І кошичок собі куплю!
Шістка мовчки всьміхала ся між собою.
Ввійшла панї з управителькою.
— Що се? — сказала послїдня, звертаючи ся до вибраних передше дївчаток, — Що се? бунт? ви не хочете бути на процесиї?
— На процесиї будемо — промовила за товаришки Галя Єрска — лиш не в білих суконках.
Но управителька була пересьвідчена, що дївчата такой задля якогось упору затяли ся не взяти участи в торжестві.
— Певно погнївала ся одна з другою, і не хочуть разом сипати — говорила до учительки — бо і так буває; з сими малими годї нераз дійти до ладу. Суконки можуть мати, се-ж дїти заможних родичів, а кілька метрів білого батисту не много коштує.
Учителька також так думала, но знов не вірила, щоби дївчатка посперечали ся. Їх очи надто сердечні погляди міняли зі собою, а личка сияли навіть якоюсь внутрішною радостию. Єї більше чудовало, що они ось так легко без найменьшого жалю зрікають ся сего, як казала Маричка, великого щастя. — Щось в тім мусить бути, лиш певно нї гнїв, нї упір не є причиною їх постанови…
Та постанова ся була мабуть дуже рішуча, бо до недїлї нїчого єї не захитало. Наша шістка станула в звичайних суконках з другими в парах. До сипаня вибрано дїти ріжного віку, тому й не випало оно на превелике невдоволенє управительки так гарно, як попередних лїт. Мала Софійка Торонївна з першої кляси два рази упала на землю, не вміючи іти боком, — Ганя Іванкевичівна згубила в товпі один черевичок, зле звязаний, а Стефка Бірчаківна відразу все зїля висипала з кошичка, так що опісля лиш порожною ручкою вимахувала поперед себе. Одна Маричка Новаховичівна так граціозно кидала цьвіти, так пишно представила ся в русявих кучерах і новій суконцї з синими лентами, що очи всїх залюбки звертали ся до неї. Наконець торжество відбуло ся, і дївчатка просто з церкви стали розходити ся домів.
Учителька четвертої кляси ледви встигла пообідати, коли се крізь вікно побачила перед своїм рундуком громадку дївчат, що добували ся несьміло до дверий.
— Сьогодня все й вияснить ся — подумала, розпізнаючи в своїх гостях Галю Єрску і товаришки. Дївчатка ввійшли до комнати.
— Що-ж ви менї, мої милі, скажете? — осьмілювала їх ласкаво учителька.
— Ми до панї за порадою — начала Галя, кладучи на стіл щось завиненого в папері — і замовкла збентежена, не знаючи, як річ росказати.
— Се ось гроші за наші суконки — виратувала товаришку Оля.
— За які суконки? — спитала учителька.
— За ті білі, що ми мали в них бути на процесиї.
— Бо то прошу панї — перебила Оксана — ми хочемо зробити, як ті два старцї.
— Два старцї? — чудувала ся учителька.
— А ті, що йшли до Єрусалима; один пішов, а другий віддав свої гроші, призначені на дорогу, бідній родинї.
Тут впала в слово Дозя: А чому не скажеш, що ти не хотїла до нас пристати, жаль тобі було не сипати цьвітів…
— А ти хиба так відразу і пристала — боронила ся, паленїючи Оксана.
Учителька розсьміяла ся: З всього, що ви доси наговорили, я нї трохи не знаю, за чим ви до мене прийшли. Розповідж ти менї, Галю, як все було. Кажете, сї гроші були призначені на білі суконки?
— Так — признали всї.
— Чи ваші родичі знають про се?
— Ми розповіли їм — казала Галя — і просили, щоби позволили нам ужити сих гроший на лїпшу цїль.
— Хто-ж перший порадив вам так зробити?
— Ми самі… — начала була Галя — та Оля спинила єї.
— Не ми, прошу панї, она перша нас до сего намовила. То було, як ми прочитали повістку: "Два старцї."
— Се я лиш з Галею читала — поправила товаришку Марта — тебе тодї не було. Ми читали на голос в садку, тета Галина нас слухала. Як ми скінчили, питає: Котрий старець лїпше вам подобає ся?
— Той, що поміг бідній родинї — крикнула я з Галею.
А она каже: Правда, добрі вчинки значать більше, як сама молитва.
На другий день говорить до мене Галя: Знаєш, Марто, не купуймо сего року білих суконок, а ті гроші обернїм на иньшу цїль…
А моя Мартуня — нанизала дальше оповіданє Галя, коли подруга пристала — а Мартуня скривила ся і скрикнула: Як то? не хочеш сипати цьвітів на процесиї? я на тото щастє від року жду! Що скажуть тамті чотири?
— А ми — заговорила Христя — дізнали ся про се аж третього дня.
— Не третього, а другого, зараз в четвер — докинула Оля. — Пополудни, коли я прийшла до Галї по книжку, розповіла она менї цїлу річ і каже: Що думаєш, Олю, не лїпше, як ми ті гроші обернемо на другу красшу цїль?
— Як се? — питаю. — А так, суконки раз на рік возьмемо, до другого вже й за короткі будуть, а за тих дванайцять риньских можемо щось гарного зробити.
— Аж дванайцять? — чудовала ся учителька, розвиваючи гроші з паперця.
— Дванайцять, прошу панї — пояснила Оксана. — Ми обчислили, що на кожду випаде по 2 зр., бо треба 4 метри батисту по 40 кр., то 1 зр. 60 кр., 2 метри стяжки по 15 кр. і кошичок за 10 кр., то разом 2 зр. — а нас всїх шість, то 12 зр.
— Добре вирахували! — похвалила учителька.
— Зразу — оповідала дальше Оля — годї нам було зречи ся білих суконок, но Галя так нам договорювала, так просила, що ми наконець усї пристали. І мама позволила менї і їм їх родичі.
— Я і зовсїм сего, що зробила, не жалую! — закликала Марта.
— Бо вже по процесиї — сьміяли ся другі. — То так забавно було нинї, як мала Софійка плентала ся і падала — критикували другі.
— Но ви не сказали менї єще, на яку цїль призначаєте сї гроші — перебила учителька їх замітки.
Всї змовкли.
— За сим ми і прийшли до панї порадити ся — сказала по часинцї Галя — не знаємо, як би їх найлїпше ужити!
— Може післати їх якій бідній родинї — радила Марта.
— Не знать лиш, котрій — відозвала ся Оля. — Бідних родин і у нас досить, і нашими грішми не много їх запоможемо.
— То даймо на яку церков чи школу — не змовкала Марта.
— Я думаю — промовила знов Галя несьміло — чи не можна би подїлити сї гроші на дві части, і…
— І? — питала зацїкавлена громадка.
— І одну часть дати на Народний дім, що мають у нас будувати, а другу на викупно селяньских грунтів.
— Славно! Галюсю — закликала учителька — відки прийшла тобі така прегарна гадка до голови?
Галя розповіла: Недавно дістали татко лист від Івана Дмитраша з Краснопіля, що то виїхав до Америки. Пише, що бідує там тяжко, що вернув би ся назад, та нема до чого, бо грунт проданий. Татко були дуже зворушені і сказали: Іде наша земля в чужі руки, а єї сини блукають по чужинї за прошеним хлїбом. Щастє, що завязало ся тепер товариство, котре займе ся викупном грунтів селяньских…
— То і ми пішлїм на се гроші — сейчас Марта пристала, а з нею другі дївчата.
— А половину дамо на наш Народний дім — добре? — спитала Галя.
— Згода! — гукнуло однодушно прочих пять.
— Та ми би просили — звернула ся Оля до учительки — щоби панї самі нам сї гроші вислали, де треба, бо ми й не знаємо, як висилати.
— Но — докинула Галя вже при відходї з порога — не подаючи наших імен. Так ми урадили між собою…
В тиждень опісля не трохи счудували ся члени місцевої читалнї, коли в щоденній часописи, що до них приходила, в списї жертвуючих на ріжні цїли, вичитали ось таке:
Збунтована шістка з Н. прислала на фонд викупна селяньских грунтів 6 зр.
IV.
Найменьший.
Завтра Микола Гунич від'їзджає до Америки з цїлою семєю. Не мала-ж бо і она: жінка, три доньки, два хлопцї парубчаки, найменьший Олекса кінчить шестий рік. Їдуть всї далеко за море між чужими людьми шукати долї, нужда жене їх з рідного краю в сьвіт за очи. Обійстє спродане, худібки давно вже не має у стайни, в шпихлїри засїки порожні від зими. По пустій хатї крутить ся ґаздиня, ладить раз послїдний вечерю при ріднім огнищи та втирає заплакані очи брудною запаскою. Старий Микола сїв на призбі перед хатою, витяг люльку зза череса і пахкає так завзято, немов з димом хоче пустити журливі думи, що припали єго голову. Невесела стелить ся дорога! гірко ту було, хто зна', як там буде. Гей! гей! милий Боже! де та єго доля скриває ся, що він єї доси єще не зазнав! Перед ним промайнула цїла єго жизнь в трудї, слезах і бідї, нї одної яснїйшої хвилї, нї часинки безтурботної! Нема за чим жалувати — думає старий і пахкає люльку дальше, хоч давно вже огонь в нїй погас. Дїтий нема дома, розбрили ся по селу попращати ся де з ким: дївчата з подругами, хлопцї з товаришами. А він? з ким єму пращати ся? хиба з отсими зеленими могилами на кладовищи, де лягли спочати єго батьки та дїди, хиба з тою старою церквою, що виднїє в віночку розлогих кріслатих лип, та хиба з сею чорною землицею, що поливав ю стільки лїт кровію своїх рук, потом чола і слїзми. А з другими вже попращав ся!
Під пустим оборогом бавить ся єго найменьший Олекса зі старим Круком. — Най потїшить ся ще псиско дитиною, заки чужа рука стане єго годувати — думає Микола і позирає на ясну головку, що безжурно ховає ся в чорні кудли товариша.
Ворота від улицї заскрипіли.
— Дай Боже добрий вечер! — здоровлять прихожі.
— Дай Боже і вам! — відказує господар і просить сїдати побіч себе. Двох старших ґаздів і жид арендар, що закупив хату, містять ся на призбі.
— То ви вже завтра тай в дорогу — починає перший розмову.
— Та і вже — промавляє глухо Микола.
— Попродали увесь статок, то і гроший десь у вас повнїські скринї — нїби жартує другий, вказуючи на клунки, що лежать на підсїню.
Микола всьміхає ся гірко. — Се цїлий мій доробок за стілько лїт кровавої працї, се все, що повезу на нову оселю за море…
— А нема ще у вас чого купити? — показує арендар на оборіг, де лежала стара борона і кілька поломаних колїс.
— Нї — каже Микола — се забере коваль за те, що скриню нам окував.
Арендар підходить до малого Олекси, а поплескуючи хлопя по плечи, питає: А сего би не продали ви?
— Нема купцїв на таких — похитує головою батько.
— Ну, а як би найшов ся, сила схочете? дам пятнайцять срібних…
— Мало, хлопець незабавом до роботи стане — приговорюють сусїди.
— А двайцять возьмете? — термосить арендар хлопчиною.
Олекса витріщує ясні очи — не понимає. Чи мали-б єго так продати, як ось недавно торгували їх Багрю пестїйку? Він з усеї сили вириває ся з плачем з рук арендаря і не зважаючи на гучний сьміх, що звенить за ним, втїкає в садок, скрити ся перед сими нелюдами. Під розлогими вітками бзини, що приперла ся до сусїдского тина, не найдуть єго. Він так і припав до землї, жде, поки не втихне розмова, не відійдуть страшні ті гостї.