Літо було в розпалі. Закінчувалась косовиця трав і всі чоловіки щодень були в лузі. На останній день привезли буфет. Палали вогнища, лунали пісні — гуляли допізна. Та Катря нічого про те не знала, навіть не здогадувалась. Бо за роботою влітку і в небо ніколи глянути. Вона мала ось-ось родити, тому хотілось все на городі довести до пуття. А тут Петро раптом зник... Виявилося: утік до першої жінки... Похвилювалась, то попала в лікарню.
Василя ховали без неї: їхав з косовиці, заснув п'яний і більше не прокинувся...
Помине літо. А потім прийде осінь, як і завжди, впаде позолотою на сади, посіється дощем, туманами попливе вздовж околиці. На обійсті Василя буде якось тихо. Тільки ото зненацька заірже на околиці кінь, озветься чоловічий голос. То дядько Омелько почне збирати коней до водопою. Тоді опустілим городом пройде з дитиною на руках Катря, зупиниться біля ставу. Потім з'явиться Галина — триматиме одну дитину на руках, друга поруч дибулятиме. Прилине з хутора в білій хустині чорнява Христина з двома хлопцями. Всі сумно дивитимуться на коней, що понуро брестимуть у вечірній прохолоді до води.