— Гм… Та то байка, що ми захоплені, — каже пан солтис, але пан керівник Гніздович — це бунтівник і вивротовець, він нас замкнув по школі і тримав при десять ґрадусах морозу до дванастої години полудня і ми просимо ґриміяльни скинути його з директора, позбавити посади і перенести з нашого села, бо ми вже не годні з ним витримати!
— О, о! — притакнули однозгідно панове радні.
Після такої офіційної заяви з боку делеґації, пан інспектор як скочить, як затупоче ніжками та як зрепетує:
— Цо пак — о, о?! Що значить — о, о?! Ви не-вдоволені з пана Гніздовича? З такої прекрасної людини? Ви хочете, щоб я позбавив його хліба? Щоб переніс його на іншу посаду? А дзюськи! А дзюськи!.. Пан Гніздович нікуди не буде перенесений, бо така моя воля! А ви, солтис, коли не годні витримати, то внесіть резиґнацію на руки пана старости! До споглєду! З паном Богом!
Тут члени делеґації пробують дати додаткове вияснення, та це ще дужче подратовує пана інспектора, пан інспектор вже безпосередньо натякає на затрацених клюків, врешті спішним крочком підкочується до дверей та гукає на коридор:
У дверях кабінету виростає чорною примарою кремезний пан возний. Всі знаки на небі та на землі показують, що авдієнцію треба вважати скінченою.
— Ач який він, хоч би і такий пан шпектор! — мелянхолійно завважав пан радний Околіт, коли вже делегація с. Закамарків злетіла стрімголов по сходах, отріпалась з пороху й опинилася на вулиці, біля саней. — Зразу то й делікатно заговорить, і попід бороду попестить, гей парубок дівчину, і всячину розказує, про білих круків та інше, — а скажеш йому, необачно, щось напоперек, так і спалахне, мов іскра!
Пан радний Зазуля сидів на санях, розтирав потовчене коліно і снував свої рефлексії на тему сьогоднішньої авдієнції:
— Е, що не кажіть, а таки зразу видно, що маєш до діла з вченим. Не казав возному — бери тото за обшивку та повикидай за двері, — тільки каже: Янє, випроси тих панів із мого кабінету. Інша річ, що такий простюх, возний, розуміє? Пан йому каже виразно: випросіть, а той бере та скидає зі сходів!
— Гм!.. Та то байка, що зі сходів, — відповів на те пан солтис Кораба, але хто мені оґулі, теперечки роз'яснить, що воно таке — "резиґнація"? Та ж пан шпектор сказав мені: внеси письменну резиґнацію на руки пана старости… А що воно за дивовижа — ніяк не розберу. Правда, я єстем солтис і член "Кола позагородової шляхти", але метрику переписав недавно і не можу так швидко збагнути всіх службових секретів.
Члени делеґації зосереджено призадумались над цим заплутаним питанням, а далі пан радний Гарасим Зазуля каже:
— Резиґнацію.
— На письмі?
— На письмі.
— На руки пана старости?
— На руки пана старости.
— Пане Міколаю! — зрадів пан радний Гарасим Зазуля, визначний власник расового бугая і машинової молотарки, — пане Міколаю, справа ясна, як сонце: пан шпектор особисто радив вам, щоб ви внесли скаргу на нашого управителя до рук пана старости! Ви ж пригадуєте собі Тимкові слова: "Не поможе пан шпектор — резиґнувати просто до пана старости!" Ото ж воно тепер і є: резиґнація, це й мусить бути така скарга на письмі. Бо з панами на писок взагалі не варто балакати. Пан собі жадає, щоб йому все стояло чорне на білому. Біжіть тепер борзо, пане Міколаю, на трафіку, купіть аркуш паперу і не гаючись — пишіть резиґнацію!
На другий день доручено панові старості разом з іншими урядовими актами ще й таке письмо:
До Пана Повітового Старости в Б…
Низше підписаний, Міколай Кораба, яко солтис у с. Закамарках, вносить отсим на руки Пана Старости резиґнацію з поводу, жи низше підписаний не може довше витримати з новим паном керовником. Новий керовник школи, пан Гніздович, це українець і вивротовець, ходить до читальні і бавиться в політику. А дня 12. II, ц. р. пан Гніздович замкнув по школі, гей бахурів, при 10 ґрадусах морозу, пана Міколая Корабу, яко солтиса, і пана Герасима Кукулку, і пана Трохима Околота, яко радних і тримав їх так до дванастої години полудня. Позаяк то є велика образа гонору самоуправної влади, низше підписаний просить усильно Пана Старосту, прийняти його резиґнацію, а пана Гніздовича скинути з директора, відібрати йому посаду й оґулі, ґреміяльни, забрати з нашого села.
(Печатка, підпис).
…До тижня — пана солтиса Корабу, "на його власне бажання" звільнили з посади солтиса в селі Закамарках, а пан Роман Гніздович залишився надалі директором школи.
ДЕРБИ В СЕЛІ ЗАКАМАРКАХ
І.
Воно відома річ і цього заперечувати не доведеться, що перший фінальний матч за футбольне мистецтво Реп'яхівського району між командами с. Димайміхи і с. Закамарки закінчився в нічию 0:0.
То ж перед вирішними відплатними змаганнями капітан команди с. Димайміхи, Кирило Варениця, гаряче відкликався до совісти і чести димайміхівських спортсменів, кажучи:
— Друзі! Ви мусите рятувати добру славу і світлі спортові традиції села Димайміхів! Ви — гордощі і надія нашого села. На вас задивлені очі всіх громадян, від грудної дитини до беззубої, сивої бабусі. Друзі! Ви мусите виграти ці вирішні змагання і здобути першенство округа. Приобіцяйте мені отут, покляніться кістками наших дідів і прадідів, що заграєте в цих змаганнях із серцем.
— А може б так, про всякий випадок, взяти з собою в кишеню щось із тяжкої промисловости? — спитав, заклопотано почухавши потилицю, правий оборонець, Гриць Довбня.
Капітан команди, Кирило Варениця, рішуче потряс головою.
— Ні, друзі! Нічого в кишеню, за пазуху, а вже, тим більше, за халяву, ми брати не будемо! Минулися — забулися ті, сумної слави часи, коли то парубки з одного села вибиралися в друге обов'язково з багнетами, боксерами, чи залізними, скажемо, штабами. Тії прокляті часи темряви та безкультурносте не повернуться вже ніколи! Сьогодні, коли кується новий порядок на світі, ми і голіруч дамо собі раду, якщо цього вимагатимуть добра слава і світлі спортові традиції нашого села.
Ось так, підклавши як слід за драбини вареників із сметаною, в самий празник Чесного Хреста, репрезентативна одинадцятка села Димайміхів вирушила на відплатні змагання з селом Закамарки. Хлопці зразу поправцювали навпростець, лугами та сіножаттями, щоб з'явитися на полі бою в приписану пору — точно в 2-гій годині за старим, а в 3-тій за новим часом, а точніше — поки ще панотець розпічнуть в церкві Вечірню.
Йдуть ото хлопці, перескакують комасаційні рівчаки, підспівують патріотичних підпільних пісень, аж тут, де приходить давня границя — річка впоперек собі плюскоче, не так річка, як потічок, гаморить поміж очеретами. А потічок оцей, дарма що невеличкий, так сердитий і норовистий, а вже не дай-біг дощу, повіддя, так вам усі містки і кладочки позмиває та у безвісті позаносить.
Поставали хлопці в тому місці, де споконвіку повинен би лежати місток, а з містка, очевидно, ні сліду. Тільки жовті гриви-хвилі піняться, плесо каламутять. Задумались хлопці, задивились у воду, а капітан команди, Кирило Варениця, каже:
— Нічого, каже, не вдієш: місток, каже, гарбуз його бабі горбатій, напевно вже під Одесу затаскало. Прийдеться нам, друзі, вбрід через річку лізти.
І подав команду:
— Струнко! Скидай штани!
Хлопці слухняно поскидали штани, сорочки і що там ще в кого було, кожний змотав свої достатки в клуночок, несе отой клуночок понад головою, а сам по пояс бреде через річку, до того берега дрейфує. Так щасливо пробилися на той берег напад, поміч і оборона. А ззаду — один тільки Омелько Хрущик, воротар, остався. Йде оце останнім Омелько Хрущик, воротар, і несе в одній руці власні черевики, а в другій — м'яч, п'ятий нумер. Йде оце Омелько Хрущик, воротар, і чує, що нога йому на камені посковзнулася і що він неодмінно летить у воду. Летить оце Омелько Хрущик стрімголов у воду і знай міркує: котрою його в біса рукою вхопитись за берег? Чи цею в якій тримає м'яч, п'ятий нумер, чи тою, що в ній несе черевики? А черевики в нього майже нові, підбиті ґумою з большевицького танка, щойно тиждень тому, як заміняв їх за мішок картоплі та мірку пшеничної муки. Отак роздумуючи, пускає Омелько Хрущик м'яч п'ятий нумер, хапається за берег, берег обривається, а Омелько — бебех у воду!
Робиться, звичайно, маленьке замішання. Омелькові подають хабину, витягають його з води, Омелько чхає, випльовує намул і жабуриння і трохи не плаче:
— Тримайте, — кричить, — бальон! Бальон, каже, друзі, вода мені вихопила!
А м'яч отой, тимчасом, як поплив собі, так поплив… Ну, репрезентативна одинадцята села Димайміхів, очолена капітаном Кирилом Вареницею, залишає свої манатки на березі та кидається навздогін за втікачем. Біжать ото хлопці підтюпцем, а кожний приблизно в такому наївно-роззброюючому вигляді, як його мати привела на світ. Біжать собі хлопці вздовж берега в такому, можна сказати, олімпійському одязі, брикають, мов жеребці, вигукують, хабиною м'яч дістають, а тут їм назустріч — богомільні молодиці з Красної Пущі з відпусту вертаються.
Постає знову невеличка метушня. Богомільні молодиці побачивши чортову спокусу, відхрещуються і щодуху завертають назад на відпуст. Хлопці, задивившись на молодиць, на смерть забули за м'яч. А м'яч отой, як поплив, як поплив, так і опинився за кілометрів може з-півтори, аж біля заплотівського млина, до греблі причалив. Тут його, остаточно, хлопці спіймали та тріюмфально витягли з води.
Ну, та воно зрозуміло: поки репрезентативна одинадцятка села Димайміхів вернулася до своїх штанів та сорочок, поки хлопці одяглися, поки, співаючи патріотичних підпільних пісень, притюпали нарешті до Закамарків, то було вже грубо по 3-тій годині за новим, за старим, і за всякими іншими часами.