От вони й ляскають. Ходім звідси, друже. Там –– позика індустріалізації[11], Дніпрельстан, кооперація плюс електрифікація, а тут мене хочуть зворушити любовними стражданнями кретиноподібного принца. Не можу я. Ходім... Ей, товаришу-вішальщику! Візьміть номерок. Чи, може, він не розуміє слів? Може, цю фразу йому треба протанцювати?
__________________
("Червоний перець", № 5, 1928).
Зойк серед ночі
1
Артист нервово метушився по своїй кімнаті, буркотів під ніс якісь незрозумілі слова, раз у раз зазираючи в розкриту книгу.
Артист студіював роль.
– О, я їм завтра покажу! Я покличу на допомогу весь свій хист, весь свій талант, щоб довести людям, якою досконалою, організованою повинна бути справжня людина майбутнього. Замість осточортілих декорацій, ми збудуємо конструкції, що зображають майбутню світлу республіку праці. Ми зворушимо цілий театр!!!
***
Виходячи з театру після скінчення вистави, він почув таку розмову:
– Здорово все ж таки ламався цей самий актор... Занятно... До цирку ходити не треба. Жаль тільки, що ніхто не співав куплетів. Не люблю я чогось п'єс без куплетів. Скучно. Завтра піду до кабаре "Три підв'язки" куплетиста слухать...
Так говорила публіка.
Дошвендявши додому, артист упав на ліжко і довго плакав великими сльозами ображеної дитини.
2
Скуйовдивши волосся, закінчував композитор новий твір.
– О, ви, созвучності й дисонанси! О, шуми, верещання, ревіння, скрегіт, свист і шипіння фабрик і заводів! Ось справжня музика відроджуваної країни!
***
– Гм... Паршиво грає цей патлатий. Зуботичить по клавішах, виє. Позіхати охота. Ні тобі чарльстона не заграє, ні "Кирпичики"[12] тобі, ніякого вдовольствія.
Так говорила публіка.
Композитор заскреготів зубами так, що передній зуб хруснув, зламався й випав.
3
Поет закінчив поему й, потираючи руки, сяючи, як мідний таз на сонці, бігав по кімнатці.
– Всю свою майстерність, всю кров, всі нерви я віддав цій поемі. О, що це буде за поема!! Розпеченим залізом випалює вона і болячки минулого й просто-таки тягне людей до самоорганізації, вчить підкоряти темні почуття єдиному розумовому центрові.
Так думав поет.
***
"З точки зору паліативної конгломерації люмпен-пролетаріату і фіктивної кваліфікації антифемінізму, вищецитована поема не реабілітує мобілізацію асенізації, але систематизує ідіотизацію критикації..."
Щось у цім роді писали критики. Поет заплакав, махнув рукою й пішов у репортери.
4
Художник відправляв на виставку нову картину.
– От! Хай дивляться й радіють. Хай в цій картині люди побачать, яким повинне бути наше життя й яким воно буде. Чудесна гармонійність ліній, фарб і форм, найвища економія засобів, сполучення художньої вартости з утилітарністю – ось малярство майбутнього!
Так думав художник.
***
– Ці художники – перші безобразники в світі. Хіба в коня буває дев'ять передніх ніг? І потім – чому це у нього вантажник по веселці ходить? Не вірю!
– А ви підійдіть-но сюди, Іване Йвановичу. Гляньте-но ось на цей-о сюжетець. Таку бабьонку голячки одпечатав, що подивитись любо! Пальчики оближеш! Оце художник, оце я розумію! А груди, груди, хі-хі! Це вам не вантажник на веселці.
– Взагалі я вам скажу, коли хочете, що молодь сучасна нікуди не годиться. Далеко їй до наших вельмишановних, високоповажних, трам-там-тарарам...
***
Художник плюнув і, загарчавши, втік.
Вам, плісняві касти гнилого міщанства, з щирою ненавистю присвячую ці рядки.
___________________
("Культура і побут", 30 березня (№ 13), 1928).
Великий жартівник
Мені розповідали одного разу – було це на зорі радіомовлення, – як одна радіостанція транслювала якусь оперу.
Прогриміли останні акорди, і радіослухачі почули:
– Альо-альо, товариші! Трансляцію закінчено. На добраніч. Заземлюйте свої антени.
Радіослухачі вже хотіли виключити свої гучномовці, коли раптом по всіх кутках Радянського Союзу тисячі гучномовців одчайдушно заверещали жіночим голосом:
– Ай, пустіть мою руку! Що це справді за нахабство?
Скандал був не дуже великий, зате привселюдний.
Великий жартівник – мікрофон помстився за те, що його забули вчасно виключити, і по цілій країні радянській передав законний протест дикторки, яку не в міру палкий радіотехнік чи, може, диктор вхопив за руку вище дозволеного місця.
То розповідали мені.
Тепер розповім я.
У нижченаведеному немає жодного слова вигадки.
1
Композитор Синиця, сидячи біля свого приймача, трохи не впав непритомний, коли почув по радіо:
– Альо! Прослухайте тепер твір сучасного композитора Синиці, що помер 1920 року.
Чи треба говорити, що Синиця і зараз живий-здоровий і помирати не збирається.
2
Піаніст сидить у мікрофонній залі біля рояля.
– Альо! – гукає в мікрофон музкерівник. – Піаніст Пактовський виконає вальс на чотири руки.
Піаніста охоплює жах. До цього часу і він, і його мама думали, що в піаніста тільки дві руки. Звідки взялися в нього ще дві – невідомо.
3
– Слухайте, товариші, перерву на п'ятнадцять хвилин.
– Цікава штука ця перерва, – бурмотить біля свого приймача селянин з Конотопщини. – Тільки як же її слухати, оту перерву, коли як єсть ні чорта не чути?
4
Товариші слухачі слухають пояснення до опери "Фауст", і чують вони таке:
– Фауст кинувся на Маргариту, а вона не суперечить.
Жаль, що вона не суперечить. Доведеться спустити завісу і пояснити Маргариті, що не можна ж так поводити себе на очах у численної публіки столичного оперового театру.
Або ще так:
– Кармен умирає і падає непритомна.
Чудійка ця Кармен! Порядку не знає. Забула, що спершу треба впасти непритомною, а потім уже вмирати, а не навпаки.
5
– Альо! Тепер музичний ансамбль проспіває дві пісні.
Добре, що музичний ансамбль не послухав свого керівника, не вишикувався біля мікрофона і не заспівав рипучими гугнявими голосами "Ой у лузі!".
6
До мікрофона підходить доповідач. Щулиться, недовірливо розглядає мікрофона. І вся Україна чує:
– Так оце я перед цією чортовиною буду говорити?
Добре, коли радіослухач зрозуміє, що "чортовиною" доповідач називає мікрофон. А що ж буде, коли нещасний слухач подумає, що "чортовиною" називають його самого? Неприємностей ціла купа!
7
– Альо! Трьох старих слюсарів ВУРПС[13] нагородив званням ветеринарів праці...
Ветеринари цілої України, сидячи біля своїх приймачів, як по команді, знизують плечима:
– Та невже наша професія така почесна, що навіть старих металістів ВУРПС нагороджує званням ветеринарів праці?
Заспокойтесь, товариші ветеринари! Це просто в диктора язик розходився так, що забув усяку дисципліну і замість "ветеранів" бовкає "ветеринарів".
***
Мікрофон – це в'їдливий і лукавий жартівник. Йому нема діла до настрою, до невміння говорити, до недбальства, до любовних почуттів палкого музиканта або механіка.
Коли під час трансляції опери його в антракті забудуть виключити, він не задумається прокричати на цілу Україну розпачливий зойк робочого сцени:
– Мишко, сто чортів на твою голову! Та прибивай же дерево, трах-трах-трах! Бах!
Мікрофон мало думає про вуха радіослухачів. Йому що? Йому плювать!
Треба, значить, про ці вуха думати іншим.
Авторові аж соромно повторювати такі заяложені істини.
Та що ж удієш?
Кожному з нас доводиться часом ломитися в одчинені двері.
__________________
("Червоний перець", № 10-11, 1931).
Шлях до слави
I
Сількор Цегеля смачно пообідав і, заклавши руки за шию, розкинувся на ліжкові. Йому здавалося, що вся його істота тихо і блаженно гойдається на теплих хвилях неймовірного щастя.
– От я, нарешті, й здобув всеукраїнської слави, – лукаво підморгнув він сам собі. – Мою замітку про бездіяльність завсільбуда[14] надрукували вже три газети.
– Альо, альо, – захрипів раптом хатній гучномовець. – Тепер послухайте фейлетон Панаса Напівголого. Читає сам автор...
Обличчя Цегелі вмить засмутилось, наче чорна хмара зненацька вкрила блакитне небо. Цегеля часто чув, як українські письменники читають по радіо свої твори, але раніш йому якось і на думку не спадало, що й він...
– А чому й ні? – запитав себе Цегеля. – Чим я гірший за інших? Прославлятись так прославлятись... Гей, Соломіє, подай мені папір, котрий для фейлетонів! Що ти мені несеш? Повилазило тобі? Це для заміток про самогон. Он той давай, що ліворуч. Так... Яка в нас зараз кампанія? Ага, десятиріччя Червоної армії... Зараз ми одпечатаєм...
Цегеля зашкрябав пером по паперу.
Другого дня він вхопив чемоданчика, поцілував жінку і поїхав до Харкова.
II
На радіостанції – звичайна редакційна метушня, акорди рояля, урочиста тиша в мікрофонній залі, порушувана тільки чітким голосом дикторші та здушеним шепотінням поетів про аванси.
Секретар радіогазет вхопив із рук Цегеді фейлетон, проглянув, безнадійно махнув рукою і блискавично зник.
Цегеля потиснув плечима, почухав носа, забрав рукопис, плюнув і пішов ночувати до свого приятеля – журналіста Малахія Чудасіна.
– Це називається – лицем до села, – гірко шепотів він. – Іроди!
III
У цей самий час, коли Цегеля розшукує свого приятеля – репортера Малахія Чудасіна, секретар радіогазет розмовляє по телефону зі славетним гумористом землі української Андрієм Черешнею.
– Альо! – реве секретар у телефонну рурку. – Альо, товаришу Черешня! У нас завтра червоноармійський номер радіогазети. Визволяйте, голубе. Дайте хоч отакесенького фейлетончика...
Славетний гуморист сумно дивиться на годинника, чухає поперек, жахливо позіхає:
– Добре, напишу. Завтра пришлю.
Вішає рурку і додає сам до себе:
– Щоб чорти вас забрали разом з вашими мікрофонами!
– Кого повинні забрати чорти? – питає, входячи до редакційної кімнати, співробітник "Червоного будяка" – Андрон Кукса.
– Любчику! – хапає його за плечі славетний гуморист. – Тут у мене до вас діло є. Чи не написали б ви для радіо невеличкого фейлетончика? Бо мені замовлено, а у мене сімнадцять засідань, п'ять нарад, дев'ять вистав...