Слава Богу, що їдемо. Дома у неї ще тисяча діл, але вона раз-два й полагодить. Біжить, рве і по короткому часі, вимита, вичепурена, у найновішій шелестючій спідниці, з хустинкою в руці наспотикача біжить Марія на вечірню.
Село не близько. Добра година ходи. Марія не йде, Марія летить. Дзвін вже давно замовк. Там тих парубків і дівчат. Там їх зібралося. У церкві ченці "Світе тихий" співають, а навколо церкви під розлоги— ми каштанами моляться веселі люди на ясні очі й чорні брови.
По вечірні Марія не вертається на хутір. Піде в село до тітки Домахи, а завтра знов до церкви, а тоді можна й на хутір назад.
Прибігла. Навколо церкви кружляють пари. Широкі церковні вікна ледве освічені. Марія на всі боки озирається. Увійшла до церкви, купила за копійку свічечку і сама понесла перед вівтар до Матері Божої. Тут ясно і сильно пахне воском. Густо натикані на свічнику свічі горять рівно й лагідно. Сяють срібні ризи і усмішка Богоматері. Марія тремтячою (може, там дивиться хто) рукою ставить свічку, швидко хреститься і розчервоніла вертається назад.
Стала з лівого боку і, як голубка, роздивляється на всі боки. Надто тут спокійно, надто радісно. Цілий тиждень тяжкої праці, і, вирвавшись сюди, полегшено зітхається, і уста шепочуть тріпотливу молитву.
До кінця вечірні не достояла. Яка порядна дівчина достоїть до кінця вечірні? Вже ж відмолилася, вже ж відхрестилася. На криласах перегукуються ірмоса— ми, і Марія не може далі. Он стоїть Корнієва сусідка Палажка. Марія кивнула їй, і обидві вийшли.
На сходах Корній. Сходи піднімаються і опускають— ся. Камінь розхвилювався, стіни не встоять на місці. Марія квапиться у тінь, бо тут зрадливий ліхтар видасть очі і барви лиця. Налилася, мов ягода.
Корній без шапки. Тримає її в руці.
— Вже помолилася?..
— Думаєш, як ти. Тільки за дівками ганяєш... Навіть, мабуть, лоба не перехрестив.
— Сто разів охрестав. Двічі у церкві був. Йшов утретє. Обганяв усі закутки, усі сади, усі перелази обдивився...
— А це ж чого так розгонився?
— Чого й чого. Все знатимете, скоро постарієтесь. Можна з вами?
— А хто ж буде далі гасати по закутках і перелазах?
— Вже не треба...
— Ха-ха-ха!..
Марія не йде, а пливе. Гаряча долоня торкнулася її руки. В очах рожевий туман, у вухах "Світе тихий", шелест спадаючого сухого листка...
— Чого ти, Маріє, замовкла? Кажи, оповідай!.. Які хлопці, які чародії очарували тебе?.. І ти, Корнію, не той зробився. Хмара на тебе звалилася, чи що?..
— Мовчи, Палажко. Йдім так тихо і слухаймо. Слухай, як гарно у церкві виспівують. Чуєш?
Йдуть рівно, поволі. З'являється з туману завіса, згортається, розгортається, виринають сходи, ступа— ють на них, підносяться вище й вище, спів лагідний, зоряний... Ідуть, ідуть, ідуть...
Широкою, вкритою туманом долиною верталися додому. Мигають ліхтарі, чути гармидер, сміхи. Марію проводить Корній. Обняв її за стан, і вона мовчить. Йдуть, як дорослі, як старі. Йдуть і розважають. Корній оповідає, що про Марію в селі говорять. Цікаво. Говорять, що до неї Гнат Кухарчук збирається свататись. Марія тихо хіхікає. Смішно.
— Ех, як піймаю того вишкварка...
— То що?
— Побачиш... Попадеться він у мої лапи...
— Ну й ти, Корнію, сердитий.
— Переб'ю ребра і другу ногу вирву. Хай не лізе...
Марія хіхотить. Приємно. Дійшли до зарослих ряскою і засипаних опадаючим листом копанок. Тут мочать коноплі, і геть яром чути конопляний запах. Стежки Марії й Корнієві розходяться. Ось і перелаз, гайок, де весною соловейкові тьохи розливаються, а тепер спадає останній лист, тепер тиша, тепер вітер легко гойдає верхи струнких осичок і розчесаних берізок.
Зупиняються і стоять. Рука Маріїна в розпеченій Корнієвій долоні. Марія схилила голову. Корній каже, що заберуть його "в москалі". Він рекрут, і прийняли в матроси. Сім років служби...
Краще б він того не казав. Марія не може стояти. Пригорнув її, і заянчали в поцілунку. Марія зів'яла, і ноги відмовлялися тримати.
— Підеш і забудеш...
— Забуду? Хай грім уб'є мене, коли забуду. Люблю тебе, Маріє... Чуєш?
Марія хоче щось сказати, але перешкоджає биття серця. Що вона почула? Боже, що це вона почула! І це каже Корній, дужий Корній... І не соромиться, і язик вільно йому повернувся.
Марія чує у серці біль. Під горло тиснуться тверді сучки, не встигає їх ковтати, здригнулася, і сльози рясно, рясно посипалися. Корній обняв, пестить, горне, цілує мокрі очі, уста і щоки.
— Любий мій! Любий мій! — палко вишіптує Марія. І горнеться, і лине, хмелиною в'ється навколо нього. Гаряче молоде тіло, серце й душа належали тепер не їй — йому. Клялися не забути, розривалися, сходилися знов, ще цілувалися... Чому, Боже мій, буває така коротка ніч?
V
Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболі, порубали капусти. Корнія забрали у матроси. Вечорами ховалася Марія від людей і розливала безліч дівочих сліз. Плакали карі очі, марніли з жалю загорілі рожеві щічки. Вийде до колодязя тягнути воду, стане на тому місці, де стояла променистого вечора, і виглядає драбиняка. Не стій, дівчино, й не виглядай. Не зведеш на землю сонця і не здвигнеш гори. Заглядала не раз у глибокий колодязь — чи не знайти там рятунку? Ні, Маріє. Ні. Не там рятунок.
Гнат Кухарчук кульгає на праву ногу, але господар, яких мало. Їx три брати. Працьовиті всі і розумні. Середній минулої весни відділився на хуторі, Гнат лишився зі старшим, Михайлом, і його жінкою Одаркою. Весною цегляну хату заложили, мурували, барвили кути й комин, стріху бляшану дали і розма— лювали на зелено. Дивишся й радієш.
Гнат, наймолодший з братів, майстер на всі руки. Знає столярку. Сам мурував з мулярами, сам вікна, двері, лавиці поробив і помалював їх гнідою барвою.
Коні у Кухарчуків — на цілий куток коні. Випасені, шиї гнуть, як біжать — земля гуде. Всі знали, що як тільки хату скінчать, то Гнат ожениться. Ніяково у старій хаті робити весілля. І хоч Гнат не який там красунь, але дівчата бігали за ним тичбою. Але він не туди дивився. Піде на вечірню і весь час стереже за Марією. Вертається Марія з вечірні, Гнат уже чекає її чи то біля копанок, чи коло перелазу.
Марія гляне, "добривечір" — і далі.
— Чого, Маріє, так квапишся?
— Хіба заборонено?
— Ну, ні... Але... Та постій же.
— За постій гроші платять.
А ось Гнат їй тут дещо приніс. Виймає з кишені пакуночок, а в нім цукорки дорогі, чоколядові в олов'яних папірцях. Ледве чи й бачила Марія такі цукорки. А все в хусточку батистову зав'язане.
— Візьми...— простягує Гнат пакуночок і дивиться на Марію.
Ні, вона цукорків не любить.
То хай візьме і комусь віддасть. Хай віддасть дітям.
Добре. Марія дуже любить дітей. Візьме і віддасть маленьким, але більше не купуй, Гнате.
Те "Гнате" — це дяка. Гнат чує це, і в його твердій душі щось м'ягчає. Гнат обіцяє, що більше не купуватиме цукорків.
Зате ж він не обіцяв, що не купуватиме коралі. Сам ходив до міста, довго вибирав і вибрав такі, що хай спробує Марія відмовитися.
Зобачила й оченята заграли, перлові зубки самі від себе зробили сміх. Але Марія ж не може взяти тих коралів, їй-бо, не може. Ай, Гнате! І не проси, і не моли. Всі будуть знати, сміятимуться.
— Хіба що цей гай і цей перелаз знатиме, — каже він з жалем.
— Ти, Гнате, дивний. І нащо ти купуєш? Що з того?
— Нічого. Отак собі. Думаєш, дай піду і куплю. А для кого? Ну ж, для кого купити? Дівчини не маєш, матері не маєш. Кому? Марії, підказує думка. У неї такі очі й такі брови... Купи їй. За ті очі, за брови. Подякуй її за них. Ну й купив...
— Дивний ти...
— І я так кажу, та не вірять. Коли б ти заспівала пісні, а я послухав, і більше нічого не бажаю собі...
Марія заспіває йому пісні. Чому б не заспівати. Піднімає груди — і "Летить галка через балку" виво— дить.
Гнат слухає.
— Дивлюся на тебе, Маріє, і стає страшно. Страш— но за твою таку красу. Тобі треба сидіти в світлиці, накинути царську одіж і бути чиєюсь царицею. Ні, ні... Тобі тільки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пісня яка, яка пісня!
— Не говори так,— сердиться Марія.— Втечу — і не побачиш більше. Чого ти хочеш?
— Нічого, нічого, зовсім нічого, Маріє. Хочу лиш дивитися, й більше нічого.
— А я й не знала, що ти такий говорун. Казали, мовчиш цілими днями.
— Добре, що хоч так казали. Добре, коли що— небудь кажуть. Гірше, коли мовчать.
Непомітно передає коралі. Марія бере, переливає в очах і не в стані розлучитися з ними.
— Ой Гнатеї Прошу тебе. Не приходь і не купуй нічого. Не можу...
Але наступного разу Гнат в іншому місці зустрічає Марію і розгортає перед нею шовкову хустку. Марія не хоче дивитися. Марія тікає. Гнат мусить догнати і силою за пояс заткнути хустку. Марія сердитися бажає і не має сили сердитися. Свариться на нього, а він стоїть собі, дивиться і сумно посміхається.
Той посміх, о, той посміх! Марія мало не плаче. Ну що з тією хусткою? Ну куди її? Відкинути? А як відкинеш, коли вона шовкова і коли так приємно на неї дивитися. Не відкине. Не має сили. Тримає в руках і:
— Їй-богу, Гнате, коли ти мені ще принесеш яку ганчірку, в болото викину!..
А Гнат посміхається. "Ну, як то буде ганчірка",— думає.
— Ну й чого ти так посміхаєшся? Чого ти стоїш?
— Дозволь мені, Маріє, посміхатися й постояти,— спокійно говорить.
— Гнате!.. Ти!.. Не муч мене! Слухай, прошу тебе, не ходи, не купуй! Я ж не можу! Чого ти від мене хочеш?
— Нічого, Маріє, — посміхається.
Марія біжить стежкою під гору, землі не чує. Мороз не мороз, щоки однаково горять. Серце чітко й свавільно б'ється. "Боже мій, Боже мій! Коли б'він хоч листа написав. Хоч би одного листа. Корнію, далекий Корнію! Почуй мене!"
— Що з тобою? — питає Домаха.
— Ах, що зі мною! Отой Гнат Кухарчук дороги пройти не дасть. Скрізь, де не стань,— він, він і він... Домаха хитає головою.
— А господар він, чуєш, добрий. Через плач з Марії рветься:
— Господар, господар! Вам лиш господар!..
— А що ж, дитино, більше? Хліб, до хліба, тепло, дітки. А що ще? Хіба ж краще у нас? Скільки не жий, скільки не працюй, а найми — найми. Ні? А Мартин ото на днях і каже: трапиться порядний господар — дві десятини відкрою. Заслужила, запрацювала.
— Тіточко, люба! Але ж я так люблю Корнія! Я так його люблю!
Домаха думає: "Корнія? Зуби в нього і кучер нічого.