Присутня і відсутня водночас. Така собі втеча в себе – це небезпечно, так і до божевілля недалеко. Повернулася назад лише тоді, коли нарада закінчилася, і всі вчителі почали виходили з учительської.
У коридорі її наздогнав фізрук Олег Йосипович (якого всі кликали Олежиком), взяв попід руку й шепнув до вушка:
– Ти сьогодні така гарна… Загадкова…
Вона ще нічого не встигла йому відповісти, як до них підбігла Зоя Романівна й, зухвало зиркаючи на Олежика, сказала:
– Не приставай, Дзвінка не з таких.
На її репліку вчитель фізкультури лиш багатозначно посміхнувся, не то кліпнувши, не то підморгнувши лівим оком Дзвінці й подався у спортзал.
А Зоя Романівна торохкотіла далі:
– Бач, старий пень, а туди ж… Женихається… Хоч би нову спортивну форму купив чи кросівки на більш сучасні поміняв. Хіба ні?.. Чого мовчиш?
– Тебе слухаю, – відказала Дзвінка. – А Олежик ще зовсім не старий, мабуть, і п'ятдесяти немає. Не п'є, не курить, підтягнутий…
– Але без грошей. Навіщо він тобі?
– А тобі?.. – примружила очі Дзвінка.
Запитання виявилось несподіваним. Зоя Романівна закліпала густо нафарбованими повіками, заворушила губами, намагаючись щось відповісти. Дзвінка так і залишила розгублену подругу в коридорі, бо саме голосно затарабанив дзвінок, і вона пішла у 9-А клас проводити урок української мови.
…Сорок п'ять хвилин збігли швидко. Ніким непомічена Дзвінка вийшла з корпусу, завернула за ріг і через садок подалася по схилу, до річки. Вона ще здалеку побачила білу піну глоду. Кущ саме цвів і п'янив пахощами. Знала, що під його широким розчепіреним у різні боки гілляччям є невелика лавка. Прямувала туди. Простеливши хустинку, сіла. Замилувалася.
Внизу спокійно й велично несла свої води річка Стир. Сонячні промені грайливо ковзали по гладіні ріки, іскрилися самоцвітами, заломлювалися, гойдаючись на ледь помітних хвилях. Неголосний шум води впокорював, перетікав усередину, спонукав до роздумів.
У неї сьогодні ще один шостий урок, а зараз "вікно", і цих дві години відпочинку й самотності Дзвінка хоче провести тут, під квітучим кущем глоду, – сидіти й слухати весну.
"Майже, як у Лесі Українки: Стояла я і слухала весну, / Весна мені багато говорила…" – згадала відомий вірш.
Їй справді хотілося не просто чути, а слу-ха-ти, не лише дивитися, а й ба-чи-ти.
В цю мить на денці її серця щось злегка забриніло, озвалося тихою радістю та надією на краще. Дзвінка всміхнулася, і був цей усміх гарний та лагідний, як рідко коли. Сонцесяйний.
Слухати природу її навчив покійний тато, художник, великий життєлюб і дивак Григорій Матула.
Ось вони обоє йдуть ледь помітною стежкою-змійкою поміж високого жита, довкола стоять зеленаві, злегка рухомі стіни, а вгорі – синя стеля неба і сіренька пташка. Дзвінкоголоса пісня жайворонка кришиться їм просто на голови, западає в самісіньке серце, а потім ще довго бринить у пам'яті спогадом далекого дитинства. Несподівано тато зупиняється й питає: "Чуєш, донечко, як шепочеться колосся?" – "Ні, не чую…" – щиро зізнається Дзвінка. Тоді Григорій підхоплює її, малу дівчинку, на руки, підносить над ланом, і з висоти татових грудей вона бачить поле, яке здається величезним і безкраїм. Жито саме рясно цвіте і від легенького подуву вітру хитає схиленими голівками, розсипаючи свій пахучий пилок. Дзвінка напружує слух: шум колосків увиразнюється, вчувається якийсь шепіт, тоненькі голоси, навіть слова.
Згодом вона вже сама слухала вітер, тихий легіт трави, жебоніння весняного струмка, шурхіт листя на деревах. У такі моменти відчувала себе гнучкою травинкою, прозорою крапелькою, невеличким зеленим листочком, зливалася з природою, розчинялася в ній, ставала одним єдиним нероздільним єством.
Але дівчинка виросла, закінчила школу, вуз, вискочила заміж, народила дитину, вийшла на роботу, і відчуття природи втратилося, загубилося в сімейних клопотах, затерлося в побуті. Дзвінка думала, що воно зникло назавжди, але рік тому несподівано з'явилося знову. Після чергової сварки з Степаном та недоспаної ночі було тоскно й важко на серці, щось тиснуло в грудях, і тоді вона пішла в парк. Безцільно блукала вузенькими доріжками, встеленими жовтим листом, задивлена в себе, тупо намотувала кілометри. Людей майже не було, лише кілька власників із собаками. Коли ж стомилася, відчула полегшення. До вух влетів шум ялинок, що зеленою шпичастою стіною обступили її з обох боків. Прислухалася і зрозуміла: вона розрізняє їхній шепіт, тонюсінькі голоси, легке шемрання, як колись у далекому дитинстві.
…На берег річки долітає голосне диркання шкільного дзвоника, вигуки учнів, які грають футбол на шкільному стадіоні, Дзвінка зиркає на годинник і помічає, що час її відпочинку минув. Ось вона зараз підведеться, вийде зі схованки, підніметься на пагорб і знову потрапить у щоденну круговерть. Після уроків має заняття з учнями, які збираються поступати і здавати ЗНО. Тепер усі наймають вчителів-репетиторів, це модно. Батьки і діти переконані, що сьогодні без репетитора скласти іспити важко, а то й неможливо. Звісно, є здібні учні, а є й не дуже. Різні. Та вона не скаржиться. Викладається чесно й добросовісно. Тільки стомлюється надто, хоч і заробляє додаткову копійку.
Яка розкіш бути серед природи, на самоті! Простелити в садку під яблунею чи грушею рядно, лягти голічерева, закласти руки за голову і дивитися в небо.
Якщо довший час непорушно зорити в синю глибінь, слідкувати за рухом і швидкою зміною форм пухких хмар, то здається, що твоє тіло стає таке ж легке й невагоме, воно поволі підноситься вгору, плине в піднебессі.
А довкола тиша та спокій.
Раптом з гілки зірветься стигле яблуко, гупне в траву і, розлетівшись на друзки, запахне антонівкою. Ти переведеш погляд і повернешся до реалій.
Небо вабить, а земля тримає.
Теплий вітерець куйовдить волосся, стелить шовком давно некошену траву, доносить запах лілій з квітника. А зовсім поруч бурчить смугастий джмелик.
Ти лежиш у садку, все чуєш, все помічаєш, слухаєш і бачиш природу.
Розкошуєш…
Р. З
Весело та водночас із ледь вловимими нотками смутку, що пророчать розставання, дзеленчить у руках дівчинки-першокласниці мідний дзвоник, останній у цьому навчальному році. Урочиста лінійка закінчилася. Учні, їхні батьки, вчителі, вихователі та гості почали розходитися. Школа широко розчахнула свої двері – прощавайте вчорашні діти, а сьогодні – парубки й дівчата, випускники – перед вами тепер доросле життя! Як воно складеться – ніхто не знає. Ви станете татусями і матусями, оберете якусь професію, будете ким завгодно, але вже ніколи не – школярами! Через десятки років потому ви з ностальгією згадуватимете свою школу, яку не раз хотіли підірвати, вчителів, яких проклинали за погані оцінки, однокласників, з якими билися мало не на кожній перерві, все це та багато чого іншого постане перед вами, як найкращі спогади з дитинства. Але це буде згодом, опісля, а зараз – воля, свято, гулянка…
Дзвінка, з оберемком квітів і грамотою "За сумлінну працю та професійну майстерність", яку їй щойно вручив директор школи, стояла в затінку беріз і чекала на подруг. Вони всі разом збиралися відсвяткувати закінчення навчального року в найближчому кафе.
Теплий весняний вітер грався пасмами темно-русявого волосся жінки, загортав поділ синього з білою облямівкою плаття, цілував на щоках рум'янець, заглядав у волошкові очі, обнімав стрункий стан, і задоволений, летів собі далі. Дзвінка сьогодні гарно виглядала – ось уже цілий тиждень вона висиплялася!
Нарешті підійшли вчительки, Зоя та Інна. Обидві причепурені, зі стильними зачісками, в новому купленому задля такої оказії одязі (але із старим наповненням душі), усміхнені й щасливі, адже нарешті пекло навчального року закінчилося, і тепер можна відпочити по-справжньому.
– Ну, що ходімо? – запитала Зоя.
Та, як це часто буває, несподівано в Дзвінки озвався мобільний телефон, предмет зв'язку й комунікації, який увійшов у наше повсякдення так тісно, що навіть важко уявити, як ми раніше без нього давали собі раду. Та жили якось… Дзвонила випускниця, яка впродовж року ходила на додаткові заняття з української мови та літератури, готуючись до ЗНО, просила завтрашню зустріч перенести на сьогодні, бо вони всією сім'єю терміново їдуть увечері з міста на два тижні. Дзвінка погодилась, і тепер стояла перед подругами, як голий серед натовпу, розгублено кліпаючи очима.
– Я так розумію, – здогадалася Зоя, – ти з нами не підеш?..
– Мабуть, ні… Заняття…
– То пропусти. Такий день…
– Не можу, за нього вже заплачено, – зітхнула Дзвінка.
– В тебе завжди щось не складається, – дорікнула Зоя.
– Я ж ненавмисне…
– Добре вже… – заспокоювала Інна. – Не переймайся. Зберемося іншим разом.
Попрощавшись, вчительки розійшлися.
…Ліфт на третій поверх піднімався важко: скрипів, вищав, сопів, ніби старий дідуган. Дзвінка вже й пожалкувала, що не пішла сходами, але сунути в руках три сумки з продуктами, не хотілося. Нарешті двері з гуркотом відкрилися, і вона вискочила із затхлого – в кутку блистіла частково підсохла мокра пляма – ліфта-бляшанки. Підійшла до дверей своєї квартири, трохи затрималася поки знайшла ключ, аж раптом почула за спиною:
– А, що, сусідонько, як будемо жити далі?..
Дзвінка озирнулася. Позаду горою височіла сусідка Неля, яка жила поверхом нижче. Її перекошене від люті обличчя набрало бурячкової барви, "друга борода" звисала, як у бульдога, а частково відкритий рот оголював криві зуби.
– Щось сталося? – запитала Дзвінка.
– Сталося, сталося… – кривлялася Неля. – Твій пещений синуньо знову цілу ніч і цілий день слухав голосно музику! Меломан!.. А ти хіба не чула?..
– І не цілу ніч і не надто голосно… – боронилася Дзвінка.
– Так, шибки ще не повилітали!.. Знаєш що, сусідонько, або ти його втихомириш, або я викличу міліцію!
– Добре, я з ним поговорю.
– Поговорить вона… Паском треба… Але ти ж у нас педагог – словом виховуватимеш.
– Він уже дорослий…
– Та ви всі там одне кодло! – крикнула Неля. – Я тебе попередила!..
І сусідка-гора важко дихаючи, поповзла сходами вниз. Дзвінка зітхнула, хороший настрій, який був впродовж дня, зіпсовано. А попереду – розмова з сином.
Вчителька рвучко відчинила двері своєї квартири і мало не оглухла.