Я вскочив до під'їзду, смачно вилаявся до вахтера і постукав у двері.
Мій приятель був удома. Я показав йому свою колекцію, чекаючи на похвалу.
– Це чудово! – сказав він. – Але чи знаєш ти, яким скарбом є різні археологічні знахідки? Деякі з них коштують дорожче за золото. От, скажімо, звичайнісінький молоток, зроблений людиною кам'яного віку. Порівнюючи з ним, твоя колекція – ніщо. Найкраще зараз, на мою думку, збирати глиняні черепки з горщиків і макітер. Мине якихось 1000-1500 років, і їм ціни не буде, – закінчив він.
Я щиро подякував йому за товариську пораду і попрощався. На цей раз новій колекції я твердо поклав присвятити усе своє життя.
Квартирант
За рекомендацією друга я поселився в Києво-Святошинському районі, в одному чудовому флігельку. Тут мені жилося, як королю на власній дачі. Кімнатка мала окремий хід. Я міг додому повертатися коли завгодно: мене ніхто не контролював, і я не турбував нікого.
Жилося спокійно. Та несподівано друг обізвав мене відлюдьком і повідомив, що господарі на мене ображені. Бо я, мовляв, цураюсь їхньої сім'ї, ніколи до них не заходжу, нічого не розповідаю і не ділюсь новинами. Коротше кажучи, у них ще не жили такі квартиранти, і господарі вже нібито не раді, що мене взяли.
Всякі виправдання (наприклад: "я від природи мовчазний", "про що з ними вестиму розмову") мого друга не влаштовували. Він узяв з мене слово, щоб я присвячував господарям мінімум півгодини щодня. Я пообіцяв. Друг приніс мені чудові першоджерела і заявив, що з них я можу дещо черпати для себе і для господарів. Я йому щиро подякував і негайно приступив до їх вивчення. Тут були цікаві повідомлення про дикі племена центральної Австралії, про морську капусту і двоголових ящірок, найсучаснішу пересувну доїльну установку та найточніші дані про Бруклінський міст.
Не відкладаючи у довгий ящик (обіцяне виконую завжди ретельно), я вивчив кілька розмаїтостей, натяг штани і подався до господарів. Вони саме вимкнули світло і полягали спати.
– Можна? – якнайлагідніше запитав я.
У відповідь господар щось пробурмотів, а незабаром, як мені здалося, з величезним задоволенням одчинив двері. Я ввійшов у кімнату, ввімкнув світло.
– Так от, – це були мої перші слова, – нарешті я дізнався, що на ніч наїдатися не шкідливо. Як твердить один відомий академік, це навіть дуже корисно. Треба їсти – і чим більше, тим краще...
– Пробачте, – перебив господар. – А для чого ви все це нам розказуєте?
– Я не розказую. Я з вами, можна сказати, ділюсь і питаю: чи їли ви сьогодні щось на ніч, чи ні? Якщо ні, то ще не пізно.
Примусивши їх попоїсти, я й сам поїв. А на закінчення розповів про силу жука пасалуса, який перетягує на собі вантаж у 300 разів більший од його ваги, і попрощався.
Наступної ночі їх чекала ще цікавіша новина. Я їм розповів про загадкове захворювання 88-річної Мотрі Коваленко – жінки з Вінницької області.
– Під час польових робіт, – сказав я, – на буряковій плантації вона занедужала. Підвищилась температура, а згодом опухла потилиця. Її негайно одвезли до лікарні. Районний хірург Горобець розкрив рану і... знепритомнів. З потилиці Мотрі Коваленко на Горобця дивилося велике око. Тепер Мотря Коваленко добре себе почуває і чудово бачить не тільки очима, а й потилицею.
Ця новина, здається, хазяїв зацікавила і навіть проїла перший сон. Щоб не витрачати часу, я розказав про надзвичайно оригінальний клуб "Великих носів", їхнього легендарного завклуба носаня Сірано де Бер-Жерака з Барселони.
– Ніс Сірано зараз сягає десь близько метра.
На закінчення пояснив їм, який вплив має кожний ніс на розвиток суспільства, та розповів про найславетніших носанів нашої планети.
Сон у хазяїв як рукою зняло. Вони мені щиро подякували, і, як тільки почало за вікном сіріти, я залишив їхню кімнату й подався спати.
Під вечір я піймав хазяїна у ванні.
– Хунта розправляється із своїми колишніми прихильниками, – повідомив я. – Генерал Імберта здійснює масові репресії. Рубен Браче вчора передав по телефону Хоттіна Курі, що хунта без усякого суду втопила у величезних ваннах сотні своїх прихильників в Сант'яго-Де-Лос-Кабальєрос і Сан-Франціско-Де-Макаріос.
Намилений господар, блідий і білий, негайно вискочив з ванни і кинувся у кімнату, збивши з ніг жінку з немовлям.
– Куди ж ви? – заволав я. – Це ще не все. Послухайте, що трапилося в Нансі.
Та він не дослухав.
Добре виспавшись удень і повертаючись пізно вночі додому, я жодного разу не забував господарів. Про що я їм тільки не розповідав: про бушменів, що й досі споживають дощових черв'яків, і про бумеранги-іграшки, які аборигени виготовляють для туристів.
– А днями в Мукачівському районі на Закарпатті професор Чопик знайшов незвичайну папороть – марсилію чотирилисту. Ця рослина цвіте й плодоносить. Отакими плодами, – обхопивши руками макітру, показав я.
Опісля познайомив їх, як освідчуються в коханні австралійці, новогвінейці та полінезійці.
Господарі нарешті були так мною задоволені, що навіть ніколи не перебивали і не прискіпувались до незначних дрібниць. Я бачив, як близько до серця вони беруть кожну мою розповідь і з кожним днем все бліднуть і бліднуть. Це мені дуже подобалося, бо я був переконаний, що не мине й місяця, як вони мене полюблять і більш ніколи не називатимуть відлюдьком.
Нарешті наступив день розрахунку за флігельок. Взявши гроші і кілька новин про біоструми, за допомогою яких розрізняють в яйцях зародки півня чи курки, я пішов до хазяїв. Щоправда, вже було пізнувато. Я боявся, що господарі можуть розсердитись, але, згадавши про квартплату, заспокоївся і сміливо постукав у двері.
– Хто? – через якийсь час запитав сонний хазяїн.
– Це я.
– Ви? – Він, здається, зрадів і в ту ж мить висунувся з дверей. – Ви щось хотіли?
– Так, – відповів я. – Розповісти про надзвичайно цікавих мурашок, що затримують поширення бур'янів, та про трояндову оливу, яку добувають з коренів лопуха.
– Слухайте, – долинуло на цей раз уже з-за дверей, – хіба вам мало того, що дружина лягла в лікарню?!
– Пробачте, але я приніс квартплату. Ви, мабуть, зараз сидите без грошей. А крім цього, я нині вичитав, що твердження про найкращий сон на світанку – застаріло. Як довів нещодавно один відомий бразильський професор Алонсо Паранагва Міранда, – це просто сила звички. Найкорисніший сон (це також доведено) – серед білого дня. По-перше...
Я не договорив. Двері раптово відчинилися навстіж, і на моїй голові щось хряснуло.
Тепер я знову квартирую у друга – спимо на одному ліжку.
Обіцянку свою я виконав. Принаймні відлюдьком мене він більше не називає. Черга за ним – знайти мені нову кімнатку. Можна й не в Києво-Святошинському районі. Головне, аби хазяї були... глухонімі.
Капітуляція
На цьому поверсі, крім нас, живуть Приключенки, Задорожні та сім'я Мальзовецьких. Від Мальзовецьких ми у захопленні. Всі вони музиканти. Перших п'ять ночей після новосілля ми всією сім'єю сідали під стінку і жадібно ловили звуки мелодійних вальсів та чарівних симфоній, що доносилися з кімнати Мальзовецьких. Згодом ми навчились через стінку відрізняти, коли на скрипці грає Мальзовецький, на віолончелі – Мальзовецька та на баяні їх син Юзик.
Через місяць ні я, ні мій син Вадик, а тим більш дружина, вже не виявляли захоплення музикою Мальзовецьких. Ще через місяць я став пити бром, дружина – снотворні краплі, Вадик – ковтати заспокійливі пігулки. Ще через місяць ми включали на ніч: гучномовець, телевізор, магнітофон та радіолу.
Ранком до нас завітали Мальзовецькі. Виявилось: їх полонило "наше виконання" оперети "Вільний вітер" та пісень "Засвистали козаченьки" і "Ой, вмер той комар".
Після цього своїми силами Мальзовецькі виконали 27 наймодніших фокстротів, 37 національних польок і кілька уривків з опер "Останній день Помпеї" та "Ідіот", над якими вони працюють.
Їх мистецтво ми оцінили словами "неповторно", "незрівнянно" і попросили їх навідуватися частіше. Мальзовецькі подякували. Пообіцяли наступного разу виконати оперу "Чорти в пеклі" та фантазію на тему української народної пісні "Віють вітри, віють буйні".
Так було протягом півмісяця. Ми почали дивуватися плодовитості Мальзовецьких – у них щовечора народжувались все нові й нові опери, які обов'язково найближчим часом мали ставити республіканські та всесоюзні театри! Ще через півмісяця я чистосердечно признався, що ніхто з нас ніколи не тримав у руках музикального інструмента.
Мальзовецькі більше не приходили. Тепер всі опери й фантазії ми знову слухали через стінку. Потім Мальзовецькі придбали рояль. Я висловив побоювання, що вони незабаром куплять духовий оркестр, і поспішив записатись у чергу на обмін квартири. Мені відмовили.
– Сусідам слід відповідати тим же, – порадили товариші. І я купив доміно, фанерний, з добре висушеного дерева столик і запросив Задорожнього та Приключенка під звуки незабутніх симфоній та арій забивати в "козла". Декілька перших вечорів грали від душі. Але перегодом Приключепко заявив, що він у музиці не розбирається, а у Задорожнього вона під час гри в "козла" відвертає увагу. Ми почали бити "козла" сімейно, але шансів на перемогу над Мальзовецькими майже не було, і я написав записку: "Шановний Олег Ксенофонтович, не репетируйте, будь ласка, вночі опер та бойових маршів". Мальзовецький відповів: "Фокстроти й танго входять у нашу денну програму. Слухайте від 13 до 18 годин щоденно" – і приклав написану від руки програму репетицій на червень.
Ми втратили останні надії. Нам нічого не залишалось, як, затуливши вуха ватою, чекати щасливої розв'язки. І вона наступила – Вадик за поламаний самокат виміняв дитячий пістолет-пугач. Я примусив Вадика стріляти безпосередньо в кімнаті під стінкою, що з'єднує нас з квартирою Мальзовецьких і обов'язково в нічний час. Спочатку допомогло – Мальзовецькі притихли. Але вчора почали розучувати арію Аїди з опери "Люцифер викомарює". Я придбав і собі пістолет з двома ящиками корків-пістонів. Вадик б'є з кімнати, я – з балкона, а дружина бігає по магазинах з надією придбати дитячу гаубицю. Сьогодні Вадик запропонував проколупати стіну і шмаляти по Мальзовецьких прямо з дірки. Я було погодився, але в кімнату ввійшов знесилений Мальзовецький.