І вже, дивись, через кілька днів (ніби не стоять безхмарні сонячні дні!) листя на деревах починає жолобитися, наче скорчилося від мук, наче йому раптово захворіли легені, й воно не має чим дихнути. Не було дощів, не було холоду, а вже, дивись, клен посвітлів-посвітлів за одну чи дві ночі, ясний стоїть, майже прозорий поміж темних лип і такий легкий у своїй жовтизні, ніби кожен листочок спалахнув ізсередини спокійним, негаснучим світлом, що схоже на болісний і водночас радісний усміх. І ясний клен той пахне вже не сухим літнім теплом, як донедавна, а прив'ялою вогкістю, що струменить навсібіч, що наморочить твою голову, загострює твої почування.
Приморозки — то наче сивина в конопляних розпушених косах дня; сивина, що сідає вранці, а потім зникає, і начебто безслідно... Вересень погожий, сумирний; його тишу порушує чи дрібний, холоднуватий шурхіт маківки, що самотиною на довгій бурій ніжці заблукала в бур'яни, чи неспогаданий постріл стручка квасолі, що загубився поміж картоплиння і, пересохши, вибухнув оце рябими ядрами... Вересень вигріває сдої боки по горбках, знаходить затишок на широких лісових галявинах, вересень стомлено примружується проти сонця...
Де не буваєш, куди не глянеш, а скрізь уже помічаєш сліди недавніх приморозків. Хоч і легко йшли, хоч і нечутно ступали, але під їхньою ходою повминалась трава, взявшись водянистими темними плямами; наче аж пригоріли пелюстки айстр; де-не-де вишня скаржиться мертвизною пониклих листків; а он голівка чорнобривця зчорніла і впала на інші квітки, які ще цвітуть, веселяться й радіють. І маєш таке відчуття, ніби й душа твоя, там, десь усередині, теж обвуглилась після приморозку, стемніла, й слова твої наче зів'яли...
ПЕРЕДЧУТТЯ
Якось мені стало відомо, що вона — ще до нашого знайомства — теж любила бувати в цьому парку, особливо ж навесні, коли тільки розцвітав бузок, якого тут росте багато сортів і кетяги якого мають не лише відмінну форму, не лише різні кольори, а й різні відтінки тих кольорів; любила вона бувати тут і по літі, коли подих осені лише вгадувався, аж до тієї пори навідувалась, коли відцвітали найпізніші квіти, коли все скидає одяг під змерзлі, синюваті ноги морозу.
Й мене сюди тягло, найбільше ж восени, бо тоді ці горбкуваті схили ріки, засаджені деревами всіх широт, по-різному спалахували барвами осіннього згасання.
Коли я довідався, що й вона — ще до нашого знайомства — мало не щодня приходила сюди, то для мене мої блукання по цьому парку, що зріс частково самотужки, а частково з допомогою людських рук, раптом постали в іншому світлі, і все, що я тоді бачив там і почував, теж постало по-іншому. Я раптом відчув себе так, наче моя любов до неї народилася раніше — ще до нашого знайомства, що народилася вона саме там, серед осінніх дерев, і що я вже тоді не міг не вгадувати її присутності там. Мене вабило туди, бо там була вона, мене тягло туди моє почуття закоханості, яке, звичайно, належало їй, але яке я переносив на осінню красу природи, а тому й природа здавалась мені наче одухотвореною, наче закоханою в мене.
Я почав нишпорити в своїй пам'яті: а як же я все сприймав тоді, що коїлося в моїй душі? Не знаю, чи було це й справді так, але в споминах усі мої стежки були залляті сонцем, дерева стояли в золоті, і я сам наче іскрився по-осінньому й золотів: отак можна було б стати поміж кленів, і навряд чи хтось розрізнив би нас. У споминах я вже був закоханий і, тепер я певний, саме в неї, ні в кого більше, хоч тоді ми були ще незнайомі.
А може, це тільки здається, що незнайомі, бо ж і вона часто навідувалась туди, і я вже тоді мав би відчувати її владу над собою, мені вже тоді було знайоме — тільки, можливо, в іншому вигляді — те почуття, яке згодом я пов'язав з її іменем? Бо моє передчуття вже знаходило її там, моя підсвідомість уже знала про неї, вже вгадувала її владу,— тільки й того, що очі мої побачили її значно пізніше!
Я запитував колись у неї, чи тоді — ще до нашого знайомства — вона передбачала щось схоже, чи було в неї сподівання неминучості нашої зустрічі. Вона нічого не відповідала, тільки всміхалась: або не могла пригадати, або ж не хотіла мене розчаровувати.
І тепер, перебираючи все в пам'яті, я не повірив, відмовився від думки, що ми з нею знайомі з певного дня, з певної миті — саме з тієї, коли зустрілись поглядами. Ні, ми були знайомі раніше, давним-давно. Може, й не вічно, але неминуче з тієї пори, коли в зелений світ прийшла осінь. Уже тоді я передчував її, вже тоді моя зустріч із нею була неминуча. Тільки й того, що поглядами обмінялися пізніше.
З ТУМАНУ
Звечоріло, зразу ж між деревами загойдалася сутінь, і в тій сутіні стовбури, вершки дерев ввижалися ще чорнішими, вони були немов густо сконцентрованою темрявою, що прибрала форму дерев. Поплив розпорошеною вугільною курявою туман, і там, де був рідший, то наче мав сивуватий полиск. Гадюччям виглядало коріння, усе немов похижіло, в кожному дереві ніби проснувся його злий дух,— ліс од раптових сутінків, що нагнітались низькими хмарами, та від рухливого смутку, що ніс із собою туман, перемінився, став лихий і недобрий.
Вийшов на узлісся — поле ховалося в тумані, який тут, на волі, затопив усе. Зірвав листок горіха — на ньому вже осіла волога, й макові краплини поблискували на черешку. Як добуватись до села? Вийшов із лісу в незнайомому місці, села в тумані не видно, хоч би тобі рятівна нитка стежки впала під ноги — ніде нічого. Лиш туман отарою, що густо збилася докупи, округлив гладкі спини, понаставляв перед собою буцматі безокі голови — й ніби очікує, коли ти заглибишся в оту живу гурму. Ти рушив — і отара туману теж рушила, але вайлувато, без страху. Йдеш, а туман густішає, і вже наче зникла отара — сама тільки вовна, роздрібнена на малі частки, колишеться перед тобою замість повітря, і ти маєш дивитися крізь неї, дихати нею.
З тієї вовняної, сірої мли, на яку обернулося повітря, то сям, то там проступає костомаччя бур'янів, чиї скелети ще не звалились на діл, а натужно стоять, ніби не за землю тримаються, а за саме повітря. Бур'яни погрозливо потріскують, коли зачіпаєш їх, залишають на твоєму одязі колючку чи пазуристу коробочку з насінням. Ось блимнуло на тебе кольоровим вогником — згинаєшся і зриваєш немічну квіточку, чию блакить, либонь, уже випив якщо не цей туман осінній, то виправ учорашній дощ. Квіточка сама тулиться до твоєї щоки, шукаючи прихистку й тепла, горнеться до твого ока, до брови...
Як же вибратися з цього туману, куди йти?
Попереду замаячіли кущі, й зненацька з їхнього безрадісного бовваніння вихопився якийсь шелест, шум, лопотіння чиїхось крил,— яка самотня птаха перечікувала там туман, а тепер, наполохана, зірвалась і полетіла в безвість? Звук її крил розтанув хутко, й знову вугільно-сірий морок став безживний, осліп.
Скирта соломи більшала й більшала; спершу вона була примарна, рідкувата, ніби через неї можна було б і проглянути наскрізь, але, наблизившись, важко насупилась, виросла, роздалася. Розтрушена солома, зволожнівши, вже не шаруділа, а тільки пошеберхувала під ногами. Добре, що натрапив на скирту, звідси я вже знав дорогу, яка, видавлена в м'якій землі колесами возів, віялом пасмуг стелилась по прим'ятій стерні.
Ще недавно йшов крізь туман, як через воду, наче по морському дну, не відаючи, куди дістанусь. І тепер не виринув із хвиль, але вже почувався спокійно, й нічого не полошило мене в полі, хоч до села залишалося далеченько. Я навіть заспівав щось, і поки співав, то гадав, що я не сам іду, що разом зі мною пісня. А коли замовк, то відчув, що зостався самотнім, що кучматий туман бере мене в облогу. Замугикав пісеньку — і вже знову був не сам, а з нею. Та пісенька стала для мене моїм проводирем, моєю певністю й надією, і я вже тримався за неї, не відпускав.
Так і прийшов з тихенькою, на губах, пісенькою в село. І ще довго не міг розлучитися з нею, бо ввижалося — розлучусь, то наче залишу її напризволяще, наче зраджу. Наче зоставлю її саму-самісіньку в тумані, й вона никатиме по селу, потім побреде в поле, де стрінеться з тією птахою, котру я наполохав у кущах, і вдвох вони, безпритульні, блукатимуть в осінньому тумані, шукаючи прихисту, і, так і не найшовши його, безслідно пропадуть у безвісті.
ГІРКЕ СВІТЛО МІСЯЦЯ
Весняний місяць світить легко, молодо, він тоді схожий на весну, яка все пробуджує, все народжує; він тоді й сам наче щойно пробуджений, щойно народжений, а густа блакить неба — його купіль. Літній місяць — як срібний сазан, як його блиск, як його жива холодна краса, промінням скапують із нього краплини води й тремтять, здригаються на всьому. Літній місяць пахне літом, усіма його запахами — городу, поля, саду, річки, а коли ти йдеш по дорозі, збиваючи куряву й дивлячись на нього вгору, то тоді він пахне дорогою.
Прийшла осінь, привела з собою свого місяця, і її місяць не схожий* на інші, бо вибрала вона такий, якого сама захотіла, до смаку собі, а також до смаку осінньому полю й осінньому лісу. Щоночі виводить його на небо і забуває там, а він — великий, круглий, зжовтілий так, як ото зжовтіли вже гарбузи,— владарює там, пишний. І коли ти сам стоїш коло ясена, ще не облетілого, але вже геть-геть поріділого, то й місяць тоді пахне тобі ясеном, його корою й гіллям. Станеш коло куща, вкритого, як інеєм, квітками, що називаються морозом, і вже тобі місяць, його світло наче позичили своїх барв у морозу. Коло калини — наче калиновий червонястий відсвіт лягає на місяць, додаючи йому тривожного, насиченого тону.
Дерева розгубили по землі свої опалі багряні долоні, які тепер у відчаї хапаються бодай за місячне проміння, і в кожному вогкому листочку тремтить воно захололою калюжкою. Гострі місячні скалки дрижать на річковій поверхні, одна хвилька наче перекидає їх на плечі другій, а та — ще далі, й скалки поколихуються, перевертаються з боку на бік, то гаснучи, то знову спалахуючи... Вилазить у полі з нори, пахнучи земляним духом, лисиця, дивиться вгору — і в її метких очицях скляніє місячний відблиск, і сама вона, пухнаста й руда, ніби визолочена місяцем, його осінньою, безжальною яскравістю. Все в полі просякло його світлом — прив'ялим, гіркуватим, і лисиця крізь ніздрі вдихає те світло — воно терпкувате на смак, густе, набрякле студеними пахощами заснулого полину, відмерлої трави.
Поки ще тримається зелень, то й місяць здається не таким самотнім.