Демко. У Києві. Як зосталися ми сиротами, без отця-неньки, так старшого брата взяв за малчика у лавку якийсь купець, сказать би, приятель батьків, чи що, та й повіз його з собою у Київ, а я зостався у хуторі, там-таки, де батько наш жили на чинші. Там вже я і зріс, там і вилюднів. Сказать так, чужі люде довели до розуму, чужі й оженили... _
Волосний писар. А не писав ваш брат Андрей письма коли до вас?
Демко. О, як-то не писали? Писали, аж три письма писали. Всі письма у мене і зараз за образами лежать. Покійна
Христя Чавунова колись-то ходила на прощу у Київ, то одвіду-вала брата, і вони прислали нам хрестики від великомучениці.... Третє письмо, либонь, позаторік прийшло.
Варка. Позаторік ^же, якраз на полупетра.
Волосний писар. І ви одписували до брата?
Демко. Та я неграмотний, а тут у нас був салдатик, так я йому казав одписать, ще на першого листа. Ось піди, Варко, принеси ті листи сюди.
Варка пішла в хату.
Волосний писар. Коли ж ви одписували?
Демко. Та щоб по правді вам сказать, то, мабуть, годів з двадцяток. Скільки разів думка шибала написать щоб брат Андрій Васильович прислали грошей, що я, стало бить, при великій сем'ї і при нужді...
Варка виносе листи і дає писареві.
Раз якось Конаш згодився написать і так ловко почав листа: "Братіку мій родний, братіку єдиноутробний! Возьму перо в руки, край столу сяду і спишу я нужду горьку і свою печаль-досаду. Лети листок от охрда на осток..." Та й досі не дописав, все якось часу не було.
Демко. Андрієм Васильевичем Пшінкою.
Староста (до писаря). Як на вашу думку, ці письма настоящі чи хвальш?
Волосний писар. По давності і мухоіспачканості надо заключить, що настоящі. (Кашля.) Тепер прочитаєм бумагу.
Староста. Хрестіться, Демку, хрестіться і ви, Варко.
Демко. Та перехреститься не штука. Чого ж би то?
Волосний писар. Брат ваш єдиноутробний, Андрей Васильевич Пшонка, волію Божією помер...
Демко і Варка. Царство небесне, вічний покій!
Демко. Братіку ріднесенький! (Хлипа.) От скільки разів збирався на прощу, оце ще недавно міркував: піду цього року у Київ, аж ось коли провідаю братіка.
Волосний писар. Горя без радості не бува.
Староста. Щоб нікоторої втіхи — не полагається, так воно від Господа милосердного!
Во лосний писар. Слухайте ж, що я вам прочитаю (читає): "Объявить мещанину Дементию Васильевичу Пшонке, что после смерти брата его, Андрея Васильевича Пшонки, умершаго в г. Киеве, в доме купца..." Отут не розберу хвамилії: чи Калинина, чи Малинина! Здається, Бадилина?
Староста загляда в лист.
Староста. Язик до Кийова доводить. Аби б тільки туди, а там у людей допитаються. Спитають, де тут такий-то помер.
Волосний писар (чита). "В доме купца Давилина осталось духовное завещание, которым он завещал ему, Демен-тию, наличными деньгами шесть тысяч рублей серебром, находящиеся на хранении в государственном банке, домашнее имущество и одежду на сумму пятьсот рублей. Духовное завещание и опись на завещанное имущество находятся при деле у мирового судьи Подольского участка".
Волосний писар. Подпишіть, що вам об'явлено.
Демко (здивовано). Це ви не шуткуєте? У мене в голові все перевернулося, у вухах дзвенить... Нічого не зрозумію! Варко, ти розібрала?
Варка. Що ж тут розбирати? Бундючилися супроти нас люде, і тепер і ми підіймемо догори носа.
Писар. Верная ваша правда.
Старшина. І щоб ви знали, як я вас тепер почитую, то вже ви не Демко... Давайте сюди руку. (Бере руку Демка.) Дементя Василович та ще й господин. Понімаєте, о!
Писар. Общее уваженіє и почтеніє!..
Демко. Кажете, шість тисячів копиталу і одежі на п'ятсот карбованців? Варко, посилай Вустю за півквартою! Милості проеимо у господу.
Варка пішла в хату.
ЯВА 12
Ті ж і В а р е н и к.
Вареник. Ну, і не розбезсовісной ти животной? Неначе у нього миліон триста тисяч. А, господа началники! (Чоломкається.) Супостате ти, Демку!
Демко. Ну-ну, тепер вже Демка нема, а Дементя Васильович.
Вареник. Що таке?
Демко. А так<е, що я тепер тобі не робітник та й нікому не бондар! (Скида з себе хваргуха, ремінець з голови.) Хай хто інший бондарює, а я попаную! (Жбурля хвартуха і ремінець.)
Вареник. Вже насмоктався? Хто ж це тебе намочив? Демко (до писаря). Прочитайте, пожалуста, отому дурневі рішеніє! (Іде в хату.)
Писар. Получив агромадноє наслідство!.. Вареник. Та-ак? Так треба проздравить, до речі і в куми попросить... (Хутко йде в хату.)
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Середина хати Демкової, піч, лави, піл, стіл і таке інше.
ЯВА 1
Входить Варка, за нею Вареник.
Вареник. Істину говорю вам, що бачив Дементія Васильовича учора в городі і думав, що вже вони у собственім дому.
Варка. Чого ж він там воловозиться? Три тижні як поїхав у Кийов, другий вертався б скоріш додому, а він ще й в городі засів.
Вареник. Тепер у Дементія Васильовича можуть буть діла по всій путі від Кийова і аж сюди. (Сіда.) Варка. Певно, там загуляв?
Вареник. Не без того, єсть малость, тільки вони соблю-дають себе.
Варка. Тут борошна ані пилиночкй; нікому зерна віднести до млина: Зінько заслаб, а Панаса старий взяв з собою в Кийов...
Вареник. Чому ж ви мені не сказали про борошно? Та скільки завгодно! Ай, розбезсовісная ж ви!..
Варка. А потім віддавай вам вдвоє?..
Вареник. От ви й не знаєте, яка у мене совість. А може, я й нічого не взяв би? А що перш я брав процент чи вигоду з Дементія Васильовича, так то ж другий рощот... Перш, бувало, я і вилаю Дементія Васильовича, і до роботи пригоню. Бувало, кажу: "Не п'янствуй, Демку, труждайся, Бог труди любить..." От тепер Господь милосердний і наградив Дементія Васильовича і, може, через мою навуку... Знаєте, не хто, як Бог!
Варка. Сваха Конашиха вже на глум мене підіймала, що ніякого наслідствія нема, що то одні вигадки.
Вареник. Єсть наслідствіє. Як списано у бумазі, то все воно єсть. Дементій Васильович вже навчилися пихи такої: ніби з тобою говорять, а дивляться он куди. Чудодій! Не було б наслідствія, не були б і вони при такім соблюдена своєї гордості.
Варка. Коли б, борони, Боже, не обікрали його.
Вареник. Деньги вони у городськой банок положили, а мущество при них. Кажете, синок ваш недужий? Чим же?
Варка. Така думка мене шиба, чи не з любощів.
Вареник. Хм! Ех, розбезсовісной народ! Котра ж то накоїла такого лиха?
Варка. Звісно, тепер кожну завидки беруть. Хіба мало їх є таких, що на лихе згожі? Щоб кому добре зробити, то такого не вишукаєш і вдень з хвинарем, а на лихе і в темну ніч наткнешся.
Вареник. Кров би йому пустить, не пробували? Біда як помага, як кров пустиш або банки постановиш. Можна і ди-кохт. Дикохт теж помага, біда як помага!.. А може, з очей, бувають глази розбезсовісні. Бабу Репиху покличте, щоб злизала або вишептала! Мені скільки разів злизувала!
Варка (дивиться на нього). Та чи ви відчепитесь від мене сьогодня? Цілісінький день слідком ходите!..
Вареник. Скажіть мЬні, куди тільки совість людська поділася? Навкруги така розбезсовісность пішла!.. Таки покину вас, покину село і перейду туди, де єсть у людей совість.
Варка. Коли б же швидше кидали! Душі моєї до себе не навернете... Ненавиджу вас, аж гидую! (Одвертається від нього.)
Вареник. За віщо ж? Ех-хе-хе! А я питаю вас, де совість людськая?
Варка. Пожалуста, не підсипайтеся! Нічого я не розберу, про віщо ви торочите. Перш ви гребували нами, а тепер наша черга.
Вареник. А Бога ви не боїтесь?..
ЯВА 2
Ті ж і В у с т я.
В у с т я. Мамо! Зараз казали посесор, що бачили татка за селом, вже татко їдуть додому. Посесор тюпки бігли, а татко їдуть ходою, бо з кладдю їдуть!
Варка. Слава Господеві, що вже вертається! Не знаю, чи бігти назустріч, чи на порозі зустріти?
Вареник. Зустріньте на порозі з хлібом-сіллю.
Варка. Я не вас питаю.
В у с т я. Мамо! Ви не знаєте, чи привезуть мені татко подмостона та ботики городські? От коли б привезли!..
Варка. Тадже ж приїде, побачимо.
Вареник. А звичайно, що привезуть.
В у с т я. Я й одного дня не носитиму юпки та оцих черевиків, що бовтаються на ногах, неначе постоли!..
Вареник. Воно й справді до такої хвазамонії так черевики не хвасон.
Варка. Може, вже недалеко їде? (Вигляда у вікно.)
Вареник (б'є себе по лобові). Ах, я балван! Чого ж я тут стою? Дементій Васильович проїжджатимуть мимо моєї лавки, воздам же я їм честь: зустріну їх горілкою і пивом! (Побіг.)
Варка. Відціля не видко, ану, гляну на гору! (Побігла.)
Вустя (сама). Коли б татко привезли подмостона та ботики. Ну, а як привезуть і сережки срібні, і каблучку, і намисто!.. А може, й зонтика привезуть. Учора на вечерницях як сказала я, що буду щодня носить плаття, а спідниці віддам наймичкам — адже татко наймуть наймичок? — дівчата зараз вхопили мене на зубки і почали прикладать. Одна баришньою звеличала, друга панночкою, третя попівною, четверта посесор-шою... Байдуже! А Гарасим і собі туди ж думав дошкулити. Було б тоді зачіпати, як ти мені подобався, а тепер байдуже мені про тебе. Ось тільки зачепи, так і плюну в вічі!
ЯВА 3
Вустя і Марина.
Марина (вбіга). Слава тобі, Господеві милосердному, злишилася! Завтра піду у церкву, припаду навколішки, всю душеньку мою змию слізоньками.
Вустя. З яких радощів?
Марина. Жениха свого злишилася.
Вустя. Лавріна? Що ж він, помер?
Марина. Живісінький!
Вустя. Добре злишилася, що подавала за нього рушники!
Марина. Ще б не подавала, коли батько й мати присилували: "Або давай. рушники, або геть з хати на всі чотири вітри!" Мусила подавати. А ти що б на моїм місці зробила?
Вустя. А я почім знаю?
Марина. То-то ж бо й є! А де ж Зінько?
Вустя. У коморі, недужий лежить.
Марина (з криком). Ой леле! Голубчику мій сизоперий, лебедику!... (Хутко йде до дверей.)
Назустріч Зінько.
ЯВА 4
Тіж і Зінько
Зінько (блідий, запалі очі). Подратувати прийшла, ще не вдовольнилась?
Марина. Не гнівайся!.. Одійди, Вусте.
Вустя йде до вікна.
Зінько. Взять тебе за ноги та головою об припічок!.. Марина. Вислухай мене, мій лебедоньку! Батько-мати присікалися: "Давай рушники або ж на всі чотири вітри!" Зінько. А ти й подавала? Марина. Авжеж.
Зінько. Бодай тебе болячка давала! (Хоче йти з хати.)
Марина (xana його за руку). Бо подумала, не переможу батька-матір, може, переможу Лавріна? Перехрестилася та й подавала на одчай!..
Зінько.