Місячне сяйво підкреслило білі кольори і зробило все довкола казковим. Я пригорнув її, відчув солодко, як набухають молоді груди під тоненькою блузкою, як пашіли вуста. І як несамовито калатало серце. Але вона застережливо поклала палець мені на губи.
— Знаєш, я взяла сьогодні обласну молодіжну газету, а там на першій сторінці про студенток, що на практиці тут, по колгоспах, і перше речення "…А за домівками ви не сумуєте, дівчата?.." Я відразу подумала: ти!..
Вона засміялася дзвінко.
— Дивлюся – точно!..
У газетах я лише починав, в обласній молодіжній друкувався тоді чи не вперше. Вона ще сказала:
— У тебе буде гарна дорога…
— У тебе також…
— А що я…
— Так не можна, треба вірити в себе…
Ще сказав якийсь штамп, та вона не звернула уваги, обняла руками і склала, як два журавлиних крила.
— Глянь на небо, скільки зірок – стільки людей, ти зустрінеш на своїй дорозі…
Ця зима буде довгою, зранку буду заносити рівно нарубаних березових дров, буду економити газ. Дрова будуть рівно потріскувати, споглядатиму на вогонь і згадувати тих, з ким ішов на тій своїй дорозі. Ніби ворожкою стане для мене та дівчина з сусіднього села. Тоді ще гукну їй з роздоріжжя, вже на світанні.
— А де ми стрінемось?..
Вона грайливо посміхнулася від крайніх хат.
— Дорогою до білих журавлів…
***
— А знаєш, дуже жаль, що журавлі ці мертві…
Казала мені дівчина з сусіднього села, що була дуже схожа на співачку. Та я її розраджував.
— Є ж фантазер такий у вашому селі, що вигадав цих білих птахів у полі, і не біда, що дерев'яних…
— Ну так… Але прийде зима і їх завіє снігом…
Восени, коли поїдемо на навчання, напишуть з села, що повезли її до Києва і у відомому тому інституті не витримала операції на серці. Три дні буду ходити як сам не свій і буду думати, що понесли її таку молоденьку, всю в білому, як ховають дівчат, по дорозі, де йшли ми під зорями.
БІЛІ ТУМАНИ
НА ІСХОДІ ЛІТА НАД ДНІСТРОМ
Від Монахової скали дорога веде до нашого села. Внизу, як на долоні, Уніж, вдалині на обрії – Корнів, а до нас через луги і водоспади. Колись тут струменіла ріка, що вигризла каньйон, тепер через село тече маленька річечка без назви, що бере свій початок від джерел у сіножатях. Спокійна й тиха. Зноровилася лиш раз по весні під час повені, вхопила малого хлопчика, що необачно дивився з берега на воду, і закрутила ним у круговерті. Все село бігло тоді вздовж потоку, а його несло все далі і далі, перетираючи об скелі. Кинувся у вир Дмитро Іванчук, кремезний хлописько, що життя відпрацював колгоспним шофером, врятував того хлопчика, подарував ще один день народження. Певно, що й святкували разом, і не раз.
Дністер і побратим тут, і порадник. У часи атеїзму, коли церкву закрили, ми пішли до Дністра. Приходив, ніби з безвісті, монах, де лишився цей грот, покривав омофором. Тут був наш Великдень. Вселенська велич, вічно замріяна далина ріки робили з нас і ніжних романтиків, і людей з характером. Дністер – він підступний. Василь Семенишин, що жив у нас через дорогу, студент університету, талант, що засвітив би не одну зірку. Але його забрав Дністер. І лише старші парубки, коли співали тужливу пісню про змарновані літа, то казали, що написав її Василь. Одного разу я відважився, підняв руку і голосно гукнув на там той бік.
— Ей!..
Весляр, що порався коло човна, довго вдивлявся, потім махнув рукою, щоб йшов я вниз, бо хвиля зносить. Я сів у човен, чайку, як його тут називають, і ми взяли курс на той берег. Ріка спочатку тихо гомоніла, пізніше голос її дужчав, а на бистрині говорила, і, як мені здалося, голосами тих, кого забрала.
На березі на нас чекало трійко чоловіків, що незграбно переставляючи ногами, як ті бузьки на млаці, поверталися з поля.
— Мой!..
Гукнули до весляра.
— Як там погода на тім боці?..
— Та нічо'…
Засміявся весляр.
— Сонце світить…
— Та світить-світить, та от, не гріє…
Чоловіки були старими, час познущався, зробивши немічними й безсилими, а колись колгосп на них тримався, не було вправніших на косовиці. "… Бриніла коса коло покосА, бриніла…" Вони і тепер не опускали рук, ходили завідувати як там, доспіло вже, чи ні ще, ішло до жнив, молоді давно виїхали, десять років не було вже весіль, не народжувались діти, і коли приходила гаряча пора, то надія знову була на них. Першу скрипку грали, звичайно, комбайнери, а у видолинках, там, де вилягало, брали коси вони. Ми сіли на березі, розмова їх була рівною, як гладь ріки, коли дивитися на неї здалеку. Так розмовляють люди, які нікуди вже не поспішають. В'язались спогади про війни, партизанку, про українців і чужинців. Вони знали історію іншу, аніж та, що її вчили нас по університетах.
— А як треба було рубати хрести, то повезли єго поближче до Золотого Потока…
— Аби ніхто не пізнав…
— Ніхто і не відав, що він там витворяв…
— А незабавом дав єму колхоз нову машину…
— Неділеньки святої приїхав додому, а як давав назад, то з обори вибігла маленька дитинка, хлопчик єго…
— Не міг він того пережити, хотів накласти руки, але люди не дали…
— Певно, мав нести свій хрест…
— Ая…
— Бога гнівити не можна…
— Навіть удариш маленьким бучком, то тобі й те повернеться…
— А ви думаєте вони позакривали церкви…
— Та ж збирають гріхи на свої голови…
Повірити в це було складно, парторги по селах почувалися впевнено, колгоспи стояли твердо. Ми попрощалися, вони пішли видолинком з білими-білими головами, самі в білому, як журавлі перед своєю дорогою. Сказав про це і весляру, та він моїх фантазій не сприйняв.
— Усі ми тут, як ті тумани білі на ісході літа над Дністром…
— А ти куди мандруєш?..
Спитав весляр.
— Хочу знайти Неопалиму купину…
— Тоді тобі на хутір Біла…
На хуторі заночував. Лісник розповідав про ліс, казав, що хоче зробити його заповідним, бо вирубують і нема спасу від браконьєрів. Вранці з вішалки, що біля порога, взяв він рушницю і пішов лісом. Один проти всіх. Я стояв посеред путівця, єдиного у всіх напрямах, сходило сонце і воно звично купалося у хвилях ріки, що була тут і зліва, і справа. Я не знаю, чи є ще на світі куточок, де на одну ріку можна би глянути з двох берегів одночасно. Потім ходив калиновим гаєм і їв кислі ягоди, бо лісник казав, що це добре на серце. А коли вже шукав Неопалиму купину, то, певно, був подібний на пісняра-хлопчину, що так шукав Червону руту.
— Неопалима купина – кущ тернини, який палає, але не згорає…
Оповідав мені старий весляр.
— Колись Бог з'явився в цій тернині Мойсеєві, що пас овець поблизу гори Синай…
Так вперше в житті слухав я Біблійне писання.
— Мойсей підійшов до куща, аби подивитись, чому той горить вогнем, але не згорає, а Бог покликав з палаючого куща…
І ще весляр тоді сказав:
— Але тобі треба прийти сюди в самі жнива, коли стоїть тут спека, тоді спалахує Неопалима купина…
Коли прощались, кинув ніби й без жалю:
— Спалахуємо й ми, але згораємо…
— Так-так, і лише світ цей вічний, як кущ тернини Неопалима купина…
СЛІДИ НА РОСІ
Першими встають мама. Через прочинене вікно чую як вони доять нашу Зірницю, примовляють до неї.
— Но, маленька, но...
Молоко цівками видзвонює в дійниці і чим далі глухіше – "цьвох-цьвах..." Мені важко відірвати від подушки голову, такий це солодкий ранковий сон, але на дорозі перегукуються вже пастухи.
— Гей!..
— Но!..
— А Володя погнав?..
Це Василь Тарасів через браму запитує в них, вони кажуть:
— Йду-йду, зараз буду будити...
А я вже на оборі, поколює босі ноги роса, ще ніби сплю всередині, та студениця швидко бадьорить, наздоганяю. Гонимо Натальщину, а там і в Толошний Лан і Романівку. Ми не задумуємося над глибинним змістом цих назв наших урочищ, лиш бентежить загадка. Чому тут, за селом, Хмарна Рудка? Чи збиралися хмари у вербах, що розкішно росли до колгоспів? Волошка нам зрозуміла, вечорами, як повертаємо з поля, то неодмінно заспіваємо. "...А як будуть синьоокі в тебе діти, пригадай оці волошки, наші квіти..." Пісня вже парубоча, вона така, ніби розірвана душа, але у вечоровій тиші несемо її ми. Повиростаємо, дізнаємось, і не з чужих уст, що то таке кохання, вірність, зрада. "...Я прийду, мов не болить мене нітрошки, і врочисто принесу тобі волошки..." А Натальщина – це Натальчине поле, була Наталка, залишилося поле. Коли вигонимо на горб, де починається Романівка, стрічає нас Дністер. Він ще далеко, ще вздовж від корнівського до кунисівського лише білий туман. Такий він білий, як голова старого чоловіка, що вже пройшов усе, немало бачив на віку, спізнав, що зміг, і зібрав мудрість. Такий він наш Дністер у ранню пору, коли йдемо до нього по росі.
— А ти вже граєш з басами?..
Запитує Василь. Тиждень, як тато купили гармошку, вона абсолютно новенька, пахне фабричними запахами, два ряди голосів, ну, і баси. Голоси я освоїв в моменті, сів під Натальчиною хатою, як з паші пригнали, заграв і заспівав, "…а як будуть синьоокі в тебе діти..." З басами складніше.
— Пигикаєш...
— Пигикаю...
Під Натальчиною хатою тому, що ми свою будуємо. Тато котрий уже рік возять цеглу, складають її штабелями, приходять уліті чернятинські мулярі, їх двоє чомусь, і поволі мурують. Хату тато розчепили велику, на багато кімнат з коридорами, щоб на всіх дітей стало, кажуть вони. По роботі мулярі сідають вечеряти, тоді розмовляють. Я беру гармошку і йду під хату, над вечоровим селом пливе нескладна моя мелодія про сині волошки, "...а як будуть синьоокі в тебе діти..." Того тижня я набрав свого маленького внучка в американському місті Вернон Гіллс, у передмісті Чикаго. Ми його дуже довго чекали, бабуся Орися молилася в монастирях, і навіть у тому, що в Карпатах, під самим небом. Він народився на Миколая, тому Миколай, Ніколас на американський манір.
— Нік!.. Ми приїдемо до тебе!..
Йому три з половиною роки і ще важко сказати, чиї у нім риси, але бачу себе в нім. Я би дуже хотів, щоб там сів він під хатою і заспівав нашу пісню. І навіть не з гармошкою, з акордеоном! Пізніше так простіше перейти на клавішні, а він буде, може, співак, а може, композитор, я би дуже хотів, щоб ніс він пісні, білявий наш хлопчик з синіми очима.
— Я привезу тобі акордеон!..
— Акордеон!..
Багатозначно повторив він слово, яке почув, мабуть, що вперше.
— Піано...
***
Ранесенько-рано відходить до нашого села перший автобус.