Тоді нещасний "молотильщик" почав шукати гальмо. Гальма він не знайшов, а налапав важіль. Він його перекрутив назад і паротяг заскреготів колесами.
Але вже було пізно. Вагони зі страшною силою сунуло вперед і ввесь потяг метеором налетів на станцію. Паровоз ускочив у контору станції ввесь із тендером. Перші вагони розбилися вщент. Будинок контори завалився.
Від начальника станції який був у цей час у конторі, лишився тільки один подертий на шматки кашкет.
Зі всього потягу залишилися цілі лише кілька задніх вагонів.
Багатьох пасажирів повбивало клунками, дехто побився, а щасливіші, як це було з Марією Китченковою, лише налякались.
Її здорово підкинуло на мішках і грюк вагонів на момент приглушив її.
Частина станції й потягу уявляли цілковиту руїну. Демобілізовані, які лишились цілі, стали допомагати пораненим. Коли Марія видряпалась з мішків і вийшла на станцію, її приголомшила страшна метушня.
Пройшовши кілька кроків, вона напнулась на Петра Завірюху.
— Маріє! — радісно скрикнув старшина. — Звідки це ти?
Марія мовчки показала на потяг. Старшина раптом зблід.
— У мене дуже щаслива доля! — сказала Марія.
— Ти не вдарилась? Не поранена?
— Ні, все гаразд!
Марія почервоніла під поглядом старшини. Всі три брати Завірюхи були їй більше, ніж брати.
Вона виросла разом із ними. І любила їх усіх трьох трохи більше, ніж можна любити братів.
Коли Марія стала цілком дорослою дівчиною, всі троє братів зрозуміли, що вона є надто гарна, щоб бути їм сестрою.
З приводу цього у братів утворилися трохи оригінальні взаємовідносини, але вони були прості. Коли б брати почали розбиратись у психології цих відносин, то це напевно спричинило б багато лиха.
— Ну, а як у Києві? — запитала Марія. — Як Микола? Чи не приїздив Степан?
— У Києві страйк! — промовив старшина.
— Микола!
Старшина мовчав.
— Де Микола? — скрикнула Марія.
— З ним нічого не скоїлось, він живий.
— А чому ж ти мовчав?
Старшина знову нічого не відповів.
— Що з ним? — благаючи, запитала Марія.
— Він заарештований!
— Заарештований! Хто його заарештував? — ще більше схвильовано запитала вона,
— Я! — відповів старшина.
— Ти?
Ця несподівана відповідь збентежила її. Вона не чекала такого випадку.
— Як ти смів? — раптом сердито промовила Марія.
На таке запитання було важко відповісти й тому Завірюха мовчав.
— Зараз же звільни його!
— Я не можу, бо він більшовик!
— Що значить, не можу! Хіба ти не брат його?
— Брат, але він більшовик!
— Що значить більшовик? Зараз же звільни його!
Старшині було ніяково. Він не знав, що робити. Марія то просила, то починала сердитись.
— Ти вбивця! — сказала вона нарешті. — Коли ти його не звільниш, то більш я тебе не знаю.
Петро Завірюха мовчав. Якісь сили боролися в ньому. Він вагався.
— Де він? — запитала Марія.
— Він у штабі на Миколаївській вулиці.
— Так далеко! А ти ж казав, що він у тебе?
— В тому і справа, що ні! — сказав виправдуючись Петро.
— Але ти його можеш звільнити? Ти мусиш! Чуєш!
— Сам я цього зробити не можу! — вже погоджуючись, говорив старшина. — Треба когось послати до штабу!
— Я сама піду!
— Я боюсь тебе посилати, на вулицях небезпечно!
— Нічого, я піду!
Старшина знав, що він нічого вже не вдіє. Треба було коритись. Він вийняв записну книжку й щось написав на клаптику паперу.
— Тебе пропустять без усяких затримок. Тільки от на вулицях не знаю як...
— Нічого! Не бійся! — сказала Марія. — Коли я звільню Миколу, я з тобою ще поговорю! Знатимеш ти мене! — І вона, не прощаючись, повернулась і пішла від нього.
"Нічого! Помиримось!" — подумав старшина, і незабаром змішався з натовпом на станції.
***
Бронепотяг "Січневого повстаня" був полагоджений завдяки напруженій праці бойовиків, які не знали відпочинку, працюючи день та ніч.
Цього бойовики тільки й чекали, озброївши його кулеметами й скорострілкою; вони тепер мали справжній бронепотяг, за допомогою якого можна було воювати. За машиністами затримки теж не було. В січневому повстанні приймали участь такі машиністи, як: Дзидзиєвський, Антонів, Шпрінґвальд, Маркелов, які могли цілими добами бути на паротязі без зміни. Правда, в порівнянні з майстернями, депо дало дуже мало бойців в січневому повстанні, але зате ті машиністи, які взяли в ньому участь, були свідомі комуністи, сміливі й виносливі люди.
О 3-й год. дня — це було 19-го січня — коли був готовий бронепотяг, бойовики зробили наступ на полк ім. Грушевського.
Бронепотяг виїхав на станцію і його кулемети старанно запрацювали.
Піші бойовики вибігли з майстерень і під прикриттям бронепотягу теж напали на військових.
Почалася гаряча бійка. Першим пострілом козаків був убитий бойовик Білинський, але козаки незабаром почали тікати, кидаючи зброю й навіть залишивши свою канцелярію.
Маленька жменька робітників завдяки своїй відвазі відкинула полк Грушевського в саме місто. Пасажирська станція була звільнена. І це було зроблено дорогою ціною, бо кілька найкращих товаришів загинуло в цьому бої.
На другий день бойовики повели наступ на місто. Військовій владі в Києві, здавалось, надходив кінець. Бойовики дійшли до Львівської, захопили частину бульвару та Караваївської вулиці.
Не зважаючи на ці перемоги, становище їхнє було критичне. Завше не вистачало набоїв, і лави бойовиків щодня зменшувались. Крім того, бойовики були вже перевтомлені.
Все ж таки вони трималися міцно. Їх була жменька, а здавалося, що їх кілька тисяч.
***
На Миколаївській вулиці, де знаходився військовий штаб, було неспокійно. Головне командування хвилювалося від успіхів робітників.
У просторій розкішній кімнаті штабу зібралося кілька комендантів, офіцерів та старшин.
Робив доповідь один із старшин полку ім. Грушевського.
— Станцію захопили більшовики-залізничники! — говорив старшина. — Наш полк відкинули до міста. Ці бойовики дуже добре озброєні. Мають бронепотяг і кілька тисяч рушниць. Виступають організовано.
— Я й не гадав, що залізничники зроблять такий сильний опір! — говорив комендант міста. — Соломенка ж цілком український район!
Він був здивований. Тоді старшина пояснив:
— Ми помилились. Командування тут не при чому! В нашому полку всім відомий старшина Завірюха.
— Петро Завірюха? — Дивно! Це краща наша сила. Так?
— Цілком вірно!
В цей час до кімнати зайшов вартовий і сказав:
— Прийшла якась дівчина від старшини Завірюхи, хоче бачити коменданта!
— Впусти!
Вартовий зник і замість нього на порозі кімнати з'явилась Марія Китченко.
Марія таки дійшла до штабу, не зважаючи на небезпеку на вулицях.
Марія зайшла до кімнати й простягла папірець. Комендант прочитав.
— Старшина Завірюха просить, щоб звільнили його брата Миколу! Він ще в штабі?
Ці слова означали запитання: "він ще живий?" Комендант знав про що питати, бо Миколи мало вже давно не бути.
— Так, він у штабі, — відповів вартовий старшина.
Тоді комендант без усяких суперечок написав резолюцію про звільнення. Коли Марія пішла, комендант сказав:
— Ви пам'ятайте нашу розмову про панотця з Солом'янської церкви Василя Прилипаківського? Є пропозиція послати до нього когонебудь із наших з інструкціями. Панотець, відомий всім українець, як голова Солом'янської парафії, має вплив на залізничників. За його допомогою можна досягти перемир'я. Ви розумійте? — І комендант посміхнувся.
— Так що ж ви пропонуєте? — запитали присутні.
— Послуга за послугу! Дійти до панотця дуже небезпечно. Ми пошлемо до нього старшину Петра Завірюху!
Миколу Завірюху звільнили.
З Миколою була Марія Китченкова. Вони поверталися до себе в робітничий район. Миколу звільнили, бо було слово старшини, що Микола більше не прийматиме участи в повстанні.
— Ну, тепер сиди й не ворушись! — сказала Марія.
— Чорта з два! — відповів бойовик. — Я й так зваляв дурака, що пішов на станцію, не додержав дисципліни. Вони посміялись, — сказав він, загрожуючи козакам. — Тепер посміюся я!
І він знову пішов до майстерень.
V
Січнева морозна ніч.
Напружуючи останні сили, відстрілюються робітничі райони. Відстрілюються Поділ, Шулявка, Політехнікум. Лунають останні постріли в Арсеналі.
Скрізь утома, мороз і ніч.
Тільки залізничні майстерні ще тримаються міцно. Бойовиків уже тільки жменька, але вони працюють.
Військові лагодяться обстрілювати майстерні з гармат, але бойовики теж готуються.
Вночі бронепотяг "Січневого повстання" йде на Пост-Волинський. На бронепотязі кілька кращих бойовиків; серед них Гринер, Антонів, Троянко і Вєтров.
Вони нападають на гайдамаків, що охороняють 6 гармат і вагон набоїв. Постріли рушниць, татакання кулеметів на деякий час розворушують змерзлу ніч.
***
Ніч.
Багато пригод коїться вночі.
Старшина Петро Завірюха, переодягнений в робітника, іде на Солом'янку. І він сам не так боїться бойовиків, як боїться своїх.
Його робітничий костюм серед військових — вірна смерть, вірний розстріл. Ніяка перепустка штабу для такого костюму не дійсна. У відповідь на таку перепустку — куля або шабля.
Петро Завірюха обійшов військову варту й майстерні Караваєвими дачами. Іти слизько й холодно, доводиться провалюватись у глибокі намети, але він іде.
Ось він уже обійшов залізничну колію, і його чорна постать спустилася в яр, де знаходиться колодязь, і потім не по сходах, а по кручах вибралась до Солом'янки, прямо, де знаходиться церква та будинок панотця Прилипаківського.
***
В цей час на посту Волинському все змовкло. Гармати були в руках бойовиків. Навантажений бронепотяг повертався до майстерень.
Буде, буде ще бій за Жовтень.
Мало людей, — є гармати, які принесуть несподівану смерть контрреволюції, є енергія, є запал і свідомість.
Привезені гармати робітники розташували на території майстерень, колонії та плятформах.
Не дивлячись на те, що на четверо гармат приходилось троє гармашів, обстріл міста й гайдамаків почався.
Було гучно і глушливо. Набої співали свої пісні над містом, і кожна пісня завше кінчалась вибухом громових акордів.
***
Поговоривши з панотцем і діставши в нього згоду, Петро Завірюха тією ж дорогою повертався назад.
На цей раз, переходячи яр, він спіткнувся й покотився кудись у глибокий замет.