троянд.
Хуст, попри те, що була лише середина березня, зустрів нас прозорим сонячним днем. Порівняно з Києвом тут було куди тепліше. Це невелике 30‑тисячне містечко розташоване на річці Тиса, що тече ще й через Угорщину та Сербію і впадає в Дунай. На високій горі прямо перед нашими очима височіли романтичні руїни Хустського замку, над якими приємно звеселяв око синьо‑жовтий прапор.
На станції нас зустрічав дідів приятель Сергій Коваль, ще міцний чолов'яга з орлиним поглядом і сивими акуратними вусиками. В його постаті вчувалася міць і статечність, хоча вік уже наближався до сімдесяти. Він закинув подорожні торби до своїх стареньких авто і повіз нас одразу до себе.
– Лук'яне Івановичу, ви на скільки до Хуста? – розпитував наш добровільний помічник дорогою, поки ми втішалися провінційними видочками.
– На кілька днів. От в онука канікули, тож я забажав поєднати приємне з корисним. Хтозна, коли ще сюди навідаюся.
– Сьогодні заночуєте в мене. А далі буде видно! – безапеляційно прорік Сергій Коваль і припаркувався у дворі довгого п'ятиповерхового будинку, який зовсім не нагадував радянські.
– Угорці будували, – кивнув він на будівлю. – Радянський Союз їм газ постачав, а вони за це дещо звели у нашому краї. В Ужгороді, наприклад, збудували найбільший в області готель "Закарпаття" на дванадцять поверхів.
Квартира пана Коваля виявилася просторою та зручною. Нам відвели задню кімнату, яка була непрохідною. А тим часом господарка накрила стіл у вітальні, в якій виділялася велика книжкова шафа, комп'ютер на кутовому столику та стіна, увішана родинними фотографіями. Обидві доньки подружжя Ковалів мешкали в Ужгороді, тож на пенсії батьки опинилися на самоті і вже довгенько розмірковували про переїзд до обласного центру. Стримувала їх поки що відсутність житла на новому місці.
Ми посідали у червоні фотелі за журнальний столик, на якому вже парували кнедлики зі свинячими реберцями і тушкованою капустою. Коли господар, або, як тут кажуть, ґазда, налив у чарочки закарпатського коньяку, дід підвівся, аби виголосити тост:
– Дорогий друже Сергію! Якби ти знав, як мені приємно знову відчути рідне повітря! Я дякую долі за те, що колись звела мене з тобою, і вже тридцять років ми приятелюємо. Здається, то був 1987 рік, коли ми вперше зустрілися у Хустській школі‑інтернаті…
– Так, ви шукали історика, який збирає матеріали з Карпатської України. Тоді ця тема ще була під забороною, і ми розмовляли в шкільному коридорі майже пошепки. Але досить балачок! Сегединський стигне! – перервав гостя господар, який нітився, коли його хвалили.
Після випитої чарки вони загомоніли значно жвавіше, зовсім забувши про нас із господинею. Сергій Коваль, попри те, що не корінний закарпатець, був відомим краєзнавцем. Друкувався в часописах, виступав на конференціях, хоча вийшов на пенсію як звичайний учитель історії. Обирався навіть міським депутатом.
Дідусь його розшукав, аби довідатися про свого батька, про якого знав тільки, що той загинув під час наступу угорців у березні 1939 року. Мати починала схлипувати і витирати сльози, коли про це згадувала. Смерть нареченого стала для неї глибокою травмою. Єдине розповіла, що той був студентом. І син, нівроку, вдався у нього.
– Ви приїхали дуже вчасно! – гув басом історик, розпашілий від коньяку. – Адже у нас якраз розпочинаються святкування ювілею Карпатської України. У музеї відкривається нова експозиція, на будівлі гімназії встановлюють меморіальну дошку, а в театрі – прем'єра вистави про січовиків.
– Оце пофортунило! – зрадів дід. – Ти диви, онучку, яку ми матимемо культурну програму! Це ж треба, як я вгадав із поїздкою! Як мед, то ще й ложкою!
А я тим часом вже заліз в Інтернет і з'ясовував для себе подробиці історичного феномена під назвою "Карпатська Україна". Гм… Отже… Незалежна українська держава, створена на території колишньої Чехословаччини. Спочатку існувала як автономія у Чехословацькій федерації – з жовтня 1938 року по березень 1939‑го. Як самостійна держава була проголошена після розпаду Чехословаччини. Втрималася лише три дні – з 14‑го по 16 березня, поки не була завойована Угорщиною. Захищали незалежність Карпатської України слабо озброєні добровольці‑січовики та окремі вояки чехословацької армії, яким протистояло в десятки разів більше угорське військо. За різним даними, на полі боїв та в подальших репресіях загинуло кілька тисяч українців.
"Серед них і мій прадід Іван, – зітхнув я. – Але ми про нього нічого достеменно не знаємо. Добре, що маємо в родині професійних журналістів та істориків".
Після щедрого обіду, приправленого міцними частунками, старечу похилило до сну. Тому вирішили годинку‑дві перепочити, а надвечір прогулятися на Замкову гору, де на міському цвинтарі знаходилася могила Марії Попадинець, скромної медсестри районної лікарні, яка подарувала світові сина‑журналіста Лук'яна Івановича, його онука – директора Музею раритетів Романа Лук'яновича і правнука, школяра київської елітної гімназії Івана Романовича, себто мене.
Кінець ознайомчого фрагменту