І що? Розчин не той? Так це питання не до нас, а до прораба! Хтось недочув, а нам збивати!? Всю штукатурку?
МИКОЛА. Охолонь, Сірий… Нам за це платять гроші. Досить непогані гроші… Знаєш, як на мене, то цю стайню дійсно легше було розвалити і хутенько збудувати щось більш пристойне. Цій будівлі мабуть років сто!
СЕРГІЙ. Говорять, що тут раніше клуб був. Потім комуналка, потім ще якась установа… Я у сторожа питав. Він саме вчора тверезий був… Хай йому грець. Давай працювати… Час іде…
Сергій та Микола беруть молотки і зубила і починають збивати свіжу штукатурку. Через деякий час Сергій зупиняється, бере віник і відмітає від стіни збиту штукатурку.
На якомусь з ударів молоток Миколи провалюється в пробитий отвір в стіні і він мало не падає в пробитий отвір.
МИКОЛА. Рятуй, Сірий! (Сергій встигає притримати товариша за спецівку).
СЕРГІЙ. Ого! А це що таке? Портал у другий вимір? Чи, може, там захований скарб? (Озирається).
МИКОЛА. Дійсно цікаво… Давай трохи розчистимо отвір і я посвічу і ми детально все тут оглянемо.
Микола б'є молотком по всьому периметру отвору, збільшуючи та вирівнюючи його, далі бере у Сергія запальничку, просовує руку в отвір і намагається роздивитися, що це за порожнина.
МИКОЛА. Блін, Сірий, там таки щось є! В самому далекому закутку.
Віддає запальничку Сергію і по лікоть запускає руку в отвір. Через мить дістає з отвору пакунок з старої тканини, перев'язаний посірілою від часу мотузкою.
МИКОЛА. Що це в біса таке?
СЕРГІЙ. Я ж тобі казав, якийсь час тут проживали люди. Комуналка була. Мабуть хтось багатенький щось приховав від пильного ока радянської влади…
Микола починає здувати пил з пакунку, потім струшувати рукою.
СЕРГІЙ. Обережно, не розбий...
МИКОЛА. Хіба таке можливо, щоб до цього часу його ніхто не знайшов...
СЕРГІЙ. Все може бути. Це ж центр міста. Можливо колись тут проживав хазяїн магазину торгсинів? Коли це так, то нам справді повезло...
МИКОЛА. А я про такі магазини і не чув.
СЕРГІЙ. Я колись випадково натрапив на статтю про ці магазини.
МИКОЛА. Ну хоч в двох словах...
СЕРГІЙ. Вони були організовані в тридцятих роках при Наркоматі зовнішньої торгівлі, в колишньому Союзі, для торгівлі з іноземцями... куди можна було здати дорогоцінні вироби: золоті та срібні обручки, завушниці та інші сімейні скарби, натомість купити харчові продукти. А вже тридцять другому ці магазини розпочали торгівлю не з іноземцями, а з голодуючими селянами...
МИКОЛА. Оце так новина... Я хочу дізнатись про це більше.
СЕРГІЙ. Я обов'язково постараюсь знайти оповіді очевидців.
Сергій підходить до ослінчика, бере його, підносить до Миколи, ставить на підлозі, мовчки запрошуючи його сісти, бере порожню ємність з-під фарби, перевертає її і вмощується поряд з ним. Микола обережно розв'язує мотузку й поволі розгортає пакунок, кидаючи на підлогу ганчір'я, яким було обмотано пакунок. В пакунку хлопці бачать два великих саморобних конверти. Микола бере верхній конверт.
МИКОЛА (читає). "Пробачте мені, люди"… Ігор Суслов.
МИКОЛА (бере нижній конверт, читає). "Моє довге життя, це кара ось за це".
Микола передає конверт Сергію, а сам відкриває перший конверт і дістає звідти учнівський зошит. Розгортає його.
МИКОЛА. Схоже на те, що хазяїн пакунку вів щоденник. А що там у тебе?
Сергій дістає з конверта паперовий прямокутник.
МИКОЛА (читає). "Мене перевели з Приволзького гарнізону, до Дніпропетровська першого квітня тисяча дев'ятсот тридцять третього року... Тоді це називалося кадровим укріпленням, та я був родом з цих місць. Вже через тиждень мене у складі загону НКВС передислокували в Повітянський район, а ще через тиждень в одному із сіл сталася надзвичайна подія".
На екрані почергово з'являються слайди:
Подвір'я сільської хати. Червоноармійці забирають мішки зі збіжжям, селяни чинять опір, діти, жінки голосять, діти плачуть.
Чорно-біла світлина на великому екрані: на ній мертва дитина лежить просто на вулиці, повз неї йдуть виснажені люди.
Червоноармієць забирає у шестирічної дитини саморобну ляльку, котру вона притискає міцно до грудей. Червоноармієць смикає ляльку за рукава, з ляльки висипається зерно.
Три підводи з мішками збіжжя під охороною рухаються за село.
Вечір. Мішки зі збіжжям червоноармійці висипають просто неба неподалік од лісу й підпалюють.
Сцена 4
Україна 1933р.
Комісія сільради в складі: Керівника комісії та п'яти осіб прийшла до господарства Мелешко Івана, щоб стягнути з нього заборгованість. Мелешко почав перешкоджати стягненню.
СУСЛОВ. Ну, що, спекулянте, настав і твій час. Збирайся, підеш з нами до сільради!
МЕЛЕШКО. До сільради? (Подумавши). Я зараз...
Мелешко йде до хати, заходить туди, через хвилину з'являється в дверях своєї хати з обрізом в руках і починає стрілянину по комісії. Пострілом вбиває керівника комісії, а три члени комісії дістають тяжкі поранення.
Сцена 5
Україна 1933р.
В Сільраді облаштований кабінет командира батальйону – Свєтлова Аркадія Йосиповича. Простора кімната. Вздовж однієї із стін високий, у шість рядів стелаж з книгами, попід вікнами два столи з купами паперів. На одному столі телефон, на іншому – пожовтілий графин і дві, такі ж пожовтілі склянки.
За одним із столів сидить Марія Станіславівна і щось записує у учнівський зошит.
До кімнати стрімко заходять: Свєтлов Аркадій Йосипович і Суслов Микола. Обидва збуджені.
СВЄТЛОВ (до Марії). Послушай, Марія! Я же пріказал нічєго нє трогать на мойом столє! Утром я нє нашол тєлєфонограму от товаріща Хатаєвіча! Здєсь мой кабінєт ілі проходной двор?
МАРІЯ. Це сільська бібліотека, товаришу Свєтлов… Поряд з кабінетом голови колгоспу є чудова кімната… І там набагато просторіше, ніж тут… Але там, на жаль, немає заґратованих вікон та дверей, таких міцних, як тут, без яких ви либонь вже й не уявляєте собі свій кабінет...
СВЄТЛОВ (до Суслова). Ти что-лібо понял? (До Марії). Ти можеш хоть раз отвєтіть на нормальном язикє? Із всєго, что ти сказала, я понял только половину!
МАРІЯ. Тоді вчіть мову, якщо вже приїхали, товаріщ Свєтлов. А мова у нас нормальна... На ній Шевченко писав… І не брала я ваших папірців. Шукайте ретельніше у себе…
Свєтлов махає рукою і сідає за стіл. Покопирсавшись ще декілька секунд в паперах, витягає потрібний документ.
СВЄТЛОВ. Надо же! Как ето я утром нє замєтіл… На вот, чітай.
Подає папірець Суслову. Той бере, читає, повертає документ Свєтлову.
СУСЛОВ. Всьо ясно, товаріщ комбат. Встрєтім товаріщей как положено.
СВЄТЛОВ. А как положено, командір? Твоі орли прозєвалі этого бандіта Мєлєшко! Твоі! Как он смог просочіться сквозь заслон? Нє знаєшь? (Грюкає кулаком по столі). А я знаю! Дісципліна ні к чорту во ввєрєнном тєбє взводе!
Свєтлов різко піднімається і починає ходити по кімнаті.
СВЄТЛОВ. Єщьо пятого ноября прошлого года ми получілі діректіву обкома партіі с трєбованієм срочних і решитєльних дєйствій по виполнєнію закона от сєдьмого августа тисяча дєвятьсот трідцать второго года. С обязательним і бистрим провєдєнієм рєпрєссій і бєспощадной, (Зупиняється). слишішь, бєспощадной расправи с прєступнимі елємєнтамі в колхозах. І что ми імєєм на сєгодняшній дєнь? Какой-то негодяй расстреліваєт із обрєза представітєлєй рабочє-крєстьянской власті і... буквально растворяєтся в воздухє! Еслі ето не саботаж со сторони твоіх людєй, то тогда что ето?!
СУСЛОВ (перелякано). Аркадій Йосіфовіч! Товаріщ командір батальйона! Ви же знаєтє мєня! Я разбєрусь… Я етого мерзавца із-под землі достану! Дайте нємного врємєні… я...
СВЄТЛОВ. Да уж прідется достать… Нє хотелось би отдавать тєбя под трібунал. У нас вєдь і за мєньшеє расстрелівалі. Кстаті о земле, Суслов… Усіль оцеплєніе дєрєвні і єщьо раз прочєші всє подворья. Включи воображеніє… Возможно, прєступнік дєйствітєльно нікуда нє ісчєзал. Затаілся где-нібудь в норє і ждьот своєго часа.
Суслов нашвидкуруч віддає честь і виходить з кімнати, витираючи з чола піт. Свєтлов сідає за стіл і починає розбирати папери.
МАРІЯ. Думаю не знайдете ви Івана, (з глумом) товаріщі...
Марія встає і йде до полиць з книгами.
МАРІЯ. Іван давно вже по воді сплив. В річці течія добра. (Задоволено посміхається).
СВЄТЛОВ (відірвавшись від паперів). Что? Что ти несьошь, Марія! В зонє оцеплєнія постоянно два бойца в лодке находятся.
МАРІЯ. А те й несу. В громадянську Іван Мелешко купу жінок на той бік Лисянки переправив. До білих. Від наруги рятував, бо ваші матроси, мов скажені собаки кидалися навіть на малолітніх дівчат.
СВЄТЛОВ (іронічно посміхається). Дєлал іх невідімимі?
МАРІЯ (з глумом). Включіть воображеніє, товаришу командир… Чай будете пити?
Не дочекавшись відповіді Свєтлова, Марія виходить до підсобної кімнати. Крізь відкриті двері видно як Марія бере пучок звіробою, що висить під стелею і починає готувати чай.
СВЄТЛОВ (дивлячись у слід жінці). Хорошо би! (Сам до себе). Несут какой-то брєд… (Щось пригадавши). Вот чорт! Камиш! Как ето я сразу не догадался! Марія, а зачєм ти мнє ето рассказала? Он же твой односельчанін…
МАРІЯ (з підсобної кімнати). В двадцять четвертому році Іван Мелешко доніс на мого батька. Тепер моя черга.
СВЄТЛОВ. Ах, вот даже как! Очєрєдь подошла... Дещук!
До кімнати забігає червоноармієць Дещук з рушницею через плече.
ДЕЩУК. Слухаю, товаришу командир!
СВЄТЛОВ. Сдай пост Лєонтьєву, пєрєоденься в гражданское, найді что поплоше, і живо в Сєлівановку. Потолкайся возле чайной, на прістані… Єсть предположеніе, что бандіт Мєлєшко может находіться там. Дєньгі получішь в кассє колхоза. Я сейчас распоряжусь. Дєйствуй.
Дещук виходить. До кімнати заходить Марія з двома склянками чаю в металічних підсклянниках. Одну склянку ставить на стіл Свєтлова, той мовчки киває головою, з другою йде за свій стіл, сідає.
МАРІЯ. Я чула, що Констянтинівку також записали на "Чорну дошку".
СВЄТЛОВ.