З лівої сторони дороги на Аварське військо почали набігати натовпи Антів, котрі почали метати в свого супротивника цілу купу дротиків, від яких не було прихистку а ні в хащі лісу, а ні під власним щитом.
Аварські воїни зазнаючи чисельних втрат змогли організувати деяку оборону залишивши своїх коней, що далось їм тяжче ніж жінці народження дитини на світ Божий. Поклавши на землю списа, Баян, схопившись за свій лук, почав пускати стрілу за стрілою у бік ворога даючи йому гідну відсіч.
Один за одним Аварські воїни почали відповідати стрілою на стрілу, однак все оточення цього місця виступало проти них. Не вистачало ні рук, ні мужності, котра змогла б підняти їх бойовий дух, змусивши виборювати своє право на подих вільним повітрям.
По праву сторону дороги на Аварів почали котитися чи малі стовпи дерев руйнуючи бойові порядки. Воїни відчули різкий запах, котрий із неймовірною силою намагався пробитися до їхнього носа – це була смола, котрою були добре просічені стовпи.
У відносній далині від себе командуючий Василій побачив вогні. Ці вогні наближалися із кожною наступною секундою, в цих вогнях було щось особливе те, що намагалося заворожити дух, однак це було лише навіювання смерті, що вітала в повітрі готуючи місце для майбутнього попелу.
— Не допускайте! Не допускайте вогонь! – Волали то тут, то там.
Вартувало пройти ще кільком секундам, як з лісу почали летіти вогняні стріли, підпалюючи просмалені стовпи. Вогонь підвів останню рису під стійкістю коней. Побачивши язики полум'я звірі почали наносити шкоду всім та всьому, що траплялося на їх шляху. Страх заполонив їх серця, а душі наче полетіли у далину, котрій не було ні кінця, ні краю, лише страх та смерть тепер вітали перед їх очима, змінивши на своїй варті чарівний та теплий вітер, котрий тепер лише розганяв буйство вогню, забираючи в свої пекельні обійми всіх, хто тільки наважувався кинути йому виклик.
Бойові порядки Аварів перестали бути чимось схожим на стрій. Тепер вони перетворилися на здобич, що сама собою стала неначе ласий шматок для хижака, котрий готувався до того, щоб поставити останню крапку в своєму полюванні.
— Тримати стрій! – Волав Василій, страждаючи від болі у стегні, що йому пробила ворожа стріла. – Бийтеся, як хочете жити! Бийтеся!
Однак його вже чула нещасна горстка людей з того помітного війська, що входило у цей ліс, велично й власно ступаючи тропами цієї дороги, що стане їх кінцем на всьому життєвому шляху, по дорозі до вічності.
Мить… та знову заволав ріг. Стали доноситися гучні крики. Серце завмирало від кожного звуку, що доносився з лісу. На обличчі кожного Аварського воїна була тільки кров… кров та усвідомлення того, що до них наближається безвихідність.
— Всі до мене! Встаньте у стрій! Готуйтеся до зіткнення!
Баян швидко підхопив свій колчан зі стрілами зайнявши свою позицію біля командуючого. Ця нумерія зараз зустрінеться зі своїм кінцем, однак це буде найгідніший кінець з усіх, що був для неї можливим. Візантійський штандарт стояв гордо та непохитно, він був готовий, так само як і були готові чоловічі серця дати свій останній бій заклятому ворогу.
Земля тремтіла… а разом із нею тремтів і дух, однак не від того, що йому було страшно, а тому, що він бажав ринутися у бій, забравши до стану предків разом із собою стільки грішних душ, скільки дозволить забрати людська міць.
Мить… та біля найбільшого з оточуючих дерев з'явився він: у позолоченому візантійському панцері, із посивілою, пишною бородою та довгим, так само сивим як і сама борода, волоссям стояв чоловік. Мужній, коренастий та величний мужчина із червоним плащем за спиною, один погляд якого дарував саму лише впевненість у тому, що він істинний лідер свого народу, що готовий захищати кожного з своїх людей до останньої миті биття серця в грудях.
Суровий погляд цього чоловіка був направлений прямо на командуючого Василія. Він давав зрозуміти, що це кінець, але він буде таким та тільки таким, як він сам цього забажає.
Міцно тримаючи в своїх руках бойовий молот, шановний пан, очолюючи своїх воїнів, вступив у бій, велично несучи гідне слово свого народу, відстоюючи кожне з його прав на місце під сонцем.
В бій пішло усе: від сокир та списів, до стріл та каменів, котрими трощили кістки, розламували черепи та ріками проливали кров, втамовуючи свою спрагу до насильства. Сам полководець Антів власноруч відправив на небеса не менше вісьмох Аварських воїнів, вправно орудуючи своїм смертоносним молотом, що втілював жах у душі його запеклих ворогів.
Настала мить зійшлось усе… люди бездиханно падали на землю. Одні зі стрілами у грудях, інші хапаючись за відрубані кінцівки. Земля окропилася кров'ю настільки, що повинні пройти цілі століття, щоб ця земля змогла забути про смак ще теплої, барвистої рідини. Перед очима кожного з Аварів вітала смерть, однак вони були готові із гордістю зустрітися із своїм творцем, так як вони аж ні в якому разі не збиралися так легко поступатися своєму ворогові продовжуючи битися до самого кінця, до останнього подиху та дотику тусклих променів сонця, що вже ось-ось збиралося сховатися за схилами пагорбів в далині.
Мить… та погляд змученого командуючого Василія, котрий боровся з останніх сил за своє життя, зійшовся із могутнім предводителем Антів, що продовжував бути таким же наполегливим та стійким, як і на самому початку битви.
Міцно тримаючи меча в своїх руках, Василій стрімко направився до супротивника, вартувало чоловікові зробити лише один змах свого меча, як він був тут же парований відповідною дією Антського лідера. Дивлячись один одному у вічі, чоловіки знову увійшли в близину один до одного.
Василій як ніколи міцно стиснув свій меч, збираючись зустріти ворога відважним ударом. Антський князь з такою ж самою впевненістю тримаючи свій бойовий молот, розмахнувся і вдарив у напрямку візантійця. Меч Василія бліднув порівняно з бойовим молотом Антського предводителя, який гримів іскрами від ударів.
Бій між ними тривав довго і неоднозначно. Навіть у самих Богів могли виникнути сумніви у тому хто ж з двох гідних воїнів зможе вийти переможцем даного двобою. Командуючий Василій майстерно ухилявся від ударів Анта та намагався знайти слабину в броні ворога. Але вправний Антський лідер не давав йому жодної можливості на те, щоб взяти над собою верх і продовжував наносити могутні удари своїм тяжким молотом.
Мить… й обидва бійці вже були змучені від бою, вони зіткнулися у центрі дороги посеред багаточисельних тіл, що простягалися з обох боків невеликоокого пагорбу, у довгому і смертоносному двобої кінець належав Антському князю, який здобув перемогу, розтрощивши меч візантійця різким та неочікуваним ударом, змусивши сталеві крихти розлетітися по всьому полю битви, опавши на тіла полеглих бійців й поставивши останню крапку в кровопролитті цього дня.
Зранений Баян, стоячи на одному коліні збагнув, що тільки-но випустив останню стрілу. Його обличчя було важко впізнати, так як воно було повністю залите кров'ю. Очі парубка бачили лише те, як його побратими втрачали життя та попадали в полон, але ні… він не з тих, кого можна замкнути у клітці. Він не звір, а вільний птах, котрий з миті на мить полетить відчуваючи свободу, що йому дарують небеса.
Схопившись за списа, парубок побіг з останніх сил на предводителя Антів, бажаючи пробити його серце острієм. Ще мить… одна лише мить та все буде кінчено, мить, після якої його ім'я запам'ятають на віки, мить слави та відданості, мить… та одним різким рухом, не звідки з'явився Антський воїн, вправно відбивши списа своєю сокирою однією рукою й пронизавши живіт Баяна свої гострим кинджалом іншою.
Хлопця пронизувала ні слава та гордість, його пронизував біль, котрий зовсім не бажав відступати від нього. Він відчув жахливий холод, котрий різко став пробирати його тіло з ніг до голови. Очі нічого не бажали бачити, лише білі та деінде чорні плями виникали перед ними. Сонця вже не було. З'явилася лише опала, золотиста листва просочена струмками крові. Життя втікало від парубка, він бажав усіма силами втримати його ще хоча б на хвилину, однак час йшов та тепер він плинув швидше ніж будь коли за все його коротке існування.
— Як тебе звати, хлопче? – Спитав своїм мужнім голосом Антський предводитель, нахилившись поближче до парубка.
— Ба… Баян.
— Ти хоробрий воїн, Баян. Твій рід може тобою пишатися. Ти помираєш вільним й стійким чоловіком, Боги із шаною приймуть тебе. – Він дістав свого чи малого ножа, із позолоченою рукояткою. – Зустрівши творця, передай йому всю повагу від мене й зазнач, що тебе із честю відправив до нього Полянський князь Кий!
Різким та вивереним ударом в серце, могутній й величний князь відправив хлопця до стану своїх пращурів, де він на рівні із ними буде слідкувати за тим як люди будуть невтомно нести смерть один одному ще багато століть поспіль, все знаходячись у вічних пошуках людяності, котра завжди сливе у них під носом. Хоча, можливо люди на те і є людьми, щоб ніколи не помічати й не цінувати найочевиднішого та неповторного…