– Дівчинка дуже хотіла, щоб ми пливли, то ми і пливли, а я тут майже ні при чім.
На щастя, берег був зовсім поруч. Славко зістрибнув у воду і разом із Тишком підтягнув пліт до берега.
– Я літав у тата на спині, коли був зовсім маленьким, – пояснив на ходу Тишко.
Він сопів, лусочки на його спині аж наїжачилися. Паркан уже намок і став важкий, та ще й удавав, ніби не може поворухнутися. Йому подобалося, що його несли на руках! Тобто трохи на руках, трохи й на лапах.
– Наче ти зараз великий, – бурчала Оксана.
– Та облиште ви! Я, зрештою, командир! – Славко спіткнувся, і тому голос у нього був сердитим.
У Оксани рот округлився, ніби вона збиралася вигукнути: "О-о-о!" Але вигукнула вона зовсім інше:
– Хто тебе призначав командиром, цікаво знати?! Я знайшла двері, я перша увійшла до підвалу, я…
– "Я" – остання буква в алфавіті. Знаєш ти хто? Дівчисько!
Спантеличена такою заявою, Оксана замовкла.
Тим часом пліт уже витягли на берег. Оксана стрибнула на сухий жовтий пісок; паркан нарешті сам стрепенувся, перекинувся і вклався на сонечку мокрим боком догори.
Пісок був чистий, справжнісінький пляж – тільки засмагай.
– Зовсім непогано бути плотом, – мрійливо мовив паркан, обтрушуючи від піску кожну дощечку, – я обов'язково поплаваю ще. Мені це подобається. Коли я охороняв парк…
– А мені не подобається, що сюди йдуть якісь дивні істоти. Не йдуть, а скрадаються; по-моєму, вони хочуть нас захопити в полон! – Славко стривожено вдивлявся в постаті, що прямували до них.
Усі обернулися в той бік. Тільки насуплена Оксана порпала ямку в піску й дивилася, як вона наповнюється водою.
– Ти не загубила мого чарівного капелюха? – стривожено запитав блакитний вітер.
– Нікуди він не дінеться, твій капелюх, – відказала дівчинка, продовжуючи оте піщане будівництво.
Вітер сердито свиснув і полинув у височінь. Згори він усе побачив, опустився додолу маленьким крученим вихором і сказав:
– Сюди йдуть нети. Це дуже небезпечно. О-о-ось там бачите блискучу срібну межу? За нею починаються володіння данів. Потрібно встигнути туди, поки до нас не дісталися нети. Там ми будемо в безпеці. Біжімо! Швидше!
Він підхопив Оксанині босоніжки, Славко силоміць звів Оксану на ноги й потягнув її за руку. Пісок був сипкий, ноги грузнули, і тоді друзі по-справжньому злякалися. Злякалися, бо озирнулися і встигли розгледіти істот, що їх наздоганяли.
Сірі, з квадратними тулубами і квадратними головами, нети незграбно, перевальцем переставляли негнучкі ноги, побрязкуючи безліччю замків, що прикрашали їхні груди.
– Якби я був великий, я б їм показав, – відсапуючись, бурчав дракончик. Він біг, загрібаючи пісок лапами.
– Швидше, швидше! – квапив вітер, то забігаючи вперед, то відстаючи.
Уже чути було важке сопіння переслідувачів.
– А що їм від нас потрібно? – жалібно запитала Оксана. Вона знесилювалася.
– Не балакай, бережи сили! – Пісок набився Славку в черевики і дряпав ноги.
Паркан довгими стрибками вже дістався до срібної межі.
– Це – кордон поміж данами й нетами! – крикнув Тишко. – Швидше!
І тоді Оксана раптом висмикнула свою долоньку.
– Не тягни мене! Мені боляче! Мало руку не відірвав!
Вона зупинилася. Тишко обернувся до неї й почав підштовхувати вперту дівчинку мордою.
– Що за фокуси?! – розлютився Славко і зробив кілька кроків уперед. Зрештою, він теж може розгніватися! Подумати лишень – тут така халепа, а вона вередує! У неї, бачте, кепський настрій!
Славко вже ступив на срібну межу, за якою підстрибував від нетерплячки паркан. Нети побачили, що здобич уже вислизає, і чимдуж рвонули вперед. Хоч на вигляд вони здавалися незграбними, однак бігали дуже швидко.
Паркан, вітер і хлопчик не встигли отямитися, як в одного з переслідувачів клацнули замочки і… Цього навіть уявити ніхто не міг: у квадратному тулубі зникли Оксана з Тишком!
Нети на мить зупинилися біля межі, люто глянули червоними круглими очима на втікачів, мов за командою, обернулися і помчали назад.
Славко розгублено дивився на те місце, де щойно були його друзі. Оце – сліди маленьких босих ніг, оце – доріжка від Тишкового хвостика.
– Їх що… з'їли? – із жахом запитав хлопчик.
– З'їли – це що? – вітер обережно поставив коло Славка Оксанині босоніжки.
– Ні, їх не з'їли, – глухо сказав паркан. – Їх у полон взяли.
– Що ж нам робити?!
– Іти до данів та просити допомоги, – паркан приготувався стрибати далі.
– А, може, спробувати самим їх виручити?
Славко бив кулаком об кулак і сварився на себе. Подумаєш, на дівча образився! Воно ж дошкільня! Звикло мамі з татом голову морочити. Ось до школи піде – стане серйозніше. Треба було тягнути його за собою, зрештою, й відшльопати! Перед дівчам розгубився!
– Ні, самі ми нічого не вдіємо. Не будемо гаяти часу! – І паркан попрямував до великого білого будинку, що виднів удалині.
Славко понуро йшов за ним, відвертаючи убік мокре від сліз обличчя.
– І навіщо я віддав їй капелюха?! – вигукнув вітер. Вітер був добрий, але занадто легковажний.
У полоні в нетів
– Тьху! – Тишко виплюнув соломинку, що потрапила йому до рота.
– Не плюйся, будь ласка, ти тут не сам, – сердито зауважила Оксана. Вона спробувала заплести скуйовджене волосся у дві кіски. – Куди це ми потрапили?
– Що ж мені, солому їсти?! – раптом пирхнув Тишко й навіть зубами клацнув.
Оксана здригнулася: вона ще не чула, щоб дракончик зубами клацав.
– Чого ти лютуєш? – тепла дівчача долоня погладила шорстку Тишкову спинку. – Подумаймо, як звідси вибратися.
Приміщення, схоже на залізну шафу, прямо скажемо, було тісненьке. Звівшись на задні лапи, Тишко передніми впирався в стіну, а хвіст його був задертий і впирався в протилежну стіну, від чого скидався на перевернуту літеру Л. Ото дракон і лютував. Стояти ж незручно! Та ще й трясе, наче їдеш возом нерівною дорогою.
– Мені здається, ми кудись рухаємося, – помовчавши, сказала Оксана. – Я весь час спиною об стіну б'юся.
– Ще й як рухаємося! Я про цих нетів наслухався! У кожного нета замість тулуба – залізна коробка із замками. Ото загарбають щось, кидають у ту коробку й замикають на замки.
– Це ж вони й нас у таку коробку запхали! Навіщо? – жахнулася дівчинка.
– Навіщо, навіщо… Вони ж нас у полон узяли! Тепер, напевно, до в'язниці несуть.
Тишко спробував підібгати хвоста під себе. Це йому спочатку вдалося, але тепер він головою впирався у верх коробки.
– А що, як вони нас зовсім не випустять? Ніколи! – схлипнула Оксана й міцно обняла дракончика. Хоч він і колючий, але свій усе-таки.
Цієї миті щось клацнуло, і Оксана з Тишком стрімголов полетіли на землю.
– Ми зловили ворожих шпигунів! – прогудів над ними металевий голос. – Трьом вдалося втекти за срібну межу. Встаньте і вклоніться королю нетів – Нетушу Першому!
– Нізащо! – дівчинка підвелася й обтрусила коліна.
Тишко обтрушувався, мов здоровецький пес після дощу.
Вони були у великій похмурій залі. Вікон було багато, але шибки в них були каламутні, сірі, то відразу все й не розгледиш. Між вікнами, на закіптюжених стінах, – підставки для смолоскипів. На підлозі – сірий волохатий килим, що провадить до величезного червоно-чорного трону. На троні сидів король.
Його тонкі губи стиснулися в одну лінію. Темне пряме волосся закривало лоб до самих брів, і очі, немов двоє чорних хижих звірят, визирали з-під лоба, наче із засідки. Обличчя було бліде, ніби король довго хворів або сидів у погребі, без сонця. Корона в нього була на самісінькій маківці – тьмяна, давно не чищена. Виструнчившись, нети стояли в темних кутках, а два вояки – біля трону Нетуша Першого.
– Хто вас послав і з якою метою? – губи короля трохи ворухнулися, та нерухоме обличчя навіть не здригнулося.
Узагалі, Оксані належало злякатися: король усе-таки. Та ще й такий непривітний. І вояки довкола. Ви ж пам'ятаєте, у неї – характер. Король їй страшенно не сподобався. Вона похитала головою і сказала:
– Треба спочатку запитати, розібратися, а потім робити висновки. Так мій тато каже. А він завжди каже правду. Ми ж Тишка додому ведемо. Він маленький і заблукав. Ой!
Останній вигук ніякого стосунку до короля не мав. Оксану щось кольнуло в п'яту, і вона стрибала на одній нозі, намагаючись роздивитися, що ж там кусається.
Король здивовано дивився на її стрибки, потім обернувся до вояків і тицьнув на неї пальцем, худим і прямим, як палиця:
– Що за танок виконує ця істота?
– Нічого собі танок! – вигукнула Оксана, роздивившись нарешті тоненький дротик, який спокійнісінько заліз у п'яту. – Нічого собі танок! – повторила вона, а потім сіла на килимі й витягла залізну скалку.
– Детальки тут розкидаєте?
Із крихітної ранки витекла крапелька крові.
– Мені б мама зеленкою це місце помазала, зелененькою такою зеленкою. Так у вас хіба є зеленка?
– Що?! – король підвівся з трону. Нети грізно загомоніли й оточили полонених. – Зеленка?! – заверещав король. – Зелена?! Хто в моєму королівстві сказав "зелена"? Тепер мені ясно, що це – розвідники данів! Що ви хотіли в нас вивідати?
– Чого це він так заволав? – озирнулася на Тишка Оксана. – Зеленка – вона, звичайно, зелена. Якій же їй іще бути? І ви зовсім даремно так турбуєтеся: ми нічого не встигли у вас вивідати. Ваші коробки… Вибачте, ваші нети напали на нас із доброго дива, нічого не запитали, а ми їм нічого не сказали.
– Ага, попалися! – скрикнув товстий нет. – Зізналася, що не встигли! Ваша величносте, ми вчасно схопили цих зухвальців!
– Та що у вас тут видивлятися! – розгнівалася Оксана, розвівши руками і тупнувши ногою. – Сірість та нудота сама! Ані квіточки, ані листочка! Кажу ж, Тишка додому вели. Ото вже нетямака, а ще король!
Король підняв руку.
– Досить! Завтра на світанку ми перейдемо срібну межу і знищимо данів, а разом із ними – усю цю мерзенну зелень, – він насмішкувато вклонився дівчинці. – Невдалий час обрали ви для подорожей, любі гості. А цей, – він тицьнув пальцем на Тишка, – дуже схожий на того, що кусається й голосно кричить "гав-гав"!
– На дворнягу, ваша величносте! – запобігливо підказав тонкий нет, чий тулуб нагадував погнуту ринву.
Оксана присіла біля Тишка й докірливо сказала:
– Щастя ваше, що він іще зовсім маленький, драконенятко. А то він вам показав би.
– Вона вам погрожує! – прикривши рота долонею, потягнувся до короля товстий нет.