Але то були скромні подарунки. Одного разу, пам'ятаю, він подарував мені червону стрічку, другого — тоненьку книжечку про двох козенят, а ще якось — грудочку цукру. Адже я росла по війні, і Дід Мороз був тоді бідний. І не міг дарувати дітям самокати й оксамитові сукні.
— Так у тебе зовсім-зовсім не було іграшок! — здивувалась Орися, і голос її аж затремтів од жалю.
— Була. Одна. Якось сусідський хлопчак боляче смикнув мене за косу. Я сиділа на лаві біля двору і плакала...
— Хай би мене смикнув! Я б йому...
— Повз мене проходив якийсь дідусь, спинився, сів поруч і погладив по голівці. Я заплакала ще дужче. Тоді він вийняв з кишені велике голубе скляне яйце і простягнув мені. Я взяла іграшку, і сльози одразу висохли. Це було дивовижне яйце. В глибині його сріблився засніжений ліс, в лісі стояла хатка з крихітним золотим вікбнечком, а на хатці — голубе козенятко зі срібним копитцем...
— А! Це із казки "Срібне копитце".
— Так. Сніг на даху блискотів різноколірними самоцвітами.
— Ох як гарно...
— Коли яйце струшували, в ньому здіймалась сніжна заметіль. А коли його клали, сніг знову влягався на землю і на дерева.
— А чому ти мені його ніколи не показувала?
— Бо я загубила його, доню. І це була найбільша втрата мого дитинства. Довго я не могла втішитись.
За вікном ішов сніг. Звучав ніжний і чарівний вальс із платівки про Лускунчика, а мама з Орисею розмовляли про мамине дитинство.
Коли Орися заснула, мама підійшла до столу і побачила лист, який Орися писала Дідові Морозу. Кострубатими закарлюками на аркуші в клітинку було написано:
"Дорогий Дід Мороз.
Не треба мені дарувати подарунків.
Подаруй моїй мамі скляне яєчко, яке про Срібне копитце.
Або хоч карету в золотих квіточках!"
Мама посміхнулась і вкрадьки витерла сльозу.
Ішов густий, лапатий сніг. Наближався Новий рік. Люди несли ялинки і яскраві коробки з подарунками. А у дворі Орисиного будинку стояла мудра і добра Снігова Баба.
Вона все знала, все чула, все бачила.
Оце ось — слід,
де кіт пройшов,
не просто кіт —
а мишолов.
Оце ось — сон
на шість персон,
бо в нашім домі
шість маляток,—
ступає просто на газон,
на те він — сон,
щоб так ступати.
Бо сон — це вам не кит, не слон.
Легкий, мов сніг,
м'який, мов вата.
Шепоче: спати, спати, спати!
І розкриває парасоль.
А це ось — сніг. Такий красивий!
Такий веселий і густий.
А це — ліхтар. Він синій-синій.
Ну, може, трішки золотий.
Розділ 7
ВИ ЛЮБИТЕ ГРАТИСЯ В ҐУДЗИКИ?
Почувся дзвоник. Мама відчинила. Увійшла тьотя Клава, мама отого Тимчика, що гарно співає.
— У мене до вас прохання!— сказала тьотя Клава.— Ви ж знаете, Тимчикові вирізали гланди. Він майже здоровий, але виходити ще не можна. Я працюю в нічну зміну, а Тимчика доглядає Зоя Дем'янівна. Він дуже нудьгує. Чи не відпустили б ви Орисеньку погратися з Тимчиком?
— Ой мамо, відпусти!
— Ну, гаразд, іди. Але не пізніше восьмої — додому. Я перевірятиму твої уроки.
— Гаразд, мамочко.
І Орися радо побігла в гості до Тимка, з яким училась в одній школі, тільки Тимчик ходив до першого "б". Під час "ранку" на Жовтневі свята вона чула, як Тимчик співав "Хай завжди буде сонце". Ох, як він чудово і дзвінко співав! У дворі Орися теж рідко бачилася з Тимчиком, бо її не випускали гуляти саму, а водили за ручку у сквер або в Ботанічний садок.
Тимчик жив на горішньому поверсі, де було двоє дверей: одні Тимкові, а другі — подружжя Тягниряд-нів. Дядько Тягнирядно працював завідувачем того самого магазину "Старовинні речі", вітрина якого світила щодня в Орисине вікно. Дружина його ніде не працювала. В будинку їх не любили. Орися не розуміла, чому: це були якісь дуже дорослі і нудні справи.
Між двома дверима вузенькі залізні сходи вели на горище. Орися була тут не раз із мамою, коли вони розвішували на горищі випрану білизну або виходили на дах дивитися на салют.
І раптом біля самісіньких східців на горище Орися побачила ще одні двері, невеличкі, темно-коричневі. На них була вирізьблена левина голова, з якої замість язика звисала мотузка з китицею на кінці. Від бабусь Орися чула, що колись були такі дзвоники. На мідній табличці було написано: "Професор Д. А. ВОС".
І раптом левина голова ворухнулась і проказала хрипким голосом:
Хто тут, що тут
за маля?
Хто тут рота
роззявля?
Ходять-бродять тут усякі
роззявляки й витріщаки.
Нажену ось переляк
Ще й привиджуся у сні.
Фрумпе-крумпе-крак!
А відкрити — ні!
Був наказ: ще не час!
Прийде час — відкрию враз.
Ну, а зараз ти біжи
І нікому не кажи...
Левина голова так швидко пробурмотіла цей віршик, що Орися не встигла навіть здивуватися. З хвилинку постояла, проте лев мовчав. Орися зітхнула і натисла кнопку Тимчикового дзвінка.
їй відчинила висока кістлява тітка в сірому платті. У тітки були залізні зуби і залізні окуляри. Сіре волосся ретельно зачесане вгору і скріплене на тім'ї великим залізним гребінцем. Орися подумки називала жінку Залізною Дамою. Це була Зоя Дем'янівна Залізняк — сусідка з першого поверху.
— Проходь!— сказала Залізна Дама.
Вона працювала в їхньому домі кочегаром. Так-так, жінки теж бувають кочегарами, або, як їх частіше звуть у наш час,— опалювачками, бо вони відповідають за опалення будинків. Крім того, Зоя Дем'янівна працювала ще доглядачкою у музеї. А також, як казала Ори-сина мама, займалася ще тим і сим, і ще дечим. Що це означало — Орися не знала.
Так-от. "Проходь!"— сказала Залізна Дама, і Орися, чемно привітавшись, зайшла.
Тимчик позіхав перед телевізором. Горло в нього було замотане червоним шарфом. Він зрадів Орисі.
— Ти вмієш грати в шахи?
— Ні!— засоромилась Орися.
— А в шашки?
— В шашки трішки вмію.
— Або ні!— вирішив Тимчик.— Давай будемо гратися в ґудзики.
— Як у ґудзики? — спитала Орися.
— Ну, просто в ґудзики.
Тимко висипав на килим купу різноколірних ґудзиків.
— У що будемо гратися — у війну, чи в школу, чи, може, у спортивний парад?
Орися завагалась.
— Ну, давай у спортивний парад!— вирішив Тимко, і вони почали шикувати ґудзики однакових розмірів і кольорів у окремі колони.
Орисі було дивно, що Тимко грається в такі дошкільнятські ігри, але за хвилину вона вже про все забула, окрім гри.
Як це було цікаво! Який фантазер і вигадник був Тимко! Ґудзики, немов за помахом чарівної палички, перетворювались то на солдатів, то на школярів, то на "коротульок" із книги про Квіткове місто. З пластиліну і сірникових коробок діти будували укріплення, з сірників — паркани, з порожніх котушок — вежі. Захоплено повзали вони на колінках по килиму довкола свого ґудзикового царства. Орисі подумалось, що ніколи в житті, навіть з найдорожчими іграшками, їй не гралося так весело і цікаво, як з цими ґудзиками.
— Хочеш,— сказала вона Тимкові,— я принесу своїх солдатиків? У мене їх багато.
— Ні,— відмахнувся Тимчик.— Солдати можуть бути тільки солдатами, з них не зробиш спортсменів або звірів у зоопарку. Ну... кого-завгодно.
— Діти! Вечеряти!— гукнула Залізна Дама.
— Спасибі!— чемно відказала Орися.— Я вже вечеряла.
— Ну, будь ласка, Орисю,— попросив Тимчик,— поїж зі мною! Мені так боляче ковтати, а вдвох нам буде веселіше.
Залізна Дама дала їм котлети з картопляним пюре. Котлети були тверді, як залізо. Орися ніяк не могла розжувати свою котлету. А Тимчик від котлет відмовився, з'їв лише пюре. Зате Залізна Дама своїми залізними зубами завзято перемелювала котлети. її щелепи аж двигтіли, аж рипіли і клацали. Орисі згадався бабусин вислів: "Їсть, аж за вухами лящить". Досі їй не випадало побачити, як це буває. А у Залізної Дами за вухами справді "лящало". Диктор телебачення не встиг розповісти про погоду на завтра, як котлет у тарілці вже не було.
Розділ 8
СТАРА ІСТОРІЯ НА НОВИЙ ЛАД
— Увага!— раптом сказав диктор.— Вчора з музею прикладного мистецтва викрадено роботу невідомого старовинного майстра по фарфору — статуетку під назвою "Маленький Моцарт". Ми просимо всіх уважно подивитися на фото із зображенням статуетки. Можливо, злодії захочуть продати її. Дивіться уважно, щоб ви могли впізнати цей твір і допомогти викрити злочинців.
Орися несподівано почула дивний брязкіт і озирнулась, їй здалося, що вона спить — таким неможливим було те, що вона побачила. Залізна Дама, чимось схвильована, сунула в рот замість рогалика — виделку, і тепер, не зводячи очей з екрана, швидко її пережовувала. Мить — і виделка зникла.
Тим часом на екрані з'явився фарфоровий хлопчик у срібних кучерях, що сидів біля чорного роялю.
— Ох, як жалко!— скрикнув Тимчик.— Який він гарний!
— Нічого особливого!— клацнула зубами Залізна Дама.— Краще, якби він був срібний або хоч залізний!
Діти побігли до своїх ґудзиків, а Залізна Дама сказала, що на хвилинку піде до сусідів. Повернулась вона не сама, а з тіткою Сусанною Охрімівною Тягнирядно. Жінки сіли на кухні, розіклали на столі карти і розбалакалися.
— Ох, боюсь я, боюсь, Сусанно Охрімівно, що він на хибному шляху, як і його перша дружина. Починає товстіти і добрішати. Ну скажіть, де ви бачили Кощія Безсмертного з таким черевцем, як у мого чоловіка? Але я перевиховаю його. Він у мене стане шовковим, тобто — тьху!— залізним.
— Тихше, діти почують...— прошепотіла тітка Тягнирядно.— Ох, як я вас розумію, Зоє Дем'янівно, як розумію .. Душею я завжди з вами...
— Не кажіть про душу. Я не люблю цього слова.
— Та це ж я задля красного слівця, шановна.
— Ну, давайте поговоримо про діло, Сусанно Охрімівно. Коли ви мені заплатите за ту штучку?
— Зараз це неможливо. Потерпіть. За нашим кліен том, здається, стежать. Він просив зачекати.
— Чого я маю чекати? Я свою роботу виконала, за платила Чаплі свої гроші. То й ви платіть...
— Почекаєш, не велика цяця. А спробуєш комусі ляпнути — так не забудь: ми одною ниткою зв'язані Краще б нам, шановна Зоє Дем'янівно, не сваритись..
— Стривайте. Здається...