А натомість напхав блискучих пакуночків. Та всі не вмістилися.
Так жалко було залишати їх, що хлопчик аж заплакав. З'їв ще два пакуночки і почвалав до школи.
Поки доплентався й зайшов до класу, морозиво почало танути. І з портфеля потекло молочко.
Промайнула думка: "А може, віддати морозиво товаришам?" Але цю думку відігнала його пожадливість: "Хіба ж можна таке добро комусь віддавати?"
Сидить собі хлопчик над портфелем, а з портфеля тече й тече. І думає ненаситний: "Невже таке багатство пропаде?"
Хай подумає над цією казкою й той, у кого десь у душі поселився маленький черв'ячок — пожадливість. Це дуже страшний черв'ячок.
*******
ТЕПЕР ТИ СТАНЕШ УЧНЕМ ЛЮДСЬКИМ
Дала мати синові паперові картки з буквами — від А до Я.
Прочитала букви й сказала:
— Вчи, сину. Вивчиш азбуку — читати навчишся. Умітимеш читати — Учнем Людським станеш. Станеш Учнем Людським — з кожним днем розумнішатимеш.
Почав син учити азбуку. Та сталося якось, що найбільше сподобалась йому буква "я". Читає її й читає.
Мати каже йому:
— Читай, сину, інші букви. Я — це остання буква. Але синові не хочеться братися за інші букви.
— Я, я, — говорить він матері, і здається йому, що немає на світі кращого слова.
— Що нам світить і гріє? — питає мати.
— Я, я, — відповідає син.
— Що дає життя спраглій землі?
— Я, я! — відповідає син.
Злякалася мати: той, хто любить себе, хто милується собою, не може бути й найменшим листочком на гіллястому дереві людського роду.
Як же врятувати сина?
Уночі, коли син заснув, узяла вона картку з буквою "я" та й сховала. Прокинувся син, став пригадувати свою наймилішу букву, та не пригадає ніяк.
Почав син учити букви: а, б, в, г — і до кінця... Власне, всі букви. Тоді і "я" пригадалось, — але тепер воно стало маленьке — маленьке й сором'язливе.
— Що нам світить і гріє? — питає мати, коли син вивчив усю азбуку й навчився читати.
— Сонце, — відповідає син.
— Що дає життя спраглій землі?
— Дощ, — відповідає син.
— Тепер ти став Учнем Людським, — каже мати.
********
ТІ САМІ СЛОВА
Влітку Андрійко пішов працювати на тваринницьку ферму.
Його послали до бабусі Марини — куховарки! Вона варила їсти пастухам і дояркам.
Андрійко допомагав бабусі: воду носив, картоплю чистив, дрова рубав, хліб нарізав.
Весело, привільне працювати влітку в степу. Сонечко гріє, вітер віє, пташки щебечуть, можна й до ставка піти покупатися, як бабуся дозволить.
Уранці бабуся й каже Андрійкові:
— Піди води принеси.
І такий тихий, добрий, ласкавий голос у бабусі, що Андрійко швиденько бере відро й біжить до колодязя. А колодязь далеченько — аж під лісом витягне відро води й живенько принесе.
Та ось прислали на ферму ще одного працівника — діда Карпа. Став працювати він сторожем.
Не сподобався дід нікому: ні бабусі Марині, ні Андрійкові: мовчазний, похмурий.
Якось увечері Андрійко попросив:
— Дідусю, розкажіть казку.
Дід щось буркнув сердито, а потім каже:
— Нічого тобі робити, казки захотілося... Піди краще води принеси.
Такі холодні, крижані, безсердечні були ці слова. Андрійко з великим небажанням пішов по воду.
Витяг повне відро, сів біля колодязя й довго сидів. Не хотілося йти до діда Карпа.
Приніс Андрійко води й зараз же побіг до бабусі Марини.
Уранці Андрійко встав до схід сонця. Начистив картоплі. І з нетерпінням чекав, щоб бабуся послала по воду.
Нарешті почулися тихі ласкаві слова:
— Піди води принеси.
Андрій побіг, витяг води й швиденько приніс на кухню.
********
УСМІШКА
Був травневий сонячний ранок. На зелених луках, що починалися зараз же за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.
Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками.
Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.
Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.
Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку.
Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться. Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним?
Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: "Усміхніться й ви, дідусю!"
Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурий, брови — насуплені, очі — злі.
Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів.
Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитнеє небо стало бліде, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.
Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.
Дівчинка йшла собі луками далі, її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється — аж то бабуся, з ціпком старенька дибає, дівчинка насторожилась і запитливо глянула в її очі. Бабуся усміхнулась.
І така була добра та щира її усмішка, що цілий світ навколо дівчинки знову ожив, заграв, заспівав, переливаючись усякими барвами.
Мов маленькі сонця, знову заясніли кульбабки, задзвеніли бджоли й джмелі, заграв на срібних струнах жайворонок.
Дівчинка усміхнулася, перед її очима знову затремтіли барвисті крильця метелика.
Вона пішла за метеликом, а бабуся спинилась на хвилинку і, дивлячись їй услід, щось тихо прошепотіла.
*************
ЯКИЙ СЛІД ПОВИННА ЗАЛИШИТИ ЛЮДИНА НА ЗЕМЛІ?
Старий майстер поставив кам'яний дім. Став збоку й милується ним. "Завтра в ньому поселяться люди", — з гордістю думав майстер.
А тут біля дому гуляв хлопчик. Він скочив на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на ще не затверділому цементі.
— Навіщо ти псуєш мою роботу? — каже з докором майстер.
Хлопчик глянув на відбиток ноги, засміявся і втік.
Минуло багато літ. Хлопчик став дорослий.
Життя його склалося так, що він часто переїжджав з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прив'язувався — ні руками, ні душею.
Наспіла старість. Згадав старий чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати в рідному селі.
Приїхав старий чоловік на свою батьківщину. Зустрічається з людьми, називає своє прізвище, та всі знизують плечима, ніхто не пам'ятає такої людини.
— Що ж ти залишив після себе? — питає старого чоловіка один дідусь. — Чи є в тебе син або дочка?
— Немає у мені ні сина, ні дочки, — відповідає старий чоловік.
— Може, ти посадив дуба?
— Ні, не посадив я дуба...
— Може, ти виплекав поле?
— Ні, не виплекав я поля...
— Ну, то, виходить, ти пісню склав?
— Ні, і пісні я не склав.
— То хто ж ти такий? Що ж ти робив цілісіньке життя? — з подивом запитав дідусь.
Нічого не міг відповісти старий чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до того дому Стоїть будинок, наче вчора його поставили, а на нижній сходинці — закам'янілий відбиток його маленької ніжки.
"От і все, що залишиться після мене на землі, — з гіркотою думає старий чоловік. — Але ж цього мало, дуже мало... Не так треба було жити!.."
********
ЯКІ ВОНИ БІДНІ
Ще не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:
— Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню.
Син живенько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в поле. Небо на сході стало рожеве.
Небосхил щохвилини світлів, зорі згасали. Десь із далекої ниви піднялася сіра грудочка й понеслася в височінь.
Ось вона спалахнула, ніби вогник серед блакиті, і тої ж хвилини Сергійко почув дивну пісню.
Немов над полем хто натягнув срібну струну й вогняна пташка, доторкаючись до неї крильцями, розсипає над степом небесну музику.
Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: "А якби ми з татком спали,— чи жайворонок все одно співав би?"
— Татку,— тихо спитав Сергійко,— а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?
— Не знають,— прошепотів батько.
— Які вони бідні...
********
ЯКІ Ж ВИ ЩАСЛИВІ!
Сьогодні до школи вперше прийшли малюки.
Завтра їм починати навчання, а сьогодні їх привели матері познайомити з учителем.
Матері пішли додому. Діти залишилися з учителем на зеленій галявині, під високою липою.
Старий учитель Іван Пилипович сьогодні зустрічає десяте покоління своїх вихованців. Доведе оцих малюків до четвертого класу, і сповниться сорок років його роботи в школі.
Ласкаві, привітні очі дивляться в чорні, сині, сірі, блакитні оченята своїх вихованців. Малі усміхаються.
— Діти, ви не бачили, як задовго до світанку сходить ранкова зоря? — питає Іван Пилипович, і його лагідна усмішка викликає в малечі таку ж теплу усмішку.
— Ні, не бачили, — відповідають діти.
— А не бачили, як соловейко п'є росу?
— Ні, не бачили...
— А як джміль чистить крильця на квітці, в якій він спав уночі?
— Не бачили...
— А не бачили, як весела комашка — сонечко — в теплий зимовий день виглядає спросоння з-під кори: чи не прийшла весна?
— Не бачили...
— Які ви щасливі, діти... — сказав Іван Пилипович. — Щасливі, бо вам є що бачити. Щасливі, бо вас чекає багато прекрасного.
Я поведу вас на берег ставка, і ви побачите як сходить ранкова зоря.
Ми затамуємо дихання й побачимо, як соловейко, прокинувшись, п'є краплину роси.
Прийдемо на світанку до великої гарбузової квітки й застукаємо там ледачого джмеля, який щойно прокинувся й чистить крильця.
Підемо до нагрітого сонцем стовбура й побачимо, як сонечко виглядає з-під кори й дивується: що ж це воно таке — жарко вже спати, а надворі сніги лежать...
Ви щасливі, діти, бо все це побачите...