Його вуста щось заплямкали, не випускаючи жадного звука, і раптом із грудей його видерся крик, ніби хтось його там довго тримав, і тепер, вибравшись на волю, він вилився в радісне й рвучке, як вітер, слово:
– Мірелє!..
– Самуїле!..
– Це ти, Мірель? Невже це ти, Мірель? Я не можу повірити! Звідкіля ти, Мірель? — він запитував так, ніби хотів запитати: "чи не з безвісти прийшла ти?" – Невже це не омана? — питав він далі, притискаючи руки до грудей. — Я тебе так давно не бачив! Хіба ти не вмерла?
— Це я, Самуїле! — відповів тихий жіночий голос — Ні, я не вмерла, але ж і ти не вмер, хоча й поводився, як небіжчик. Навіщо ти так запитав? Хіба ти не міг довідатися у знайомих? Пам'ятаєш? Люди завжди можуть зустрітися один з одним, коли хоч один із них живий, як казав старий Аарон!..
– Так, Мірель, живі люди завжди можуть зустрітися... — повторив за нею Самуїл, ніби інші думки були в нього в голові, і відповідь була машинальна,
— Самуїле, я так змучилась!.. Я так довго чекала... Я вже гадала, що цього ніколи не буде...
— Мірель, я теж шукав тебе, — заговорив Самуїл Мазур, — але я нічого не знав, і мій мозок був наче в тумані... Я нічого не міг пригадати. І може це просто був сон, Мірель? Може, рішуче нічого не було? Може, Мірель, не було і тебе? Я ще досі нічого не можу пригадати... І я ніби навіть забув своє ім'я... Як мене звуть, Мірель? Хіба не облудні всі назви? Хіба вони не стираються навіть на камені під подувом вітру?..
– Самуїле, ти навмисне забув про все... — сказала Мірель. — Ти відігнав од себе все минуле... Ти не хочеш згадувати про нього...
Тихий шелест каштанів втрутився в тиху розмову. Він ніби нагадував про те, що, крім них, на світі існують ще й каштани й місто. Так, ще існують і події, що про них іноді не хочеться згадувати, і існують речі, що їх старанно обминає думка й не хоче зупинятись на них...
— Ні, Мірель, я просто не можу пригадати... У мене немає на це сил, немає змоги... Я...
— Ти можеш, але ти не хочеш! Тебе вже цікавить щось інше... Ти забув про дні, коли ми з тобою гуляли вулицями міста, забуваючи про все, розмовляючи без кінця... Ти забув... Ти забув навіть Мірель...
Серед тротуару стояли чоловік і жінка, і вони розмовляли різними мовами.
Женщина довго носила та плекала своє почуття і тепер воно примушувало її докоряти, бо воно було стигле, як жито в кінці гарячого літа, і вимагало жнив, а жнець був заклопотаний іншим, і жати було нікому. Самуїл Мазур щось стискав лівою рукою в себе на грудях і, може, навмисне нічого не пам'ятав з інших причин, аніж з тих, що висувала женщина. Він мовчав, Йому були непріємні ці докори, що хвилювали його. А Мірель говорила далі, Вона мусіла вияснить все, вона мусіла сказати цьому чоловікові, що він сліпий, що він ходить по грядках і толочить запашні квіти. Мусить же він, нарешті, зрозуміти, що це безглуздя.
– Самуїле! Як ти змінився, Самуїле! Тебе важко впізнати... Твоє обличчя стало бліде, а очі байдужі. У тебе коло вуст зморшки... Ти, мабуть, погано живеш? І чого ти такий байдужий, Самуїле? Ти, мабуть, став злий? — говорила та запитувала Мірель без кінця і ніби не хотіла чути на це його відповіді.
А Мазур хвилювався, ці докори ножем різали йому мозок, що дуже знесилювало його, і від чого голова ставала важка... Що він міг відповісти на це все, коли він забув... І навіщо йому пригадувати, коли... коли він тримає ліву руку па грудях.
– Ти злий, Самуїле! Ти навмисне мордуєш мене. Ти...
Мазур стояв і ввесь тримтів. Його починала трусити пропасниця. Він тепер хотів кудись утекти, утекти навіть від самого себе.
– Мірель... Не треба так... Мірель...
– Так. ти злий. Ти став неспокійний дух, що блукає в своїх же сумнівах. Аарон сказав би тобі, хто ти...
— Залиш, Мірель. Я не можу...
— У тебе немає серця, Самуїле!
Навіть у напівтьмі було видно, як скривилось та позеленіло обличчя Самуїла Мазура. Він схопився обома руками за груди й поточився. В нього ніби вистрілили з гармати...
– Ти брешеш! — крикнув він одчайним голосом, і в погляді йому спалахнула страшна зненависть.
Він почував, що земля провалюються під ним, і на голову впала вогняна велетенська куля.
— А-а-а! — страшний, звірячий крик прорізав темне повітря вулиці.
Вогняна куля розкололася на дві половини, і дві широкі вогняні смуги охопили обрій. З темряви, чорної, як земляна гуща, загуркотів грім вибухів. Вогонь, сліпучий вогонь пострілів бив в обличчя й опалював очі й подих...
– Взво-од! Слух-ай мою команду! — кричав Самуїл Мазур, і цей крик був приглушений і одчайний. Це ніби кричав не він, а хтось інший, що сидів у нього в животі, бо цей крик видерся звідти.
Раптовий вітер налетів на каштани й зловісно зашумів листям. Увесь обрій охопило полум'я і жар був нестерпучий. Це було якесь пекло, що ґерґотало навколо Мазура й опалювало, розриваючи його голову й тіло на частки. Великі дзиґарі з міської вежі насунулись йому на обличчя, і величезні чорні стрілки показували одинадцять годин.
Потім дзиґарі вибухли й розсипалися тисячами іскор.
А вітер шумів, і зойки луною летіли у безвість. Позад нього розверзлась чорна прірва, і Самуїл Мазур похитнувся до неї назад.
— Взво-од...
Люди з білими, як у мертвяків, обличчями вискочили з безодні й потягли його за руки й ноги. Але він одбивався. Він напружував усю свою силу...
Ще трошки і,..
Вогняна куля підіймалась над обрієм, і вітер свіжо подув в обличчя. Це сонце встало над світом і освітлило дерева й зелену траву. Ні! це воно йде кудись на ніч. Ось Самуїл уже майже видерся. Ще одно напруження і...
– Плі!..
***
... Сліпуче проміння вдарило йому в очі й трохи засліпило його.
В залі засвітили кілька великих електричних люстр і снопи яскравого проміння примусили на момент зажмуритися всю компанію.
Тут увесь час був сильний шум, як у велетенському борті.
За білими столиками сиділи веселі компанії. Сп'янілі жінки посміхалися вабливими й облудними посмішками. Гострі пахощі квітів змішувалися з пахощами поту, тютюнового курева й вина. То в новітньому храмі воскуряли поморочливий фіміям людській винахідливості. А жерці з серветками в руках сновиґали, як сновиди, між столиками й виконували раз назавжди встановлений ритуал.
Оркестр підтанцьовував калікуватими рухами під божевільно швидкі звуки "Шіммі" або "Фокс-троту".
А жінки виставляли з-під столиків рожеві ноги в прозорих панчохах і крутили в такт носком блискучого черевика.
Самуїл обережно пестив маленьку руку Мірелі. Олекса Кревич, широко розставивши ноги й, відкинувшись на спинку стільця, тупо дивився на придуркуватих оркестрантів. Його розпарило. Він одстебнув кобуру з револьвером і поклав на стіл.
– Це теж один із старих приятелів, — сказав він, показуючи на кобуру.
Самуїл затуманеним поглядом подивився на Кревича.
– Зі старих приятелів... старих приятелів... – наче нічого не розуміючи, тихо промовив він.
Оркестр припинив гру й розійшовся. На естраду вибігло кілька розмальованих папуг у неімовірно червоних та зелених сукнях.
– Що?.. Що таке?.. — безглуздо промовив Самуїл.
— Хор! — відповів Кревич.
Залунали гучні оплески, і папуги ввічливо вклонилися.
Самуїл, не одриваючись, дивився на них. На мить естрада затуманилася смугою диму від якогось завзятого курця, і Самуїл несамохіть здригнувся. Він побачив, як папуги розправили великі різнокольорові хвости й розсілися на сідлах. Ще мить і він побачив, як у них повиростали великі, закручені донизу, гострі дзьоби.
— Попка дур-рак! — прохрипіла гладка папуга на всю залю й знову вклонилась.
Інші папуги на мить заметушились на сідлах, розправляючи блискуче пір'я. Потім вони, як по команді, роззявили дзьоби й голосно заспівали.
Самуїл Мазур старанно протер очі й подивився на естраду.
Потім він обвів поглядом залю й крізь курево побачив великі чудернацькі голови людей. У залі припинився всякий рух, і йому здалося, що це збори мерців на кладовищу, і замість сов блискучі папуги дають надпрограмовий концерт.
Туса, туса, туса,
Е конай — ча-чо...
Кричали папуги, широко роззявляючи дзьоби й пристукуючи кігтями своїх рожевих лап. Потім одна з папуг скочила з сідала й почала швидко стрибати на одному місці.
– Що?.. Що це таке?.. – безглуздо запитав Мазур.
— Танок!.. – відповіла Мірель.
А папуга стрибала. Потім вона роздвоїлась, потім розтроїлась, і троє папуг, дивлячись матовими ґудзиками очей на Самуїла Мазура, швидко стрибали перед самим його обличчям. Мазур одчайно відмахнувся рукою...
— Попка дур-рак! — несподівано прохрипіла гладка папуга і вклонилася залі.
У Самуїла Мазура рвучкий вітер шумів у вухах, і гучно стукало серце.
В одної з папуг виріс довгий дзьоб. Але ось він росте все далі й далі. Він наближаються аж до Мазура. Ось він дзьобнув його в груди коло серця й знову швидко відскочив назад. Гострий біль пронизав усе тіло, і Мазур схопився рукою за груди.
– Що?.. Що це таке?..
Його погляд обійшов залю. Мерці танцювали, сидячи за столиками. І погляд його зупинився на дзиґарях.
— Де я?.. Де ми? — запитав Мазур.
І в цю ж мить він побачив, як стрілки дзиґарів почали крутитись назад. Вони крутилися чимраз швидше, швидше й швидше, а в Мазура від цього захиталася голова й стала важкою. Вся заля поїхала кудись угору, потім униз і зупинилась.
Стрілки дзиґарів, зловісно блиснувши чорним блиском, теж зупинились. Вони показували одинадцять годин.
Мазур глянув на них, зблід і відхитнувся назад. Страх різким холодом пронизав усе його тіло.
— Де ми?.. — промовив він.
Його рука намацала холодну крицю револьвера.
Папуги стрибали і голосно кричали. Мерці за столиками заворушились.
В одного з них на руці блиснув діямант. Другий увесь зачервонівся червоною генеральською підкладкою.
Молодий офіцер у погонах, брязкаючи острогами на блискучих чоботах, пройшов між столиками.
Мазур похитнувся й подивися на розчавлені пальці лівої руки. Він пригадав...
Раптом, гримаючи шаблюкою, в залю ввалився гладкий городовий і пронизливо засюрчав свистком.
Огрядні дами в широких капелюхах ввічливо вклонились йому. Якийсь пан із обличчям потвори вийняв із кишені гаманця й зашелестів миколаївськими орлами.
– Де це я?.. Куди це я потрапив? — промовив Мазур, стискаючи холодну крицю револьвера.
Він клацнув курком і, похитнувшись, вийшов на середину залі.
Все замовкло.