Скажу вам правду, я зовсім забувала про його потворність. Він був мила слухняна дитина. Людська свідомість, боязка думка, такі крихкі в ньому, були мені особливо дорогі. Я знала, що необережність може зруйнувати все, як карточну хатинку. Мені здавалося, він іде над проваллям, де чатує на нього лихий звір з обличчям горілли... Це було моторошно, Арвуде, і я намагалася про це не думати.
Так от, ми гуляли в парку, і я обирала глухі стежечки. Було нам обом якось особливо добре. Том повеселішав. Він схопив мене за руку й крикнув — біжімо! Попереду висока золота купа піску. Ми злетіли на неї миттю, зупинилися, сміючись й тримаючись за руки... І тоді я побачила, що внизу довкола купи піску ціла зграйка дитинчат. Один хлопець у матроський блузці підводить голову, дивиться на нас і раптом підстрибує й кричить:
– Дивись, малпа!
Всі голови — русяві, чорні, кучеряві й голені — підводяться, як за командою, і з усіх боків вибухає галас:
– Малпа!
– Муштрована!
– Вдягнена!
– Дивіться, малпа!
З околишніх стежок біжить цілий натовп дитинчат і оточує нас. Том злякався, затремтів, тулячись до мене й не розуміючи, що сталося. Треба було діяти. Взявши його за руку, спокійно, як тільки можу, спускаюся з горба в галасливу юрбу й наказую дати нам шлях. Довкола ціла каша. Хлопець у матроській блузці метушиться найбільше. Він підскакує до Тома й хапає з голови його капелюха... І тоді вибухає дика сцена. Заверещавши, Том кинувся на хлопця, вживаючи всіх звірячих засобів, аж до нігтей. Від чепурної блузи полетіло шмаття, а дитинчата кинулися врозтіч. Том страшенно сильний, і я перелякалася, але хлопця врятувала, і ми втекли з парку, мов злочинці.
В той день я побачила, як Том, наблизивши до дзеркала обличчя, роздивляється себе з виразом здивовання й болю. Потім у розпачі затулив обличчя руками й впав головою на стіл... Я зрозуміла, що почалося найгірше. Так... найгірше і жахливіше. Маска Гвінплена була його прокльоном,* але проте то було людське обличчя, а що ви скажете про звіряче тіло і людську в ньому душу! Чи ж можна зробити більшу жорстокість ?
Арвуд відвернувся до вікна й дуже тихо сказав:
– Але ви сами, адже ви сами, Інгред, поглиблюєте її. Хіба малпа страждає від своєї потворности? Хіба вона заздрить людині? І нарешті чи ж хоче вона бути людиною? А ви примусили його хотіти того. Хто ж жорстокий, Інгред?
Він глянув на неї і тільки зараз побачив, що вона не слухає його. Вся витягнувшись, вона прислухалася до того, що творилося за дверима. Чийсь хриплий голос невиразно говорив:
... – Так це й є Томас Дан?.. знаменитий музика. Я так і знав, так і знав...
– Ворн! – скрикнув Арвуд, полотніючи, і кинувся до дверей.
На тлі чорної кришки роялю, піднятої, як щит, він побачив Тома, що притулився до неї спиною. Його голова заховалася між зведені плечі, руки було притиснуто до грудей, а круглі очі, що глибоко сиділи під навислим вузьким чолом, перелякано й злісно дивилися на людину. То був Ворн.
– І ви гадали, Інгред, що цей одяг, це начісане волосся заховає малп'яче обличчя? Ви зло пожартували, Інгред. Я знаю, що ця чорна шевелюра заховую волохате малп'яче вухо...
Ворн ступив до Тома й протягнув руку до його волосся, щоб одхилити навислі на лице пасма. Але в цю мить, ощеривши зуби, Том люто, по-звірячому загарчав і прищулився, як тварина, готова захищатися.
Ворн одсмикнув руку, а Інгред враз згадавши дику сцену з хлопцем, щойно розказану Арвуду, підбігла до Тома.
– Томе, не треба. Томе... Томе...
Том затремтів і поточився до її ніг.
Той саме страх, що примушував його в дитинстві ховатися в куток під холодним поглядом Ворна, сповнив тепер всю його істоту. Але до остраху приєдналася гостра звіряча злоба. Тільки дотик руки Інгред обеззброював його.
Він сперся зігнутими пальцями рук у діл і тихенько гарчав.
В ньому не було нічого людського.
Інгред зрозуміла, що це — кінець.
Сухими очима, де в глибу мигтів розпач, вона глянула в обличчя Ворна й голосом, що дзвенів болем, сказала:
– Навіщо ви це зробили?
Ворн погладив долонею чоло, і не відповівши ані слова, вийшов.
***
... Так скінчилася історія Томаса Дана, музики, що протягом одного місяця придбав славу. Про нього так само швидко й забули, і ніхто ніколи не довідався, що велика й люта тварина за ґратами клітки в Центральному Зоопарку колись примушувала їх бачити світ прекраснішим, ніж був він дійсно...
А сторожа Зоопарку бачили що-дня маленьку жінку під густим вуалем, що безстрашно підходила до клітки, і дивувалися покорі лютої малпи, що дозволяла ласкати свою шерстку гриву маленькій жіночій руці.
Ніхто ніколи не повторив досвіду, бо Ворн, того самого дня, знищивши всі свої наукові нотатки, зник з міста невідомо куди.
По-старому в країні народжувалися кволі діти з печаттю дегенерації, і статистика мертвою мовою цифр малювала шлях до загибели.
_____________________________
Примітки
Науково-фантастичне оповідання Єлизавети Михайлівни Кардиналовської "Помилка" представлено тут за публікацією у харківському часописі "Нова ґенерація", у № 5 за 1928 рік. Збережено правопис того видання, котрий дещо відрізняється від сучасного (наприклад, замість "мавпа" – застаріле "малпа", замість "піклуватися" – "пеклуватися", "де-далі" замість "дедалі" і таке інше).
Маска Гвінплена була його прокльоном... – Ґвінплен – персонаж роману Віктора Гюґо "Людина, яка сміється": чоловік з понівеченим обличчям.