Дочки вчили танцювати сільську молодь, організовували збір грошей для сиріт, на рідну школу, для бідних студентів. До речі, багато студентів приїжджало до Глинських на канікули, чи на ферії як тоді називалось.
Студенти тих часів склали собі пісню:
На фонд студентський не щадіть ви грошей ,
На фонд студентський всі несіть,
Бо студент наш – це жовнір у запіллі…
–"– –"– це воїн у цивіллю.
Дружина Глинського Аліція організовувала куховарські курси для сільських молодиць. Там вона вчила як варити і пекти смачні страви, печиво і торти. Наречений Ольги – інженер Турула, студент Львівської політехніки – "сидів на шиї" Глинських, не маючи відповідної державної чи приватної роботи, як і більшість українських інженерів. В читальні він організував хор сільської молоді. Пробував створити струнний оркестр, вчив бажаючих нотної грамоти. Турула систематично проводив репетиції в читальні. З концертами їздив по селах району, до Теребовлі. Кожну неділю і святкові дні хор під диригуванням Турули співав на Богослужінні. Кожний хорист дорожив своєю участю, гордився нею, підтримував порядок і дисципліну. Ні хористи, ні диригент за концерти, за спів у церкві плати не отримували. Це не був громадянський обов'язок, це була традиція, захоплення, мода. Кожен відчував гордість за себе, за своє село. Всі хористи, від найбіднішого до найбагатшого, як дівчата, так і хлопці, мали вишиті сорочки. Між ними були й жонаті.
Між хористами Турула помітив неабиякий хист в селянського хлопця Степана Серафина. Навчив його хорової грамоти, допоміг стати диригентом сільського хору.
Щоб зробити церкву привабливим місцем для молоді, о. Глинський запропонував розрівняти частину території біля церкви, щоб зробити майданчик для волейболу і спортивних вправ "ЛУГу" чи проведення фестивалів (як тоді називалося – фестин). Молодь зважила на незручність розміщення старого майданчика за річкою біля Туркули, згодилася на пропозицію і взялася до роботи. Територія церкви була оточена кам'яним муром товщиною більше одного метра і висотою до двох метрів. По периметру муру з внутрішньої сторони росли старі липи (деякі ростуть і дотепер). Площа біля церкви мала значний нахил з північної сторони на південну, на вищій північній стороні стояло кілька кам'яних хрестів над старими могилами. Отож під керівництвом о.Глинського молодь розібрала весь мур. Найняті за церковні гроші мулярі звели новий мур тільки з південного і східного боку, піднісши його по висоті до рівня горизонтальної площини. Більше 200 кубометрів землі молодь перевезла тачками, перекинула лопатами з північної сторони церкви на південну. Викопані кістки старих поховань (можливо то були фундатори і будівничі церкви ) зібрано і переховано в дві могили. Над ними і тепер стоять ті самі хрести (напис потрібно відновити і розшифрувати) навпроти входу до церкви. При перенесенні знайдено монети і кам'яну сокиру та інші речі. Правдоподібно, що все це о.Глинський передав Теребовлянському музеєві.
Вся плебанія була огорожена високим парканом. По середині стояв будинок священика, покритий червоною черепицею. Південна частина території була відведена під господарські будівлі ( стодола, стайні для коней, корів, свиней і птиці). На північній були грядки під городину, квітники і сад, по якому бігали без прив'язі дві породисті собаки. За парканом, з західної сторони, були запалі могили з кам'яними хрестами 18-го століття (до 1860 р.). За парканом північну частину цвинтаря можна розділити на верхню – старішого поховання приблизно до 1914 р. і нижню – поховання до 1950 р. Цвинтар не був огороджений. На краю нижньої частини містилася маленька трупарня. Перед 1939 роком вона занепала і розвалилася.
Вхід на цвинтар зі сторони церкви був перегороджений дощаною брамою на рівні паркану північної частини саду. Між брамою і північним муром церковної огорожі стояла дяківка. Будинок для дяка не використовувався в 20-му столітті за призначенням. Там жив багатодітний, дуже бідний Василь Бойко, що наймитував у о. Глинського. Дяком після Першої світової війни працював Стефан Кравчук. Грабарями були Хомів Степан і Бойко Василь. (Хронологія з пам'яті є умовною).
О.Глинський не тільки справлявся з церковними обов'язками, але й займався просвітницькою діяльністю. В читальні він організував драматичний гурток, сам вчив як виконувати деякі ролі вистави. Маючи немало знайомих серед духовенства та серед кіл львівської інтелігенції, він запрошував до себе в гості студентів не без того, щоб дочки мали можливість вибрати собі женихів. Серед них частим гостем був студент теології, Іван Збаращук. На забавах Глинський навчав дівчат і хлопців правил поведінки. А щоб їм легше було засвоїти "панські" манери, деколи організовував поїздки на забави до Теребовлі. Збирав найбільш активних хлопців і дівчат (Кищикову Катерину, Збаращукову Теклю, Шкугру Стефку, Туркулу Емілію, Лучку Миколу, Литняка Дмитра, Чигрина Івана та інших на зміну), свою родину і гайда саньми чи возами до Теребовлі. Такі поїздки багато давали для культурного виховання молоді.
До Глинських приїжджали не тільки студенти. Славу доброзичливої гостинності та гарних попадянок з багатим посагом зробив попередник Глинського – священик Ганкевич, родом із Сороцького. Діти Ганкевича – Зенко, Йосип, Микола, Ніна, Валерія вчилися у Львові. До Глинських прямим поїздом приїжджали студенти і професори, депутати Австрійського сейму (Січинський, Голубович), можливо і Франко, та інші видатні люди. Львівська традиція відвідин Деренівки була можлива і бажана. Можлива, бо поїзд зі Львова проходив і обов'язково зупинявся в Деренівці. До станції Глинський висилав по гостей бричку чи сани.
Запрошення гостей зі Львова давало Глинському особисту користь. Широкі знайомства з передовою інтелігенцією підносили його авторитет серед духовенства, що в майбутньому проторувало б дорогу не тільки йому, а й його дітям. Односельці добре пам'ятають приїзд до Деренівки Р. Шапаровича – співпрацівника Центросоюзу. Для села це було свято. Вперше за всю його історію було продемонстровано кінофільм агрономічного напрямку про вирощування цукрових буряків. Фільм пояснював у доступній формі як обробляти землю, як вести господарство. Вхід був вільним.
До села приїжджали театральні трупи. Театр Стадника поставив п'єсу "Голгофа". Чоловічий хор під керівництвом диригента Котка дав концерт. Чи могли такі свята забути сільські діти? Ніколи! Кожного року біля церкви в одну з неділь проводили фестини. На фестинах молодь показувала різні спортивні та циркові номери. Наприклад, з вершка липи звисав шнур. Сміливим хлопцям пропонувалося з допомогою самих рук добратись до його вершини і зняти причеплений там приз – винагороду, або з зав'язаними очима розбити палицею звисаючий з липи горщик, пройтись на ходулях чи на руках навколо волейбольного майданчика. Продавались фанти на добровільно зібрані у селян хатні речі. Були хореографічні номери, спортивні вправи хлопців та дівчат із секції "ЛУГу", народні пісні під керівництвом Петра Турули або Степана Серафина. Часто свято закінчувалося змаганням волейбольної команди села з командою сіл Мшанця чи Залав'я або навіть самої Теребовлі. Заняття волейболом було настільки захоплюючим, що вивело Деренівську команду на одне з перших місць в Теребовлянському повіті. З нею могла конкурувати тільки Залавська команда. Волейболом захоплювались Василь Вовчок, Степан Поздик, Зенко Туркула,Федько Щербатий, Іван Чигрин, Микола Лучка, Йосип Лучка, Григорій Шкугра, Йосип Поздик, Стефан Савків. Волейбольні баталії відбувались переважно в неділі і свята після Богослужіння до вечірні. На вечірню спортсмени разом з уболівальниками йшли до церкви. Після вечірні молодь і частина старших йшли до читальні.
Книжки читали переважно з жовтня до березня, в час, коли не велися польові роботи. Читали при лампі, часто проти волі батьків, яким шкода було гасу, бо він був дорогий. Читали найбільше діти, коли пасли корів у полі, а також увечері при лампі. Читали гуртом на пасовиську. Читали і плакали, коли герої – козаки гинули в нерівній боротьбі або потрапляли в ясир. Читали і раділи, коли ті ж козаки, стрільці, опришки чи гайдамаки Сірка, Залізняка, Довбуша, розбивали ворогів, визволяли побратимів з неволі. Важко передати ті почуття, якими при цьому наповнювались серця дітей. Вони гордились героями, вважали себе безпосередніми спадкоємцями їх слави і їх кривди. Та слава і чужа сваволя звала до невідомої ще, але бажаної діяльності – помсти.
Безоплатним бібліотекарем при читальні був Іван Мороз – один з найбідніших хлопців села. Він не мав батька, лише бідну маму, але зумів самоосвітою здобути серед ровесників неабиякий авторитет. В одязі між хлопцями не було помітної різниці, чи це був син багатої сім'ї, як, наприклад, Туркулів Зенко, або ще багатший Дмитро Гнатів, чи з найбідніших, як Каролькові діти (Кароль, Анна, Степан, Петро, Михайло, Володимир, Зоня). Та навіть наймит отця Глинського, Пилип, часом одягався краще, ніж багацькі сини. Йому не було де так витрачати зароблені гроші, як багацьким синам. Цензом багатства на селі не були побутові умови життя. Хата могла бути глиняна, під стріхою, жодних дорогих меблів, ні огорожі, ні садка, а кількість моргів поля вважалася показником багатства сім'ї. Таким найбагатшим господарем був Гнатів. Ця родина не бачила від роботи ні дня, ні ночі, ні свята, а побутові умови життя навряд чи були ліпшими, ніж у найбіднішої родини. Та була своя перевага, коли хлопець "багатоморґової" сім'ї хотів женитися, то за сільською традицією міг вибрати собі наречену, яку тільки захотів. Отже кількість поля була основним фактором при створенні нової сім'ї. Хоч багатий хлопець міг бути немилим, небажаним, бридким, але дівчина під впливом настирливих наполягань батьків погоджувалась вийти за нього заміж.
І, навпаки, – бідний хлопець проти своєї волі одружувався з немилою багачкою, бо та мала багато поля. Так трапилася досить таки повчальна подія з весіллям Міхала Шандрака.
У селі була дуже гарна дівчина Стефка Шкугра. Весела, бойова, гарно виконувала головні ролі в драматичному гуртку, ефектно одягалася, давала собі раду з кіньми на польових роботах ( рано залишилася без батька ).