Так що не хвилюйтеся, з ними все гаразд.
Чакалка стенула плечима і пішла доїдати свій бутерброд.
Розділ третій,
де Вовк і Заєць утрапляють не в свої пастки, а наприкінці з'являється Жерикізяк
Скільки ще цікавинок підстерігає нас в осінньому лісі!
Вочевидь, їх було би набагато більше, якби мандрівний гурт під орудою Марії Іванівни Чакалки не був аж таким галасливим. Та де ви бачили негаласливих школярів? Ні, чого не може бути — того таки бути не може…
Усе ж діти змогли побачити і велетенський мурашник — більші хіба в Африці зустрінеш; і білоччину гайну (гніздо) на вершечку сосни — так мудро замасковану, що якби вчителька не показала, то годі було б і здогадатись; і боброві загати на річці — направду дивовижні споруди; й старі боброві гнізда, в які часом і провалитися можна — земля просідає під ногами…
Там же, в соснині на березі річки, назбирали пізніх маслюків, а староста Анька Тимошенко навіть випадково надибала справжнього боровика і так із цього запишалася, ніби отримала за чверть дванадцятку з математики.
Щоправда, згодом і боровика, й більшість маслюків довелося викинути, бо вони були червиві. Анька через це мало не заплакала — й заспокоїлась аж тоді, коли Чакалка сказала, що боровик, навіть викинутий, усе одно боровик, і знайти його в такий пізній для грибів час — велика удача. Зрештою, маслюкам вона дивувалася не менше. Зате зовсім не дивувалася опенькам, яких діти поназбирували цілі оберемки, та більшість їх так само були червивими.
Тим не менше, нечервивих грибів, які Чакалка на наступному привалі прискіпливо вибрала із загальної маси, теж виявилося багацько — більше ніж півпакета.
— Свирид Петрович приготує нам із них дуже смачну страву, — пообіцяла вона.
— Хто приготує?! — в один голос здивувалися Ліза і Стефа.
— Свирид Петрович Кокотюха, наш лісник, у якого ми будемо ночувати, — пояснила Чакалка.
— Добре, що не Свирид Петрович Голохвостий, наш хом'як, що залишився вдома, — пояснила Стефа, і всі засміялися.
Раптом із кущів почувся крик, і Чакалка, а за нею й більшість учнів кинулися туди…
Ксеня Вовк лежала на землі й великими круглими наляканими очима дивилася на свою ногу, над якою схилився Максим Заєць.
— Що сталося?! — присідаючи біля них, запитала Чакалка.
— Та ось! Ми бігли, бігли…
— Він за мною ганявся…
— Так, ганявся. А вона впала… І оце…
"Оце" виявилося шматком дуже міцного сталевого дроту. Один його кінець був міцно прив'язаний до куща, а інший зашморгом упився в Ксенину ногу.
— Що це таке?! — схвильовано спитала Ксеня.
— Сильце, — відповіла Чакалка, вивільняючи ногу із зашморгу. — Пастка на зайця. Якийсь мерзот… якась погана людина спеціально встановила її тут, на заячій стежці.
— Ловили Зайця, а впіймалась Вовк, — хихикнула ззаду Анька Тимошенко, але її ніхто не підтримав.
— Це не смішно! — блиснула очима Чакалка. — Все було настановлено так, щоб зашморг стиснув зайцеві шию… Не Максимові, а справжньому зайцеві. Ану, Ксеню, спробуй підвестися. Не боляче?
— Ні, все гаразд, Маріє Іванівно. Я просто… злякалася…
— Це добре, що все гаразд. Ану, діти, обстежмо ці кущі уважно, чи не знайдеться тут ще такої капості. Браконьєри зазвичай одним сильцем не обмежуються — якщо вже настановляють, то цілі оберемки. Тож будьте обережні, не гасайте, щоб іще хто не впіймався.
За півгодини всі гуртом назбирали аж дванадцять таких силець, а Костик Дністровий, крім того, ще й дивних кругленьких коробочок, схожих на макові, але із зовсім не маковим, а якимось кукурудзянистим насінням усередині. Від них ішов трохи солодкавий, але дуже виразний запах.
— Маріє Іванівно, а що це таке? Чи можна його їсти? — показав він Чакалці свою знахідку.
— Де ти це знайшов?! — жахнулася Чакалка. — Ти його їв?
— Ні, я вирішив спершу спитати.
— Дуже добре. Бо інакше довелося б негайно робити тобі промивання шлунку і не знаю як, але терміново доставляти в лікарню.
Костик із жахом викинув подалі дивні коробочки й витріщився на свої руки.
— Це дурман, — пояснила Чакалка. — Дуже отруйна рослина. Не раз бували випадки, коли діти, гуляючи самі в лісі, знаходили його й куштували, і потім далеко не всіх цих дітей змогли врятувати. Так що перш ніж щось невідоме нести до рота, неодмінно запитайте старших, що воно таке. А за руки свої не хвилюйся, — додала Костикові, який так і стояв, розчепіривши пальці, — просто добре помий їх із милом, та й усе.
Раптом із дальніх кущів знову почувся крик:
— Агов! Маріє Іванівно! Допоможіть! Я в капкан попався!
Кричав Максим Заєць, і всі поспішили до нього.
Максимові пощастило — цей капкан був не заячим сильцем, а справжнім капканищем на тугій пружині й з нагостреними зубами, тож якби хлопець ступив у нього, то добряче поранив би ногу. Але Максим просто скраєчку його зачепив, і капкан, заклацнувшись, лише вгризся зубами в штанину.
Чакалці довелося докласти неабияких зусиль, аби стиснути пружину й звільнити Максимові штани.
— Та-а-ак, — сказала вона, вмощуючи пастку до свого наплічника, куди перед тим сховала і сильця. — Це, діти, вже не жарти. Це справжній злочин. Усі ці гостинці ми принесемо Свиридові Петровичу, а він знає, як дати раду і з ними, і з тим негідником, який їх тут понастановляв.
— Може, пошукати ще таких капканів? — запитав Костик.
— Ні, це небезпечно. Тим паче, що вже вечоріє. Хата лісника, де ми ночуватимемо, недалеко, за о-о-он тим пагорбом, — показала вона. — І ми всі маємо прийти туди здорові й неушкоджені. Тому дуже вас прошу: припиніть бігати по кущах. Я йтиму попереду, а ви всі за мною, як каченята за качкою. Ніхто не відходить убік і ніхто не відстає. Зробимо невеликий марш-кидок до хати Свирида Петровича і там відпочинемо. А ось Свиридові Петровичу цієї ночі, певно, буде не до відпочинку, якщо в його лісі така гидота завелася…
— На кого ж цей капкан, Маріє Іванівно? — запитала Стефа.
— На вовка, — відповіла Чакалка і рушила вперед.
Анька Тимошенко, поспішивши за нею, вигукнула:
— Ха-ха, Заєць упіймався у вовчий капкан, а Вовк — у заячий.
Та її знову ніхто не підтримав. Усі йшли похнюплені й уважно роздивлялися довкола.
Лише Костик із Максимом переморгнулись, і відтак Максим стримав Ксеню, а Костик — Лізу. Вони пропустили вперед усіх однокласників і самі пішли в кінці колони. Слідом за ними дибала лише Стефа.
Максим шепнув усій четвірці:
— Той браконьєр десь недалеко. Він пройшов тут незадовго до нас.
— З чого ти взяв? — запитала Ксеня.
— Зі слідів. Вони зовсім свіжі.
— Але де ти бачив сліди? — не повірила Ліза. — Довкола ж саме листя, а на ньому сліди не лишаються.
— Але листя скрізь прим'яте, а там, де хтось недавно пройшов, розкошлане, — пояснив Костик.
— Ну, і гілочка там, де капкан стояв, недавно зламана, — додав Максим.
Десь попереду різко заскрекотала сорока.
Четвірка спинилась, а за ними спинилась і Стефа.
— О, чуєте! Сорока повідомляє, що попереду хтось є, — мовив Костик.
— Це вона про наших і повідомляє, — не повірила Ліза.
— Ні, наші онде, а сорока аж ген далі скрекоче. Він там! — підтвердив Максим. — Що будемо робити?
— Упіймати б його самим і привести до Свирида Петровича готовенького, — не вгавав Костик.
— Але він, може, з рушницею, — боязко озирнулася Ксеня.
І тут раптом над верхівками дерев шугонула якась велика чорна тінь.
Птаха?
Може, й птаха, але якась аж надто велика… Такі великі птахи давно вже від-летіти у вирій.
До того ж Стефі на мить здалося, що та птаха пролетіла чомусь… на мітлі!
Доки всі проводили очима це видиво, попереду щось сталося.
Що саме — ніхто спершу й не збагнув.
Просто почулося якесь дивне "хрусь", і одразу ж увесь клас заволав: "Ой!", "А-а-а!" і "Мамо-о-о!"
Стежка далі вела через поляну, з тієї поляни чулися перелякані крики, і Чакалка, теж перелякана, намагалася всіх перекричати й так заспокоїти…
Але нікого на тій поляні не було!
Принаймні не було видно…
— У кущі! — шепнув Максим, і вся п'ятірка шугонула в найближчі кущі.
Там залягли і витріщилися на поляну.
Однокласники все ще кричали, хтось плакав, але нікого й далі не було видно.
— Де вони? — з жахом прошепотіла Ліза.
І тут із-за дерев з того боку поляни вийшов… ВІН!
Такого страшидла діти ніколи в житті не бачили.
Височенний…
Убраний в якесь лахміття…
На голові засмальцьований капелюх…
Виволік щось із-за дерева — брезент, чи що?
Почав розгортати…
— Ану, тихо всі! — рявкнув раптом так, що дітям аж вуха позакладало.
Запала тиша, лише хтось із дітей схлипував — здається, Анька Тимошенко.
— Ну, все. Упіймалися! — сказав задоволено. — ти там, Чакалко?
— Невже це ти, Жерикізяку? — приглушено спитала Чакалка. Видно, що з цим страшидлом вона колись уже стикалася...
— Вони в ямі, — здогадалася тим часом Ксеня Вовк. — Вони всі в яму звалилися…
— Тс-с-с, — цитьнули на неї хлопці.
— А хто ж іще! Звісно, я! — Жерикізяк тим часом продовжував розгортати сувій якоїсь мішковини. — хана тобі, Чакалко! Настав час розплати за твою ганебну зраду! Тепер Великий Бабай тебе покарає…
— Гаразд. Хай карає мене, — почулося з ями. — Але дітей відпусти.
— Ще чого?! — обурився жерикізяк. — Дітей ми перевиховаємо!
— Діти! — знайшлася раптом Чакалка. — Ану всі кричімо: рятуйте! Голосно кричімо! Свирид Петрович близько, він прийде на допомогу…
— Рятуйте! — заволали діти, але Жерикізяк розреготався й накинув на яму оту мішковину, яку досі розмотував.
Крики вмить стихли.
Жерикізяк підняв край мішковини і задоволено сказав:
— Можете кричати хоч до ранку. Тканина звуконепроникна. Ти це знаєш, Чакалко. В тебе колись мішок із неї був…
І заходився привалювати колодами краї тканини довкола ями.
Жодного звуку зсередини справді більше не чулося.
Жерикізяк задоволено крекнув і почав збирати хмиз.
— Оце зараз багаття розкладу та й поїсти собі зготую. А ви сидіть там… Га-га-га!
Розділ четвертий,
у якому все йде шкереберть, а ми тим часом дізнаємося лише те, що нічого не дізнаємося.
Стрімко западали сутінки.
Ошелешена четвірка друзів і "хвостиком" із ними Стефа лежали в кущах, не знаючи, що робити.
Нарешті отямилися хлопці й, подавши знак дівчатам, почали по-пластунськи тихенько відповзати назад, подалі від злощасної ями.
Коли відповзли на безпечну відстань, Ліза і Ксеня дружно зарюмсали.
— Ото ще! Припиніть! — обурився Максим.
— Це ж справжня пригода! У нас є унікальний шанс усіх врятувати і стати героями! А ви тут нюні розпускаєте…— підтримав його Костик.
— Який ша-а-анс? Я-а-ак урятува-а-а..? — хлипала Ксеня.
— У-ні-каль-ний, — нетерпляче обірвав її Максим.