— А турніки пам'ятаєте?
— Які турніки? — перепитала Іра.
— А ти не чула?
— Чула б — то не питала, — надула губи.
— Була велика перерва. Хлопці старші, з класу Максового брата, сиділи на спортмайданчику. Всі. І Макс із ними. На таких перекладинах залізних. Біля турніків. Перерва майже закінчувалася. А тоді хтось візьми і ляпни: "Хто перший злізе або хоч заговорить — той лох!".
— І що?
— Ну і залишилися всі сидіти. Хвилин через п'ятнадцять вчителька вийшла, на уроки кликала. Ніхто анічирик! Потім класна керівничка прийшла. Почала вмовляти. Тоді — завуч. Покричав-покричав і пішов директорові телефонувати. Той спеціально з лікарняного вийшов.
Думали, страйк якийсь. На наступній перерві вже півшколи на спортмайданчик приперлось!
— Уроки, мабуть, зірвали, — розсміялася Іра.
— Ага.
— І що? Скільки вони так сиділи?
— До самого вечора. Навіть сільський голова приходив і батьки!
— І чим усе закінчилося?
— Десь близько восьмої прийшов дядько Степан Корнійчук. Трохи "веселенький". І, нічого не питаючи в сина, з розмаху тріснув у вухо. Той звалився. Перший. Але ж не сам. Отже — не лох! За ним усі інші змогли нарешті встати.
— Ну, це якось тупо, — Іра гмикнула.
— Може, — Ніка знизала плечима. — Але яка воля! А Макс же був меншим від інших.
— Ой, — згадала Юля, — а гномів пам'ятаєте?
— Гномів? — перепитала Іра.
— Сільський голова, надивившись американських фільмів, вирішив у квітнику поставити садових гномів. І дуже ними пишався. Так от, якось уночі Максова компашка надибала їх. Витягли тихенько і приклеїли на даху сільської ради. Над парадним входом. А наступного дня була якась комісія з області. Заходять гості — а їх гноми зустрічають! Тих гномів потім ледве віддерли! Думали з бляхою знімати!
— Це веселіше, — погодилася Іра. — А чого ж він тепер такий паїнька?
— Не знаю, — Ніка перевела погляд на свіжий манікюр. — Може, справді аварія все змінила. Але факт лишається фактом. Він — розумний. І він — конкурент.
— Ти краща! — втрутилася Юля, усміхнувшись власному акаунту, який нарешті завантажився.
— Звичайно. Сама знаю.
— Ого-го-го! — Юлині очі округлилися.
— Що там?
— Не може бути!
— Що там? — перепитала Ніка з притиском.
— Глянь, що у Крістіни!
Ніка схопила Юлин телефон і швидко перебігла очима пост під фото. На ньому Давид шепоче щось на вушко незнайомці, яка сидить спиною до камери, тому єдине, що можна розгледіти, це її зачіску — трохи розкуйовджене каре кольору чорного шоколаду: "Наша самопроголошена королева занедбала своїх васалів. А всі ми знаємо, що трапляється, коли володар забуває про підданих...".
— Та як вона посміла?! — лють перекосила симпатичне обличчя. — Скільки вона тут? День? Два? Тиждень? І вже зирить на мого хлопця?
— Та ні, — Юля часто-часто закліпала, — це не новенька. Думаю, вони навіть не знайомі.
— А це ми зараз з'ясуємо, — Ніка рвонула до класу й за мить уже стояла перед партою Тіни.
— Ану встала! — смикнула Тіну за рукав, потягнувши на себе. Ніздрі їй роздувалися, а губи були міцно стиснуті.
Тіна здригнулася від несподіванки і встала. Усі із зацікавленням дивилися на них.
— Ти це мені?
— А кому ж іще! Ти, чучело заїждже! Не встигла припертися, а вже зазіхаєш на мою власність?!
— Ти чого причепилася? — Тіна спробувала відсторонитися від розлюченої білявки, яка розмахувала руками простісінько перед її носом. — Яка власність? Що ти мелеш?
— Це я мелю!? Та я тобі... — й подалася вперед. Тіна ледве
встигла затулити обличчя долонями, як Ніка вчепилася в її волосся. Раптом над головою пролунало владне: "Заспокойся!" — і хтось схопив Ніку за руки.
Усе ще нічого не розуміючи, Тіна озирнулася довкола. Гурт роззяв розступився, а біля них стояв Макс і свердлив Ніку поглядом, наче удав кролика, й досі міцно тримаючи її руки. Спалах гніву минав, і вона кинула вже просто роздратовано:
— Пусти... Боляче...
— Заспокоїлася?
— Заспокоїлася, — процідила в'їдливо, опановуючи себе.
Повагавшись секунду, відпустив нарешті руки. На блідій шкірі виразно проступили сліди від його пальців.
— Будуть синці — тоді побачиш!
— Ага. Уже боюся, — відказав спокійно.
— А варто б! Мій брат...
— У мене теж є брат. Так що — спочатку думай, потім — роби. І взагалі — не лізь до неї.
— Теж мені! Захисничок знайшовся! Що? Оком накинув?
— Думай як хочеш, — Макс обвів поглядом насторожених однокласників і додав, звертаючись ніби до Ніки, але було зрозуміло, що до всіх: — Від сьогодні кожен випад проти Тіни — випад проти мене.
Усі загули.
— А я... — нарешті оговталася й Тіна, — маю право голосу?
— Звичайно, — Максове обличчя залишалося серйозним, але горіхові очі видавали приховану іронію ("Насміхається? З мене? З них? З усіх разом? Ім'я моє запам'ятав. Коли, цікаво? І що тут узагалі таке?" — думки стрибали одна поперед іншої.) — Як ти? В нормі?
— Норм. Дякую. І я... — Тіна хотіла додати, що не
потребує нічиєї допомоги, але горіхові очі на мить зблиснули лукавими бісиками, і вона видала: — Дякую за підтримку.
Натовп загудів іще голосніше, а Макс узяв свої речі й переклав на Тінину парту.
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ