Та це зараз його й не обходило. З нього досить було, що вона хоче заміж за нього, він готовий був зараз кричати про це на цілий світ.
Одвіз її на вокзал того ж таки року, вже влітку. Попереду майже рік війни, він лишавсь у шпиталі, а вона їхала додому, до Києва, родити дитину. Всадив її в переповнений поїзд (вагон тріщав од військового люду), до її речового мішка додав свій. Там три хлібини, дві великі банки тушонки, рибні консерви, цукру майже два кілограми, дві пари білизни, ще й не ношені, три пари новеньких онуч з фланелі — у голоднім тилу буде як знахідка, всі оці місяці по крихті збирав, чай навіть п'ючи уприглядку.
— Що це? — спитала невдоволено, нахмаривши лоба, що вже вкрився плямами. — Комусь передати?
— Це тобі, — буркнув зніяковіло: здавалося, що весь вагон дивиться тільки на них. — То прощавай, я писатиму.
Вона ж, людей не соромлячись, обняла його, поцілувала вдячно в губи:
— Вертайся здоровий, я тебе ждатиму!
Поїзд тутукнув, і слід прохолов. А він ще довго стояв з батіжком на пероні, не помічаючи навіть людського потоку, що обтікав його справа і зліва, спереду й позаду.
І були ще довгі місяці — без неї — війни. Литва й Естонія, Пруссія й Польща; ось він нарешті — Берлін. Тисячі тяжкопоранених, сотні могил. І коротенькі од Наді листи. Про роди ані слова, хоч давно уже мали бути пологи, це наче тільки її стосувалось, а все про батьків, про молодшого брата і сестер, які вони всі дружні, як допомагають одне одному, так що пропасти не дадуть, хоч би й захотіла. І найголовніше — що чекає. "Приїжджай, якщо не роздумав, завжди буду рада".
Відповідав, що не роздумав, що й подумати про це не посмів би. Як скінчиться війна, так і приїде. От тільки де жити?
"Житимеш у нас. Хоч і тісно, та місце знайдеться. А там щось придумаєм. Тут коли б швидше скінчилась війна".
Коли б швидше скінчилась війна! Цією короткою фразою жили тоді всі: і ті, що на фронті, що їм жити лишалось хвилини чи дні, і ті, що їх чекали в глибокім тилу, з такою надією, з такою вірою чекали, що, якби ота віра та до бога дійшла, — всі снаряди, всі кулі позастрявали б у дулах і не вибухнула б жодна бомба чи міна. Коли б швидше скінчилась війна, а там уже нічого не страшно! Переживемо, переборемо, все стерпимо — коли б скінчилась війна.
І от вона закінчилась, проклята, не нами накликана, не нами розв'язана, і помчали на схід ешелони, що везли вже не поранених, а здорових синів, чоловіків, батьків. Не горе та сльози, не муки та стогін, а радість та сміх. На схід та й на схід, по чужих, нещодавно нами й пройдених землях, де ще й досі ворожі гармати дивились на схід, наче не вірячи, що їм не доведеться більше стріляти, мимо сіл, мимо міст, порятованих нами, мимо наших могил. У яких, головами вже на захід, густо лежали наші бійці й командири, немов і досі атаки чекаючи: вони пішли у війну, і для них війна не скінчиться ніколи.
На схід, на схід, під веселий перестук коліс, і ось уже наш кордон продуденів під вагонами, промайнув блакитною стрічкою річки.
Наша земля!
У Києві ще не був жодного разу. Попопитавсь, поки дістався до Солом'янки — на вуличку таку кривулясту, наче її прокладало сто п'яних дядьків або пролягла вона вздовж невеличкої примхливої річки. Річки, щоправда, не було, п'яні дядьки теж не товклися: з-за високих парканів виглядали більші й менші будинки, зведені ще, мабуть, до революції, і багато з них зовсім повростали в землю, доживаючи свого вже недовгого віку. Бо мине так років із двадцять, і на їхньому місці виростуть багатоповерхові будинки, а вулиці стануть широкі й прямі, повні гарячкового руху. Та це буде в майбутньому, а поки що він зупинився перед будинком зовсім уже миршавим і, хоч довго чекав цієї хвилини, все ще не наважувався ступити у двір.
Врешті зважився, одчинив перекособочену хвіртку.
— Хто там? — спитав жіночий (не Надин) голос, коли несміливо постукав у двері.
— Тут живе Надя? — Не знав, як назватись.
Вийшла жінка — Надина мати. Він одразу ж це зрозумів: ті ж очі, ті ж брови, і ніс, і вуста.
Витирала руки об фартух, запитально дивилась.
— Ви до неї?
— До неї.
— То її нема вдома, вона на роботі... А ви що... разом з нею служили?
— Служив. — Не осмілився сказати, що приїхав одружуватись. — То вона скоро повернеться?
— Надька?.. Та вона нещодавно на роботу пішла.
— А коли повернеться? — вже зовсім розгублено він.
— В дванадцять, опівночі. А бува, що й пізніше... То, може, їй що передати?
— Ні, я вже сам, — вже не знав, що робити. Не стояти ж отут до дванадцятої! — Я потім зайду, до побачення.
— Зайдіть завтра вранці! — гукнула вона йому в спину. І ще один голос почув, дзвінкий, молодий:
— Ма, хто то такий смішний?
І сердиту відповідь матері:
— Цить! Ось я тобі дам!..
"Смішний" — так його й обпекло. І ще одна думка гірка:
"Невже Надя так і не сказала батькам нічого? Стидалась сказати?.. Смішний?.." Стояв уже на вулиці, не знаючи, що робити далі. Лаяв себе, що не здогадався спитати, де вона працює, як її розшукати. Ще раз зайти не наважився...
Дістав трофейний годинник, срібний, важкий, відкрив розцяцьковану покришку: рівно дванадцята, кудись мав подітись на оці дванадцять годин.
Подався у центр міста.
Двічі побував у кіно: дивився наш фільм про війну і німецький, трофейний, — "Дівчина моєї мрії". Наш фільм сподобався, він попереживав, щоб не вбили головного героя, а німецький його приголомшив кольорами ясними, святковими барвами, таким розкішним життям, що і вві сні не присниться. Артистка ж, хоч і красива була, йому не сподобалась: весь час думав про Надю. Надя була миліша й ближча.
Зайшов у чайну, з'їв три пиріжки з печінкою, взяв би іще, бо проголодався нівроку, та посоромився: всі до тих пиріжків по сто грамів чи по двісті, він же горілки до рота не брав — попросив лише чаю. Офіціантка так на нього подивилась, наче він хтозна-чого й забажав, однак принесла: у брудній склянці, каламутний, теплуватий напій.
Побував ще й у перукарні — підстригся під "польку". Сидів, затиснувши між коліньми речовий мішок, боявся, щоб, бува, не вкрали, розглядав себе в помутніле од старості дзеркало.
"Смішний", — щеміло в ньому.
Перукар клацав ножицями, як з кулемета, розгрібав гребінцем непокірну чуприну:
— "Шипром"? "Тройним"? — І бризкав мало не в очі. — Будьте любезні! — Зняв із нього серветку, помахав у повітрі.
Вимахав десятку. А про здачу й забув! Він же нагадувать посоромився.
"Зате Надю зустріну!" — подумав: відкупився наче в долі.
Вийшов, а сонце вже понад будинками. Злякався, що запізниться, і майже біжка на Солом'янку. Добре, що добравсь завидна, по-темному цю вулицю навряд чи й знайшов би.
Незабаром і звечоріло. Все пірнуло в темряву, в небі з'явилися зірки. Десь гуло розтривожене місто, переливалось вогнями, скрикувало паровозними гудками, сигналами машин, а тут лежала патріархальна, ще з часів Гоголя, тиша. Будинки ледь зблимували сонними вікнами, рух потроху згасав, затихали людські голоси, Солом'янка поринала у сон. А він ходив та й ходив кривулястою вулицею, до тієї хатини наче прив'язаний, боячись прогавити Надю.
Часом йому починало здаватись, що Надя давно вже вдома. Бач, і вікна погасли, лягли, отже, спати, але він навіть подумати не смів ще раз зайти й запитати, все ходив і ходив: сто кроків сюди, сто кроків туди, щоб не випускать її двір з кута зору.
І щораз частіше діставав з кишені годинник.
Наперед уже знав, що ходитиме до самого ранку. Якщо вона не з'явиться.
Надя з'явилась за північ. Упізнав її здалеку: по тому, як бухнуло в серці. Одірвавсь од паркану (притулився, щоб хоч трохи ноги спочили), ступив назустріч:
— Надю!
— Ой, хто це?! — злякано сахнулась назад.
— Надю, це я! От... приїхав...
— Ти?!
— Ось я тобі подарунок привіз. — Поспіхом зняв речовий мішок, став розв'язувати, а вона все ще, здавалось, не вірила, що він поруч з нею.
— Боже, приїхав!
— Тут ось мені надавали. — Смикав, все не міг розв'язати вузла.
— Пішли! — врешті отямилась Надя. Взяла його за руку й отак, з мішком у другій руці, завела в двір.
— Там же всі сплять!
— То й що?.. В мене окрема кімната. Чи отак до ранку на вулиці й будеш стовбичити?
Ввійшли у сіни, праворуч, ліворуч, у темряві. "Тихо!" — шепнула, не одпускаючи руки, завела до кімнати. Клацнула тихенько ключем.
— Зачекай, зараз ввімкну світло.
Світло враз залило невелику кімнату, а він нічого довкола не бачив: жадібно дивився на неї. Вона за цей час дуже змінилася чи від того, що не була у військовому, а в сукні бордовій і модних, на високих підборах черевиках, чи від пишної зачіски, що примхливими хвилями кидала її волосся на плечі, — він би до неї й підійти не насмілився, коли б уперше стрів десь на вулиці, така вона була зараз красива.
— Не впізнаєш? — усміхнулась вона. — Це така моя форма робоча... Ну, чого ж ти, сідай! — Приставила стілець до невеликого столика, він сів, тримаючи все ще мішок. — Та поклади ти його, ніде він не дінеться! — сказала з досадою.
— Тут подарунки. — Він знову спробував розв'язати мішок, але вона його відібрала, кинула недбало в куток. — Отак буде краще... Голодний?.. Зараз щось принесу. — І хоч він сказав, що не голодний, вона все одно вийшла з кімнати: наче втікала од нього, не зважуючись лишитися наодинці.
Невдовзі й повернулась, поставила глибоку тарілку: в ній сир, масло, ковбаса, хліб.
— Сплять, — сказала тихенько. — Їж, не вигадуй! — коли він знову сказав, що не голодний.
Він і їв, їв і соромився її пильного погляду. Дивилась пильно на нього — крізь нього, й досі бліде її обличчя рожевіло.
— Ну, як там, у шпиталі? — спитала, коли він наївся.
Розпитувала про подруг, про сестер і лікарів, і коли він усе, що знав, розповів, не витримала, запитала, відводячи погляд:
— А головний?
— Поїхав... Додому, — відповів він, одразу ж спохмурнівши.
— Поїхав?.. Ну, що ж... — В неї гірко зламалися брови, та вона їх одразу й стягнула в рішучий шнурочок. Різко труснула волоссям. — Пора вже спати, скоро світатиме. Ти де ляжеш: на ліжку чи на підлозі?
Відповів, що на підлозі.
— Тоді допоможи переставити стіл.
Переставили ближче до ліжка, вона постелила йому на підлозі, наказала, забираючи зі столу тарілку:
— Роздягайся й лягай.
І вийшла з кімнати.
Він похапцем, боячись, цоб вона його не застала, роздягнувся, пірнув під остуджену ковдру.