їхні засмаглі ноги ледь вирізнялися серед трав, й маленькі постаті ніби плинули в блакиті, одна одну підтримуючи ближче до землі. Зграя гусей біля озерця, що вгадувалося серед верб, ритмічно била крильми — над ними тремтіла бліда веселка. Олекса нарешті видихнув повітря.
— Добре придумали! І висота ніби невелика, а ефект — куди там дев'ятиповерховому, де я живу!
— Ідею запозичили в середньовічних замків. їхні вежі відкриті небу, простір обмежує лиш невеликий бордюрчик.
Ставши поряд, Сева зітхнув:
— От усе в нас добре — і місце, і архітектура. Одна біда — що робити з художнім оформленням? Грошей же мало... До речі, твій батько дуже переймався цим клубом.
Олекса здогадувався, чого від нього чекають, а тому поквапився збігти вниз:
— Розпис треба зняти — він тут ні з чим не в'яжеться,— тільки й спромігся сказати.
Наступного дня, давши матері телеграму, що затримується, сів писати листа:
"Люба матусю,— почав він.— Я розумію, що ти на мене сердишся, тим часом мені й справді краще побути тут кілька днів. Річ у тім, що в містечку відпочиває один художник, я гадки не мав, що сюди їздять такі знаменитості, і він погодився дати мені кілька уроків композиції монументальних творів, ти ж знаєш, вони мені вкрай потрібні. Принаймні тепер я можу всім казати, що вчився в самого професора Твердохліба. До речі, він виявився настільки люб'язний, що відмовився брати плату, аж незручно. Коли приїду, ми, як і домовлялись, тижнів на два поїдемо до моря. На більше тобі й самій не схочеться, отож нічого не втрачаєш. Пригадуєш, торік..."
Олекса відклав ручку. О, він пригадує все. Тоді вони відпочивали в Коктебелі "дикунами", бо не дістали путівок. Цілий день никали в пошуках якогось пристановиська й нарешті знайшли його в зизоокої меткої жіночки — у чомусь подібному до курника поміж справжнім курником і свинячим сажем. Вночі порося, яке невдало почистили, кувікало, й тоді вони не могли спати. Мовчки лежали в задушливій, з припахом гною темряві, аж поки мати спитала тихим жалісливим голосом:
— Не спиш, Олексо? Я теж. Слухай, а може, завтра пошукаємо щось комфортабельніше?
Та комфортабельнішого не знайшли. Те, що траплялося, було або не кращим, або занадто дорогим. Наступного дня схопилась шалена злива, їхній курник залило водою, й мати назвала хазяйку здирцею — гроші бере, а нормальні умови пожильцям забезпечити не годна. Та ж кричала, щоб вони негайно забиралися звідси: на їхнє місце троє знайдеться. Несподівано виявилося, що й забратися непросто — з тиждень ще довелося ходити відмічатися у черзі на квитки.
Цей Крим... Чом мати не уявляє собі іншого відпочинку? Торішні перипетії здаються їй чистою випадковістю, певна, що в цьому сезоні буде інакше. Нащо їй треба, щоб з нею неодмінно поїхав він?
"...отож, подумавши, оберемо інший варіант".
А який, власне? Може, їй запропонувати турпохід? Безглуздо.
Писав він, проте, легко: головне — вигадати причину, далі все йде, як по маслу. Вигадувать причину він був мастак: здавна навчився.
Олекса знов відклав ручку.
Коли ж це він почав брехати, щоб не псувати матері настрій не такою вже й гіркою, але все одно незручною правдою? Коли йшов зашивати подерті ненароком штанці до тітки Соні — дворової благодійниці всіх неспокійних і неблагополучних хлоп'ят? Коли, нагасавшись із приятелями, казав, що^був на консультації чи заняттях у художньому гуртку? Матері ніколи не можна було звіряти правди — надто болюче вона її сприймала, завжди чогось боячись,— впливу вулиці, необ'єктивності вчителів, четвірок, бо від них легко скотитися до трійок, трьох літер на паркані, модних шлягерів, розширених або завужених холош...
Вони постійно грали одне з одним у жмурки: ховався він, ховалась мати. Адже у неї є чоловік, з яким вона давно зустрічається потай від нього. Нащо це потай? Невже і справді так жити краще? Брехня на благо, брехня заради спокою в домі, заради збережених нервів... Брехав би і їхній батько, коли б залишився вірний обов'язку перед сім'єю. Тільки ж чи був би він тоді таким, яким його знав і любив Олекса?
Тривога перейняла раптом хлопця: ніби зсунулася на мить купа зеленого гілля, відкривши добре замасковану пастку. Брехня заради спокою в домі, брехня на благо...
Він зіжмакав папірець, який щойно списував так безтурботно, й зібрався пошпурити його в куток, та, схаменувшись, старанно розпростав.
Що це з ним діється? Адже раніш усе було так просто...
Довго дивився на безнадійно зіпсований аркуш: звичайно, класти його в конверт таким уже не можна, мати подумає хтозна-що.
Але й переписувати листа він також не міг.
"А! — врешті махнув на все Олекса.— Познайомлюся з першою-ліпшою гарненькою дівчиною і запрошу її на танці. Отак і проживу цей день".
Перша-ліпша гарненька дівчина тягла дві здоровенні сумки: з однієї стримів хвіст мороженої риби, з іншої — італійські спагетті.
— Знаєте, чому відірвалися руки у Венери Мілоської?
Дівчина поставила сумки й глянула на Олексу лагідними очима того ж відтінку, що ластовиння навколо них. Волосся, як і годилось, було світло-каштановим, хвилястим.
— Ну а якщо нарешті до нашого магазину навезли продуктів... Усяких! Та й Сева мене зустріне у парку.
— Сева?
— Так я ж його дружина! А ви — Олекса з Києва?
— Звідки ви знаєте?
— Сева розповідав.
"Ну й влипнув би, коли б заправив якого комплімен— та",— подумав Олекса, беручи з рук дівчини її здобутки.
— Ходімо. Що це за парк?
— Та Іванишин.
Почувши власне прізвище, Олекса звів брови, й дівчина пояснила:
— Його ваш батько впорядковував з учнями. Я тоді вчилась у дев'ятому. Ви що, не знали?
— Та знаю, чого ж...
Коли ж це батько встиг упорядкувати той парк? Либонь, у якийсь з тих років, коли Олекса їздив до піонерського табору або ж відпочивав з матір'ю. Дерева ростуть повільно...
Ніби вгадавши його думки, дівчина пояснила:
— Він спланував той парк так, щоб нічого не вирубувати. Страх як не любив щось нищити... Отож сосни ми підсвітили бобовником — у нього такі розкішні жовті квіти — зарості барбарису оточили спіреєю, поміж старими кленами розвісили дикий виноград, і вийшло романтично.
Дівчина показала на важкі, з химерними уступами кам'яні ворота:
— І це ідея мого вчителя.
— Модерні,— сказав Олекса.
— Просто доцільно. Бачите, які тут старі черешні й родять дуже щедро. От мій учитель і придумав таку конструкцію паркана, щоб хлопчакам було зручніше діставати ягоди. І гілки перестали обламувати. А он зацвітає тюльпанне дерево — і його мій учитель звідкілясь привіз, він взагалі мріяв ціле місто обсадити екзотичними рослинами. Він багато про що мріяв і — не встиг.
То було навіть образливо: йому демонстрували ідеї його батька, втілені в життя. Йому... Щось схоже на ревнощі перейняло Олексу, й те відчуття було не з приємних. На щастя, дівчина гукнула:
— Сево!
І, високо підстрибнувши, замахала руками.
— Нічого, що я з вами? — спитав Олекса.
— Та що ви!
Доки Сева розмовляв із знайомим, котрий трапився назустріч, його дружина повідала, що вони ніколи не ревнують одне одного, бо ж повністю довіряють. А ще зичать одне одному лише добра й ладні задля цього пожертвувати власними інтересами. Якщо Сева покохає іншу жінку, вона перша побажає йому щастя... Люди не розуміють, як спокійно, як легко стає на душі, коли засвоїш таку життєву позицію.
— А я не вірю в це! Коли Сева полюбить іншу, ви будете ремствувати й дорікати, що віддали йому свою молодість, будете погрожувати суперниці й неодмінно підете в профком поскаржитись на аморальність чоловіка. Знаю! Так само чинитиме й Сева.
На превеликий Олексин подив, дівчина лиш лагідно всміхнулась:
— Даремно. Ось вам і доказ: я ходжу до Кравець на медитації.
Сева нарешті підійшов і жестом показав на одну з лавиць: вигляд у нього був утомлений.
— Я кажу Олексі, що ти мене пускаєш до Кравець на медитації, хоч сам не ходиш, і зовсім за те на мене не сердишся,— сказала його дружина.
— Діло хазяйське... Чому б я заперечував проти того, що тобі цікаве?
— А чому сам не ходиш? — спитав Олекса.
— Не вмію зосереджуватись у товаристві, не бачу у цьому глузду. Я зосереджуюсь на самоті.
— Ну і досягнеш зовсім небагато. Я прагну більшого. Сева відкинувся на спинку лавиці й потер руки.
— З шостої ранку просапував свою ділянку. Найгарячіша пора, а напарник, як на гріх, хворіє. І як він застудився в таку спеку?
— Хіба ти не директор клубу? — здивувався Олекса.
— Звичайно, ні. Я просто очолював добровільний будівельний загін, а відтак і досі не можу відійти від цього діла. Бо ж коли вкладеш у нього стільки душі, то хочеться, щоб усе було як треба. Останній клопіт — розпис... А взагалі я працюю в експериментальному квітникарстві лаборантом і вчуся заочно на біологічному. Женя — піонервожата, майбутня вчителька.
Граціозно звівшись, Женя зробила жартівливий реверанс: вона таки була чарівна. Та, побачивши, що біля брезентової сумки набігла калюжка, забідкалась, що риба розтане.
— Ох, і синок мій скучив за матір'ю, мабуть, зовсім замучив бабу.
— От не подумав би, що ви вже матір! — вихопилось у Олекси.
— Аж другий рік,— сказала Женя з милою гордістю.
Сева звівся й поклав Олексі на плече руку:
— Ходімо до нас... Нап'ємося чаю, спокійно поговоримо. Справді, підемо.
— Ну ж, не вагайтесь,— підбадьорила його Женя.
Товариство молодят Олексі було приємне, але йти до них він посоромився: надто вже зайняті своїм, йому ще невідомим клопотом. Пославшись на невідкладні справи, попрощався.
"Танці! — думав, спускаючись до річки.— Ото й по танцях... Дива! Аж заздрісно... Собі одружитись, чи що?"
Але одружитись не мав на кому, тому одразу й забув про свої думки.
Зранку Олекса подався до експериментального квітникарства.
Куті ворота, якими кінчалась висока металева гратка, були замкнені, й він довго стукав у них — спочатку делікатно, долонею, потім кулаком. Врешті вийшла тиха, усміхнена жінка в хатньому фартушку й спокійно показала, де треба натискати на кнопку дзвоника. Тоді неквапно розпиталася, до кого він іде й що збирається там робити.
— Сева біля гвоздик,— сказала.— Ходіть угору й ліворуч. Тільки ж не здумайте дорогою чим-небудь спокуситися. Директор страх того не любить.
— Що ви, як можна...
— Всяко буває. Вчора один такий ввічливий та прибраний приходив по орхідеї для своєї подруги.