Його забрали із собою турки. Якраз із Царгорода припливла галера, на якій прибув до Кафи Оджа-Баши з командою, турецький військовий начальник, заступник Ага-Яничара, командира яничарського корпусу, який набирав рекрутів до яничарського війська. Татари остерігалися турків, не зачіпали їх, тому ті й поводилися відповідно: вони забирали хлопчиків у матерів, просто відштовхуючи торговців, коли ті намагалися захистити свій товар. Зрештою, незважаючи на внутрішнє обурення, торговці протестували мляво, про людське око, щоб не втратити лице, бо при енергійніших спробах могли втратити життя. Вони благали хоч трохи заплатити за товар, принизливо скиглячи і повзаючи по землі. Деякі все-таки отримували декілька золотих, якщо Оджі-Баши подобався товар. Тоді торговці цілували йому чоботи і, підносячи руки до неба, просили в Аллаха здоров'я і щастя для великого начальника, "світлішого від сонця і чарівнішого від місяця". Оджа-Баши милостиво дозволяв торговцям цілувати свої запорошені чоботи, і його смагляве горбоносе обличчя світилося втіхою і пихою. Він був задоволений. Цього разу ніхто не очікував, що тут з'явиться турецька галера, але вона пробралася в бухту непомітно, скрадаючись за скелею у досвітньому тумані. Турки заскочили торговців живим товаром зненацька, і ті не встигли заховати хлопчиків. Турки достеменно знали, що торговці виглядають їх із моря, тому і вдалися до такого маневру.
Юрась ішов третім у ланцюжку зв'язаних між собою міцною мотузкою хлопців, які вже стомилися плакати і брели, як сновиди, майже не дивлячись уперед. Турки супроводжували їх і з правого, і з лівого боків, хоча втікати ніхто і не намагався. Та й куди було втікати у цьому чужому, ворожому місті? Навіть при вдалій спробі ніхто б не лише не допоміг утікачеві, а й міг просто убити. Здебільшого за винагороду повертали втікача хазяїнові, який вже щиро віднаджував невдаху від другої спроби нагаями, розписавши йому спину до суцільної рани. Хоча таке покарання заохочувало деяких бранців до втечі ще більше, бо інколи навіть смерть була винагородою та позбавленням від страшних мук.
Ніхто не знав, чого чекати від майбутнього. І це найгостріше хвилювало дитячі серця. За час довгого переходу хлопці вже трохи звикли до свого становища, але зміна знову розтривожила їх. Турки підвели колону до галери і почали сходинками заводити бранців на борт. Раптом один із них посковзнувся і полетів униз. Проте мотузка, якою були зв'язані бранці, утримала його над поверхнею води. Турки загелготали, як гуси, допомогли його витягти і загнали решту хлопців на галеру. Усіх одразу повели вниз, у трюм.
Сонце вже наближалося до горизонту, сердито червоніючи, немов щось не вдалося йому цього дня доробити. Море ласкаво хлюпало об скелі та цілувало пінистими устами берег. Воно жило своїм життям, і його зовсім не бентежили людські трагедії та драми.
* * *
Івасеві снилося дитинство. Він бачив себе уві сні шестирічним хлопчаком, який із зграйкою однолітків купався у швидкоплинній річці. Вони пірнали, гралися у квача, реготали. Вибігши з води, падали у жовтий, трохи змішаний з глиною, пісок і підставляли сонцю почорнілі спини, обороняючись від докучливих гедзів, яких було тут аж надто багато. Раптом хлопці побачили величезного бика, який біг просто до них. Усі посхоплювалися і помчали до річки. А бик тупотів усе ближче і, схоже, не мав наміру зупинятися. Був він уже майже поруч. Івась побачив червоні, налиті несамовитою люттю очі, нахиленого лоба з короткими товстими рогами. У нього похололи ноги і годі було зрушити з місця. На щастя, у цю хвилю він зі стогоном прокинувся.
Ранок туманним світлом пробивався крізь вузьке, затінене зовні виноградом, віконце. У кімнаті панувала напівтемрява, у кутку міцно спав китаєць. Івась згадав події минулого дня і на очі знову навернулися сльози. Ніч тимчасово відігнала від нього страшні спогади, але ранок ще більше загострив їх. Івась згадав, що матері у нього більше немає, що доля брата невідома і жах проймає при самій лише думці про те, що з ним може статися. Серце розпачливо пекло у грудях, але Івась лежав нерухомо, не виказуючи, що прокинувся. Раптом китаєць заворушився, голосно позіхнув і, поглянувши на сплячого хлопця, звівся на ноги. Івась тихо спостерігав за ним крізь примружені очі. А той запалив якісь палички, що немов запахли ладаном, сів навколішки і сидів так деякий час, заплющивши очі і щось шепочучи. "Мабуть, молиться", — подумав Івась. Потім той звівся на ноги і почав дивно рухатись, ніби у танці. Рухи були плавні, заворожували грацією. Затамувавши подих, Івась стежив за ним. Раптом дядечко Хо підстрибнув, зробивши кілька блискавичних рухів ногами і руками. Івась із подивом згадав, що саме ці рухи він бачив, коли в них у селі стояли козаки та, бувало, танцювали, вихваляючись один перед одним спритністю. Хлопець зрозумів, що бачить фрагменти бойового мистецтва, ефектного і захоплюючого. Він підвівся і, вже не ховаючись, дивився на китайця, який продовжував свої вправи. Хо Чжоцзоу взяв у кожну руку по короткому мечу і почав махати ними з такою блискавичною швидкістю, що мечі та руки стали просто рухомими нерозбірливими плямами. Водночас він рухався по кімнаті, даючи відсіч невидимому ворогові, пересуваючись, ухиляючись, завдаючи ударів, не забуваючи бити і ногами з будь-якого положення. Наприкінці стрибнув до стіни, пробіг нею вгору до стелі, перекинувшись через голову, приземлився на підлогу і завмер у бойовій позі, важко дихаючи. Івась дивився на чудернацькі вправи, роззявивши рота від подиву та збудження. Нарешті китаєць побачив захоплений погляд хлопця. Стримано усміхнувшись, поклав зброю і наблизився до Івася.
— Прокинувся? Ти що, знову плакав? — запитав співчутливо.
Проте хлопець його не розумів. Він лише розгублено посміхався.
— Добре, І-Вас, тоді вставай, — показав рухом руки китаєць, — допомагатимеш мені.
Хо Чжоцзоу та Івась почали потроху призвичаюватися один до одного. Китаєць терпляче навчав хлопця мови і сам навчався у нього. За тиждень вони досить вільно спілкувалися, поки що у найпростіший спосіб. Івась виявився здібним учнем, до того ж уроки були цікаві, бо китаєць мав хист талановитого вчителя. Він показував, наприклад, на небо, потім декілька разів повторював китайською мовою і просив Івася назвати русинською. Було дивним, що він поводився з Івасем не як хазяїн із рабом, а як батько з сином. Івась спершу з осторогою сприймав це, але добре ставлення її розтопило, і вона переросла у щирість. Якби не спогади про нещодавні події, що різали серце ножем, можна було б стверджувати, що до Івася завітало щастя.
Хо Чжоцзоу упродовж останніх трьох днів декілька разів виходив на скелястий берег моря і довго стояв, вдивляючись у хвилястий буркітливий безмір. Якось він побачив щось на межі моря і похмурого неба; випростався, зірко вдивляючись у далечінь і піднісши долоню до очей. Чорна крапка, що з'явилася на горизонті, збільшувалася і незабаром у ній уже можна було упізнати обриси корабля. Це був венеційський торговий корабель, який, хитаючись із боку в бік на високих хвилях, почав маневрувати, пристаючи до місточка, який виступав на кільканадцять метрів у море. На палубі заметушилася команда, група людей у китайському одязі несла кілька важких скринь. За нею ішов високий юнак-китаєць у розкішному одязі. Він неквапом, гордовитою ходою попрямував у бік трапа. Його супроводжували двоє кремезних охоронців. З першого погляду було видно, що він був знатною особою, бо шану йому віддавали не лише китайці, а й команда корабля.
Хо Чжоцзоу зійшов на місток і впав на коліна, зустрічаючи його. Той, зійшовши з трапа, холодно запитав:
— Ти все підготував?
— Так, Ваша високосте! Усе готово до подорожі, — відповів Хо, не зводячись із колін.
— Можеш устати, — махнув рукою юнак, — веди нас.
Хо спритно підхопився і, часто вклоняючись, пішов попереду. Процесія попрямувала до міста. Ішли недовго. Ворота високого кам'яного паркану, за яким було видно лише дах, швидко прочинилися, без сумніву, тут на цих людей очікували та стежили за ними. Процесія зникла за ними. Ворота так само швидко замкнули. За мить на вулиці стало порожньо і безлюдно, як і досі. Пробігла худа обдерта собака, яка понюхала сліди, залишені людьми, і побігла собі у пошуках хоч якоїсь поживи.
* * *
Юрась уже не рюмсав. Чи то сліз не стало, чи він зрозумів, що однаково ніхто на них не зважає, — сидів у трюмі турецької галери, обхопивши коліна руками, дивився спідлоба на веслярів-галерників, які, напружуючи м'язи, гребли величезними веслами — вперед-назад, вперед-назад — під крики наглядачів та удари канчуків, якими їх щедро частували ні за що: просто били для остраху та забави. Юрась не плакав, співчував людям, стражданням яких, здавалося, не було кінця.
Переночуваши у нестерпно задушливому трюмі, він трохи оговтався. Почав придивлятися до решти хлопців, які теж заворушилися, потроху минав той запаморочливий тупий стан, у якому вони перебували від самого полону. Стиха почали перемовлятися та знайомитися. Усі розмови вели непомітно, таємно від наглядачів, бо знали, що ці дикі створіння не знають жалю. Юрась познайомився із двома хлопчаками — Василем та Семеном, яких було полонено біля Брацлава. Вони були з одного села — Терпилівки, яке також спалили дощенту. Хлопці тихенько ділилися спогадами, замовкаючи, як тільки наближався хтось із наглядачів. Двічі на день, хоча для бранців не було ні дня, ні ночі, приносили їдло, схоже на помиї. Як гірко сказав Юрась, у них удома свиней краще годували. Але голод давався взнаки, і хлопці їли, перемагаючи огиду.
Минуло кілька днів. Аж ось наглядачі забігали частіше і з більшою злістю шмагали веслярів, примушуючи одних гребти дужче, а інших сушити весла, і навпаки. Було відчутно, що галера маневрує. Стало зрозуміло, що порт недалеко. Човен ударився бортом декілька разів об причал і затих, злегка погойдуючись на хвилях. Хлопці відчули у серці холодок: ніхто не знав, що підготувала для них доля.
Щось загуркотіло угорі, піднялася ляда, і хлопців вигнали з трюму. Юрась замружився: від сліпучого сонячного світла очі навіть заболіли. Кількаденне перебування у напівтемряві добряче далося взнаки.