Він якось дивно подивився на неї, схилившись, тихо спитав:
— Хочете подивитися на море при місяці? — Немов це було найбільшою таємницею, що стосувалася тільки їх двох.
Ольга безпорадно оглянулася за Надею: Наді на тому місці, де полишили, не було. А він її вже вів примовляючи:
— Саме повний місяць. Картина — варта пензля Куїнджі!
Хто такий Куїнджі, Ольга знала, бачила якось його пейзаж, і їй по-справжньому закортіло подивитися на море. "Тільки гляну й назад", — сказала сама собі, виправдовуючись перед Миколою Ригоровичем. Наче він її міг почути й побачити.
Не бачила в цьому гріха — морем помилуватися, тому й пішла з ним у парк. В іншому разі — з місця не зрушила б!
Місяць і справді світив на півнеба. Такого великого місяця Ольга зроду-віку не бачила. І море лежало, коли піднялися на пагорб, як на долоні. Й золотиста доріжка від місяця: переливається, сяє, губиться в замріяній далі.
— Гарно? — спитав він її пошепки.
— Ой, гарно! — Ользі зараз здавалося, що ота золотиста доріжка побігла і по ній. Всю ніч отут би простояла, милуючись оцим краєвидом.
А він раптом її обняв, поліз цілуватись...
Вирвалася, смалонула по морді — на три метри відкинула. Перечепивсь — і в кущі: тільки зблиснув підошвами.
А вона, обернувшись, щодуху побігла з парку. Вскочила в коридор, вилетіла на третій поверх, забігла в номер, зірвала блузку, спідницю, пірнула з головою під ковдру — в постіль. Лежала, зачаєна, і в ній билась одна і та ж думка: "Що ж тепер буде?! Ой, що ж тепер буде?!" Бо здавалось Ользі, що вона його вбила. Або скалічила. Шмагонула ж, руки не жаліючи. Аж опухла, здається.
Зайшла Надя, ввімкнула світло:
— О, ти вже спиш? А я думала, що ти з нашим сусідом гуляєш.
— Вже погуляла, — буркнула Ольга. І щоб Надя не подумала про неї нічого поганого, розповіла їй усе як на сповіді.
Дивилися потім одна на одну й сміялися. Як божевільні сміялись. До гикавки. До сліз. Пили по черзі холодну воду, споліскували під краном обличчя, мов заспокоювалися трохи, а потім — глянуть одна на одну і знову заллються...
— Він тепер і рідну жінку цілувати боятиметься... Пішли подивимося, може, й досі лежить у кущах...
Це все Надя. Ольга ж від неї тільки відмахувалася: замовчи, бо помру!..
Вранці не пішла на сніданок: хай усі поїдять, потім вона. Надя сходила сама, повернувшись, сказала, що сусід, наївшись учорашнього, ще не з'явився.
З'явився в їдальні на третій день. Сидів тепер за іншим столом і, коли "милі дами" проходили мимо, одвертався. Щоб сховати, мабуть, синяк, який розцвів на всю щоку.
Ольга ж більше ні ногою на танці. І в кіно йшла неохоче — більше заради Наді. І коли одержала телеграму, то не дуже й журилася, що доведеться лишати санаторій.
ІІ
Телеграма прийшла вже увечері. Ольга не часто в ящички ті й заглядала, де лежали телеграми й листи: чоловік зроду-віку листів не писав, більше вона вже одписувала. Скаже, бувало: "Ти хоч слово напиши!" — "А що дописувати? І так знають, що здоровий, живий". Тож не дуже надіялася, що Микола Ригорович відповість на кілька її листів, та все ж заглядала вряди-годи: а раптом візьме та й напише. Заглядала, заглядала — та телеграму й прогавила.
Надя принесла:
— Олю, танцюй!
А в неї й серце зайшлося: це ж щось удома!
Розгорнула телеграму, стала читати — літери перед очима скачуть:
"Толика забирають до армії. Двадцять третій Микола".
Перечитала ще раз і ще: ніяк не могла второпати, чого це її чоловік раптом став двадцять третім.
— То на пошті наплутали, — догадалася Надя. — Треба, мабуть, читать: "Двадцять третього". Завтра сходимо, узнаємо.
Завтра? Чого завтра? А може, Толика не двадцять третього — раніш забирають до армії? Та вона й ночі не переживе, ранку чекаючи!
— Тоді сходимо вдвох! — вирішила Надя. — Удвох веселіше.
Зібралися, вийшли.
— Та не біжи так — встигнемо!
А їй здавалося, що вже й пошта от-от закриється.
— Двадцять третього, — прочитали на телеграфі. — Двадцять третього числа вашого сина забирають до армії.
Повернулася, сіла на ліжко, застигла. Уявила Толика: худого, нещасного, з головою, наголо стриженою, — бачила колись допризовника: шапка на очі налазила. "Тобі воювать! — подумала. — Тобі ще треба біля матері бути!" І хоч Толик у неї був, слава богу, нівроку, чомусь зараз не могла уявити його якимось іншим.
"А я тут жирую! Убить мене мало! Поїду!"
Кинулася до чемодана, поклала на ліжко, відкрила.
— Ти що?
— Поїду. До сина.
— Коли? Оце зараз? Та чим же ти оце серед ночі поїдеш? Почекай уже завтрього — квиток же треба купити. Та й до головного лікаря зайти — відпроситися.
Ледве умовила. Поставила назад чемодан, роздяглася, лягла. Заспокоювала себе думкою, що сьогодні ще двадцяте, три дні попереду, встигне добратись і побути з сином, а спокій не йшов.
Не йшов і сон.
Лягала і так, і сяк, і на спину, й на бік лягала. І не одна, мабуть, година спливла, незабаром і ранок, а спати не хочеться, й квит!
І думки: все про сина, про Толика, якому віддала півжиття.
Бачила сина в лиху годину, коли він потрапив під автобус. Спускався на санчатах униз, вискочив на вулицю і — під машину. Вона саме готувала обід (була неділя), коли в двері постукали так, що здавалося — вивалять.
Побігла, одчинила: сусідка. Волосся розпатлане, очі безтямні.
— Ой, Ольго, біжи! Там твого синка задушило!
Як була в халаті, в капцях домашніх, ганчірку навіть не кинувши, вискочила надвір, на мороз. Як бігла, що думала, не може й досі згадати. Пам'ятає лише свій крик, коли побачила зім'ятого під колесами Толика і густо розбризкану кров.
Той крик переслідуватиме її все життя, навіть в останню хвилину, коли помиратиме: прийде до неї забирати свідомість...
Підхопила на руки, коли його визволили, побігла, не знаючи й сама, куди біжить. Життя її обірвалося, скінчилося під колесами отієї машини. Попереду лише порожнеча і кількамісячний жах, коли Толик лежав у лікарні, а вона й на хвилину не полишала його одного. Коли всі лікарі умовляли, благали, лякали гангреною... різати... тільки різати... все одно не ходитиме... а вона відповідала їм одне й те ж:
— Ріжте, тільки спершу мене!
Якась сила, якась віра шалена, нелюдське якесь прозріння підказувало їй, що син видужає, що він буде ходити, і вона тільки цим і жила. Не спала, не їла, рухалась як автомат, прив'язана єдиною ниточкою до ліжка, на якому лежав її син.
Коли сина виписували, професор сказав:
— Тільки на милицях!
А вона про ті милиці не могла навіть думати. Не могла уявити свого сина на милицях.
Полишила роботу, всю себе віддала, щоб навчити сина ходити.
Кожен день (три роки підряд) починався з Толикового гіркого плачу:
— Мамуню, не треба, болить!..
Пригортала, пестила, плакала разом із сином, умовляючи:
— Ну крок... Один крок... Більше сьогодні не будемо.
Навіть чоловік не витримував:
— Доки ти дитину мучитимеш? Чи в тебе серця немає?!
Серця, такого, щоб відступитися — полишити сина калікою, не було. Вирвала б його з грудей, коли б заважало. Хай болить, хай щемить, хай крається навпіл, стікаючи кров'ю, — вона щоранку підходитиме до ліжечка сина і вмовлятиме, й пеститиме, одбираючи ковдру, за яку він щосили чіплявся:
— Ой мамуню, болить!
Сама згорала од синового болю.
І не відступилася.
Довіку не забуде той день, коли привела сина в лікарню. Не на милицях — на двох, на своїх. І професор, якого вже не можна було нічим ні здивувати, ні вразити, зняв свою білу шапочку, нахилився, цілуючи їй руки:
— Не я — вся наша медицина перед вами схиляється: ви зробили чудо!
Вела потім сина додому, і було в ній таке відчуття, наче вдруге його народила. Вдруге вдихнула життя.
Тепер усе те позаду. Далеко позаду.
Толик виріс нормальною людиною, хто не знав, не догадався б, що він міг лишитися калікою... Толик поїхав від них в Армавір і там за півроку одружився. Прислав телеграму (так, бачте, йому горіло: не міг написати загодя листа, щоб спитати думку батьків): "Мамо, тату, ми одружуємось. Прилітайте весілля. Цілуємо. Оля. Толя". Отак: Оля — і квит!
— Це він що: з іншим іменем і дівчини не міг знайти? — роздивлявся телеграму Микола Ригорович.
— А чим воно тобі не подобається?
— Та нічого... Тіки ж... І ти — Ольга, і вона — Ольга...
Хоч цим утішив синок! Була трохи ображена отією телеграмою, та не полетіла не тому, що образилась, а тому, що не змогла.
Перед цим застудилася. Груди рвала — бухикала, однак до лікарні не йшла: саме кінчався квартал, горіла робота, начальство мало не в ноги кланялось: виручай, Василівно, надолуж, Василівно! — вона й надолужувала: майже по дві зміни підряд. А одного разу прокинулася: голова вогнем горить і в грудях дере, наче кігтями.
Пневмонія.
Добігалась Олька!
А тут, наче навмисне, телеграма від сина.
— Я тебе полечу! — нагримав на неї Ригорович. — У могилу живцем захотіла?!
Не хотів летіти й сам — її кидати, хвору, — ледве вмовила. І то лише тоді, коли домовився з сусідкою, що догляне. Та й дочка ж коло неї лишалась.
Взяв на тиждень відпустку за власний рахунок, став збиратися в дорогу.
— Ти ж хоч подарунки купи! — стогнала.
— Куплю вже, лежи!
— Соромно буде й перед людьми...
— Та кажу ж, що куплю!
Вимучив комплект білизни та ковдру з верблюжої вовни.
— Хватить, нічого балувати! Мо', ще й не житимуть...
— Тіпун тобі на язик! — уперше не витримала.
Полетів. Прилетів.
— Ну, як там?
— Нормально.
— Гарне весілля було?
— Нормальне.
— А молода?
— Нормальна.
Бог дав чоловіченька! Не стала більше й розпитувати. Наперед уже знала: про що б не спитала, відповідь буде одна: "нормально". Спасибі, хоч фото привіз: дивиться на свекруху свою молоденьке дівча такими очима довірливими, що полюбила одразу.
"Хоч би ж вам жилося щасливо"...
Отак і не зімкнула очей до самого ранку. Ледь діждалася дев'ятої години, коли прийшов головний. І така рішучість була на її обличчі, що головний не спробував навіть умовляти:
— Що ж, летіть. Даю вам три дні. День — туди, день — там, день — назад. Квиток маєте? — Почувши, що про квиток вона ще не встигла подумати, дорікнув: — Як же ви так? А як не буде? Зачекайте! — бо вона вже й звелася, боячись, що головний передума. Натис на дзвінок — і до секретарки: — Валю, з'єднай із Сімферополем. Із начальником аеропорту. — Поки Валя додзвонювалася, постукав по столу пальцями, і якась зажура проглядала з його немолодих уже очей. — Мій теж в армії, — мовив довірливо. — В Афганістані.