Боже мій... такі чудні... Знаєте, пані, такі, що бачуть геть, геть більше від звичайних людських. Вона мусить бути незвичайно інтелігентна". А коли я затягнула дальше розмову про тебе, сказав мені, що не може женитися, бо в нього мати єврейка і ніколи не згодилася б на це. А він, навпаки, з єврейкою ніколи не женився б.
Марія нічого не відповіла. Ув’яла. Потім цілу ніч плакала. Вдень — тонула в книжках або рисувала. І все його обличчя рисувала. І який би і не вийшов рисунок,— його обличчя. Вона все подібність між ним находила. Між ним і собою...
Але хутко рисування покинула. Воно стало їй нараз таким слабим і блідим проти того, що носила в душі своїй, що треба було мати щось сильнішого, щоб її вдоволило. Тоді вона взялася за перо — і ніколи вже більше не покидала його. Списувала стоси паперу. Не думала над тим, щоб стати якоюсь письменницею. Не розуміла того. В неї не було систематичної освіти, про літературу не мала ясного поняття. Знала лиш одно: їй хотілося писати — і писала. Описувала його і вигадувала преріжні події і акції. Про видання того всього не думала. Не знала, чому би мала те видавати.
Впрочім, їй було того всього встидно, і вона крила і ховалася з тим, як зі злочином. Не могла собі з тим ради дати, що було в ній,— і писала. Незамітно оставалась чимраз більше і більше від товаришок і ровесниць своїх на боці, а потім стала нараз вище від них. Замкнулася від них. Найрадше приятелювала з своєю учителькою — дамою незвичайної освіти і інтелігентною. З нею ходила до пізньої ночі на проходи. Раз хотіла їй висповідатися в своїм "злочині", але потім... замкнулася наново.
Боялася дотику чужої руки на ті місця і боялася тайного глуму. А коли бувала в товаристві, мала це все на думці, і воно паралізувало рухливість її душі, її дотепи і ясність. Ставала похмурою і неприязною, переставала усміхатись і тратила певність у собі.
Лиш хто її дуже добре знав і до кого мала вона велике довір'я,— той зазнав її велику ніжність і багатство почування...
Але не було багато в неї таких, що мала до них довір'я. Все боялася такої хвилі, що, мов невидимий набій, обрушиться в її душу і завдасть гіркого болю, і все зоружувалася проти тієї хвилі і замикалася...
Одного разу спинився повіз Якоба коло дому родичів Марії. Вона це забачила. Була полуднева пора в маю. Він візити складав і приїхав сюди. В першій хвилі пройняла її думка — утечу з хати. По всіх дверях розбіглись її заполохані очі. Куди? сюди? чи туди?.. Чи на там-той бік?.. Але мати, що не могла в першій хвилі вийти проти гостя, що мав от-от спинитись, наказала просити його в гостиний покій. Не було виходу, і Марія мусила запросити.
Він спинився в хаті, а вона стояла проти нього бліда як смерть. Потім попросила дальше. Він ішов мовчки за нею і щось говорив. Тихим, лагідним, спокійним голосом, аж доки мати не з'явилася. Як мати з'явилася, вона сиділа мовчки і гляділа на нього. Щось було в його обличчі, що пригадувало її себе. Щось в нім бракувало. Може, м'ягкості, може, що інше...
Потім пішов.
Ходила цілу днину як не своя і думала про нього. Хутко по тім снилось їй, що була в якімсь великім зеленім саду. Думала, як звичайно проходжуючись, про нього. Нараз вийшов він з якоїсь маленької, низької хати. В нього очі палали гнівом, прискали іскрами.
— Чого хочеш від мене? — спитав нетерпеливо.— Чого? Властиво чого?..
Вона не могла з наглого переляку відповісти... Дивилася на нього, хотіла щось відповісти, та він зник.
Незадовго по тім була на якімсь вечерку. Це було літом. В залі вікна широко поотворені, і можна було бачити, як гори знімались залісненими велетами до ясного неба, а зорі дрібніли, тремтячи на небесах. "Він гнівається на тебе,— сказала до себе.— Гнівається". Це говорила її розтривожена душа. Була при його присутності мов та павутинка, така ніжна і вразлива. А він був тут. Гуляв з якоюсь замужньою дамою кадриль. По кадрилі нараз вона випрямилася.
Що обходив її цілий світ? Що був для неї цілий світ, коли вона його любила? А вона його страшно любила. Колись тут умліла з психічної утоми, сидячи вечером на ганку. Вечер був такий прекрасний, щось було незвичайного в тім вечорі. Її мов щось розносило душу — і вона нараз умліла. Бідна мати перелякалась, а Марія зціпила зуби, як залізо.
І тепер вона мала би собі щось з світа робити — коли він на неї гнівається? Вона знала напевно, що він на неї гнівається...
І не спам'яталася, як опинилася посеред залі сама-одна при нім. Молода, в ясній якійсь суконці, як метелик, що звідкись взявсь тут, блідонький з внутрішнього болю, зворушення і відваги, з розпаленими очима.
— Пане Якоб!..
Він обернувся.
— Гніваєтеся на мене?..
Він отворив зчудовано очі:
— На вас? Нє. Чому ж би?.. нє... ніколи в світі! За що ж би я мав на вас гніватися?..
Він говорив так щиро і лагідно, так впевняючи, що вона успокоїлась. Не сказавши ні слова... усміх якийсь поблукав хвилинкою по її молодих непорочних устах... відвернулася від нього і відійшла. Потім попросила брата відвезти її додому. Марію окружили питаннями — чому хотіла додому? Але вона не відповідала. Тільки й бесіди було з ним. Раз на все життя...
Що годувало любов її до нього?.. Звідки бралася вона? Звідки припливала?..
Наколи б був він зажадав її від її батька за жінку — було б то щастя,— і воно, здається, убило б Марію. А може, було б виробилася з неї така жінка, що мужу своєму утирає ноги волоссям своїм. Не з покори, а з любові. Велика любов не знає жодного упокорення. А справжня любов поважна, як смерть; любов сама себе годує і других і стає з самою смертю до бою.
Він майже не знав її. Не заходив в ті круги, де вона перебувала, і їх дороги бігли обік себе, ніколи на жоднім місці не злучалися.
Замкнулася в себе, збайдужніла проти товариства, себе зненавиділа. Вона сама була винна, що він її не любив і не звертав на неї уваги. Вона була якась така... Другі дівчата були інші. Все з другими мав він щось до балакання, бодай по кілька слів. А з нею...
* * *
По довгих трьох роках німого невидимого бою утихомирилася врешті. Він ніколи б не оженився. Покинув суд, де з нечуваною амбіцією боронив закиди, зроблені йому за якийсь учинок начальником, і жив з приватного маєтку. В нього був маєток. З нього була ясна, промислова, твереза голова, і він здобув собі маєток. Сміявся з усіх урядників тих, що кланялись йому покірно.
Вона назавше з книжками подружилася. Вже писала без упину. Тайком і прилюдно. Фантазія і чуття не давали їй супокою. При тім поглитала масу книжок. Учила з братами те, що вони учили, а не було їх при ній — сама училася. Все дальше й вище гнало її — все дальше... А жила в вузенькім світі. Округ неї окруження монотонне, дрібне. Товариство консервативне, маломіське.
Вона його перегнала, і коли почула себе самостійною — не могла більше в круг їх ідей вернути.
Одного разу їй аж тісно стало. "Проч звідси, проч". Не було вже більше з чого поживи черпати, а неспокійний дух гнав дальше. Хотіла більше знати, хотіла — це сформувалося вже ясно в її душі — письменницею стати. Властиво, чудно уявляла вона собі те. Ніколи не сходилася з літераторами і не знала ясно, що це таке, література, і як братися за початок? Що написала — того, мабуть, не було ще досить. Але все ж мрії свої не виявляла голосно. Її бачили часто в мізерній кімнатці при столі і книжках, але що писала — не знав ніхто.
Одного разу зачула Марія від брата, що там в головнім місті, де він віддавався своїм студіям, жив старий професор університету. Він був і професором брата. І був він вельми учений чоловік, що мав велику бібліотеку в себе. І прийшла Марії шалена думка до голови: вийти за нього заміж. Що ж! — він був учений, чесний чоловік, був, певно, добрий і, як казав брат, шляхетний,— чому не вийти їй за нього?.. При нім вона могла дальше освіту здобувати, так, так, при нім вона могла дальше вчитися. Вона мала піднятись до високого, поважного... могла писати, писати, писати. Він би був її проводирем.
І змалювала собі вмить фантазією своєю життя при нім. Учений, високо поважаний старець, а вона його жінка. О, вона би його дуже шанувала. Вона би йому мала дуже много завдячувати. При нім, з його поміччю осягнула би вона якісь прегарні цілі... А тут?.. Що їй з такого життя, як тут?.. Тут її нічого не взносило духом... тут тісно, мізерно — а її гнало вище, вище...
І написала Марія лист до незнакомого старця-ученого, описала йому життя своє і просила прийняти її за жінку. О, він би був з неї вдоволений, вона би йому свого слова не зламала і дбала би про нього, якби присягала. Вона лише науки бажала. Святої науки, щоб дальше йти.
Та її стримали від відіслання листа. Одне що тривога, бо щось могло б її брату пошкодити, могло б стягнути гнів цілої родини, а вона всякого гніву і голосних сцен так страшно боялася; а по-друге, її сестра старша, котрій звірилася з своїм поважним планом, лист заховала. Він остався в неї по нинішній день.
Це одне стримало її, бо що інше не стояло їй в дорозі. Нікого не любила, ніхто її не обходив з молодих людей, а коли вже прив’язалася раз до тієї думки — стати жінкою ученого старця,— почала оглядати і студіювати старі лиця. І вони видалися гарними. Щось вона в них находила потрібне відчуттям своїм. Сліди якоїсь краси, якоїсь минувшості.
Так переходив час, плив, минав, і вона все одним займалася: книжками і писанням.
З часом переселилась Марія з родичами в головне місто. Тут працювала вже поважно над мрією стати письменницею. І це вже не була більше мрія. Це була вже поважно вироблена думка, котрою вона була до глибини душі своєї перейнята і котру ні за що в світі не замінила.
Але як хто думав, що вона сама в глибині серця свого вірила в свій талант, той гірко помилився б. Не вірила. Та й відки би вона до того приходила? Наколи пізналася з одним молодим чоловіком, що був компетентний оцінити її праці і оцінив незвичайно прихильно і який мало не приказав їй писати, сказавши, що в неї значний літературний талант,— відказала Марія йому злобно, що він це з милосердя говорить їй. Кілька разів повертали її твори з заграничних часописів, куди посилала їх до друку,— тоді хотіла собі життя відібрати. Пощо їй жити? Пощо? Що мала ще в житті знайти.