Насторожено, суворо вона ніби запитувала його: чи ж добре діло зробив, єпископе? Так, так, він присягається усіма святими, що кращого в житті не робив для своєї вітчизни, адже союз його короля з могутньою Руссю надасть сили і ваги його королівству! Французькі міста, ремісничий лад, купецтво, дрібніші васали мріють про те, аби зміцнилася влада короля, адже свавілля великих герцогів і графів розорює в першу чергу їх!..
"А доля Анни тебе не тривожить, єпископе?" — доскіпується Божа матір.
"Доля Анни!.. О!.. Це правда, матір божа, доля її буде нелегкою в нашому маленькому королівстві і з таким чоловіком... Але французькі королеви зате можуть обрати для свого серця іншого... Таємно, звичайно!.. І це не буде гріхом, бо всі ж розуміють..."
— Ідуть!.. Ідуть!... — зашерхотіло навкруг.
Готьє злякано озирнувся: до них врочисто наближалась процесія на чолі з князем. Біля вівтаря їх зустрічав молодки, високий, огрядний священик. Світло-сині очі під крутими надбрів'ями, над високим чолом в'юнке русяве волосся. Це отець Іларіон.
Готьє ближче присувається до тлумача — він конче хоче знати, про що говоритиме у своєму "Слові..." знаменитий Іларіон. Так, так... Славить рід увесь князівський — Володимира Хрестителя, Ярослава Мудрого, якого називають в християнстві Георгій, його дружину Інгігерду—Ірину, синів і дочок Ярославових, які продовжать їхній рід. Іларіон у своїй проповіді славить князя і його справи, звертаючись до померлого батька його — Володимира:
Встань, о чесна главо, з гробу твого встань, прожени сон!
Ти ж бо не вмер, а спиш до спільного для всіх пробудження...
Встаньг глянь на дитя своє, Георгія...
Глянь на улюбленця свого...
Глянь на внуків твоїх і правнуків,
Яко живуть,
Яко хранимі суть господом.
Яко благовір'я держать — по завіту твоєму.
Глянь на град, величністю сяючий,
Глянь на церкви квітучі,
Глянь на християнство ростуще,
Глянь на град, іконами святих освіщаємі.
Рокоче оксамитовий бас отця Іларіона. Здригаються і відлунюють стіни, мерехтить золото й срібло вівтаря, ніби прагне увібрати в себе й заховати для нащадків цю гордість і цю величаву осанну, що живим птахом б'ється в кожному слові проповіді.
Та отець Іларіон точно нічого не помічав. Ніби звертав до прийдешніх поколінь своє величне "Слово о законі і благодаті". Воно й справді дійшло до них, пройняте гордістю за діяння великі на Руській землі.
Проте єпископу було не просто втямити, що говорив священик і чому так впевнено дивиться на похилені голови князь Ярослав. Готьє щоразу звертається до свого тлумача. Той пояснює:
— Проповідник — надто мистецький оратор. Його стиль надто піднесений і пишний, я теж не в усьому достойний пізнати його. Він славить добу великого Ярослава і його діяння. У проповідника піднесений настрій сьогодні. Бо князь Ярослав задумав його поставити митрополитом на Русі. Князь Ярослав не хоче мати тепер у себе грецьких митрополитів.
— Чому не хоче?
— Князь хоче мати в церковних справах незалежність од Візантії. Отож проповідник і дає зрозуміти усім, що добрі справи Володимира Святославича і його сина — це особлива милість Бога до їхньої землі і він освячує усі їхні діяння!
"І справді, мудрий князь,— думає про себе Готьє,— Адже у них папа римський втручається навіть у сімейні справи королів".
А тим часом отець Іларіон пишномовно і гордо виголошує:
Похвалимо ж і ми, по силі нашій,
Малими похвалами нашого учителя і наставника,
Що створив велике і гідне подиву,
Великого кагана нашої землі Володимира,
Внука старого Ігоря, а сина славного Святослава,
Який в роки свого владарювання
Мужністю і хоробрістю уславився в багатьох країнах,
А перемоги й сила якого і тепер згадуються і уславляються,
Бо не в безсилій і не в невідомій землі владичествував,
А в землі Руській, про яку знають і чують в усіх кінцях землі.
...Сірими журавлиними ключами спливали роки. Сумовито хлюпала хвиля холодної Сени. Нагадувала про бистроплинний шумливий Славутич і про зелені прибережні кручі, на яких п'ялися до неба стрімкі бані храмів. Не було для Анни вороття на ту землю. 4 серпня 1049 року вона вінчалася з французьким королем Генріхом І у Ромейському храмі.
Того дня Анна подарувала єпископу цього храму своє Євангеліє. Воно було переписане глаголицею — давнішнім руським письмом. І донині зберігається там цей унікальний витвір давньоруської писемності...
Ні, Анна не мала сили вернутись на рідну землю. Але мала Анна-Агнія владу — вона могла сюди, на галльську землю, перенести куточок тієї рідної краси. І королева Франції будує кілька церков, подібних до київських. Фрески і мозаїки їх нагадували київські. Одна з тих будов, споруджена в 1060 році в місті Санлісі, дожила до наших днів.
Через одинадцять років Анна овдовіла. Придворна знать оголосила її регентшею малолітнього спадкоємця трону Філіппа І. Анна-Агнія стала фактичною правителькою країни: утверджувала державні закони, підписувала — теж кирилицею — найважливіші державні акти. Кирилицею ж пороблені й написи на стіні санліської церкви Вінсана...
То Аннина туга за рідним краєм вписала світлий спогад у муровані стіни храму. То дочка Ярослава Мудрого залишила слід високої освіченості і культури, що жила в її роді...
Життя Анни Ярославни було нелегким. Французькі хроніки пов'язують її ім'я з іменем графа Рауля III Крепі-і-Валуа. Після смерті Генріха І Анна офіційно вийшла заміж за нього, хоч папа Микола II заборонив цей шлюб. У 1075 році вона востаннє підписала разом із сином державний документ...
Століття прошуміли над землею. Засипали забуттям стежки, якими колись ходили володарі людських доль і бідняки. Бо всі люди підвладні часові. Вітри й дощі, війни й лихоліття безжально поруйнували палаци й храми. Неспинна тлінь перетворила у порох давні письмена, поховала у невідомість доблесні подвиги, відвагу й хоробрість. Лише сліди людської мудрості, щедрості душі — нетлінні; як і незгасна пам'ять про творців духовних скарбів...
У прохолодних сутінках Київської Софії в біломармуровій гробниці під важким, багаторізьбленим віком покоїться прах князя Ярослава Мудрого. Він звеличував землю силою свого розуму і духовного поступу.
У далекому французькому місті Вільєрі, на старому закинутому кладовищі, серед сухих бур'янів знаходиться загадкова могила із зображенням на кам'яній плиті жінки в короні. Латинський напис повідомляє, що там упокоїлась Агнес. Легенди доповнюють це надто скупе повідомлення: то могила достопам'ятної дочки Ярослава Мудрого — Анни, королеви Франції. Вона принесла на галльську землю книжки, любов до науки, вона будувала прекрасні храми й палаци... Вона допомагала своєму чоловікові — королю Франції — зміцнювати свою владу в боротьбі з васалами...
У літописах угорських розповідається ще про одну дочку князя Ярослава — про Анастасію-Асмунду. Вона принесла з собою на береги Дунаю не лише любов до свого чоловіка — короля Андрія І, але й любов до науки і знань...
У мелодійних сагах норвезької землі збереглася пам'ять про горду русокосу дівчину в золотій гривні, яка зробила норвезького короля Гаральда Сміливого поетом, а на сувору землю північної країни принесла спокій, добро і мудрість книжну...
Справді-бо, найбільше багатство людей — їхній духовний скарб...
Примітки:
Каган — князь