В одному місці, видно, міцним льодом не затягнуло – двоє провалилося. Років семи-восьми. Кричать, а рятувати нікому. Старша дівчина, яка менших пасла, заклякла й не знає, що робити. Діти під воду йдуть, а вона стоїть, наче вкопана – злякалася.
Вчителька метнулася до дітей, на ходу скинула з себе верхню одіж, впала на мокрий край проталини і подала дітям рукав скинутої куртки:
– Хватайтесь! Хватайтесь обома руками! Добре тримайтесь, не відпускайте рукава! Ногами, ногами собі помагайте, ліктями, бо не подужаю вас витягти!
На велику радість – зуміли вчепитися, немов кліщами. Тягла – скільки сили мала. І таки спасла. Схватила обох на оберемок та чимдуж до села.
До старшої дівчини:
– Ви де живете?
– Тамо, на горбочку.
– Сама їх досунеш?... Мені одяг потрібно зібрати і запихалась дуже – спочити б на хвильку.
– Досуну-досуну.
– То давай бігом, нехай мати відігріє, бо простудяться. Бач, які мокрі.
Лариса Іванівна схопила свій одяг і помчалася додому. Там позичила в хазяйки трошки горілки, розтерла себе і пірнула в постіль під теплу ковдру, зверху вкрилася, чим в хаті було.
Однак нічого те не помогло. Цілу ніч морозило, тепло в тіло не йшло. Як не намагалася зігрітися – не виходило. Дрижаки почалися, неначе голою на мороз вискочила.
Напав кашель, піднялась висока температура. Захворіла…
Зранку сусідка забігла. Поклала руку на гарячого лоба й поставила діагноз – простуда, а може й грип і запалення легенів. Не гаючись, полетіла за фельдшером.
Той не забарився... Послухав груди, зміряв температуру і наказав з ліжка не вставати, аби гірше не стало. Виписав порошків всіляких, чай з малиною порадив пити. Обіцяв навідуватись щодня.
Важко одній хворіти... Вдень, правда, забіжить хтось. То сусідка, то вчителі, то баба Голька загляне. А вночі одна-однісінька, в грубку дров нема кому підкинути.
Навіть і не думала, що помічник знайдеться. А ще хто!... Уявити тільки –… Толік Рибак!... Якби раніше сказали – нізащо не повірила б. Це ж треба таке!
Хлопець присунувся, наче до себе. Коли стемніло, прийшов, навіть в двері не постукав – добре хоч поздоровався:
– Добривечір! Як, ви тут, Ларис Ванівно? Не здоровиться? Голова болить? Зараз вам чайку зготовлю на звіробої, меду захватив.
– Дякую, – простогнала, – кого не чекала – того не чекала. Але не затримуйся біля мене. Вдома шукатимуть. Сама помалу справлюсь.
– Куди вам? Лежіть тихенько... Мені не в тяжість... Натоплю, напою вас. Без цього – з хати не виженете. Будете тут сама пропадати?... Не дам – шоб ви не казали.
Хлопець заходився хазяйнувати: наносив дров і натопив грубку, води заніс і заварив трав'яного чаю, навів порядок у хаті, підмів, поскладав, постіль поправив, подушку злежану підбив, вкрив тепліше. Робив все вміло, старанно, дбайливо. Хвора пробувала протестувати, випроваджувати його додому, проте ніби не чув. Ладнав своє і не звертав на неї увагу.
Коли попорався, став напувати гарячим, з ложки медом кормив, змусив з'їсти щось трохи, аби сили набиралася. Після цього сів біля ліжка й почав оповідати про сільські новини, про школу, вчителів, про те, як святкували новорічні свята. Неочікувано розповідав вміло, перекривляв, насміхався, дотепно малював портрети знайомих. Втомившись від розповідей, взявся за журнал, що лежав відкритим на столі. Довго читав оповідання – вже невміло, запинаючись, допоки Лариса Іванівна не заснула.
Вона забивалася у нетривкий сон, наче провалювалась в глибоку яму, виринала з нього на короткий час, марила, на мить знову приходила в себе. Просинаючись, відчувала поряд себе теплу душу, чула, як хтось тримає її за руку, гладить по ній, немов дитину, посилає прохолоду в гаряче тіло, віддає краплини ласки і співчуття. В цю малу мить їй було приємно, хороше, але хвороба тут же затьмарювала мозок і вкотре брала верх, туманила.
Толік став приходити щовечора. З ним стало затишно, не самотньо. Пробувала його гнати від себе, однак і слухати не хотів. Змушена була змиритися, та й сили не було сперечатися. Коли легшало, говорила з ним:
– Йди додому, що про мене люди подумають. Ти ж он, як вигнався, майже дорослий, а я дівчина молода, не можна нам разом, ще й вночі.
– Хай собі думають, шо хочуть, мені яке діло до того. Сказав – не піду, знать – не піду, поки на ноги не встанете. І за людей сильно не переживайте. Ніхто про мене не знає й не бачить, що тут сиджу. Я ж тихцем, покрадьки, а до вас, коли стемніє, не заходять. Не переймайтеся, хворійте собі тихенько й виздоровлюйте.
– А твої хіба не хватяться? Не питають, де ти ночами пропадаєш?
– Нє-а… Я вже давно сам по собі. Малим мене не вважають. Як робиш на рівні зі всіма, то й сприймають тебе вже дорослим, рівним стаєш, а я по хазяйству все роблю, батьки в мене зношені, сили не мають. І город на мені, і хата, і худоба. Школа тільки ваша мішає. Але хай уже, дотягну цей рік і покину. Надоїла, мов гірка редька. Батько каже: штани протираю, а толку ніякого. І серед менших вже невдобно.
– Все рівно боюсь я за тебе й за себе. Прознають, що ми вдвох тут ночі проводимо – ославлять на все село. Тобі може й нічого, а я ж вчителька, і ти все-таки школяр.
– Лежіть, вчителька… Хвора ви перш за все… Вчителька, школяр… Та ви тільки на п'ять років старші за мене. Я таким дівчатам на селі "ти" кажу і на танцях запрошую. Погано вам зі мною?
– Ні… Добре... Затишно... Самій було тоскно, а з тобою затишно.
– От бачите…
Через кілька днів Ларисі Іванівні погіршало. Кашель посилився. Чаї-порошки не допомагали. Фельдшер став заходити по три рази на день. Виходив із заклопотаним виглядом. Жінки на вулиці шепотілися, що новій вчительці геть погано, не знали чим допомогти, тривожилися. В лікарню треба було б везти, але мов на біду дороги замело – не пройти, не проїхати. Та який світ далекий до лікарні – поки довезеш на цьому холоді, може заклякнути й здорова людина, а тут така хвора. Тільки чекати залишається, може молодий організм впорається.
Толік чекати не збирався. Подався на Іванчиків хутір, де жила старезна баба знахарка. Багатьох спасала, до всякої хвороби своє зілля мала. Проте до неї рідко хто тепер звертався – своя ж медицина є, а зілля то ніби все не те, відживше, забобонне. Однак коли іншого виходу не має – в що хоч повіриш.
Хлопець приніс з собою пучок засушеної трави-багна і мазі чорної неначе дьоготь, корою дуба пахла, полином, грибами-мухоморами.
Взявся поїти-натирати вчительку. Не побоявся розкрити молоде дівоче тіло, спину, груди. Сліп од нього, але так переймався хворою, що спокуси не вчував. Бажання спасти дівчину було таким сильним – брало верх над усім.
Вона ж відчувала на собі його міцні, дужі руки, десь у півсвідомості сприймала його близькість, його силу. Сама того не тямлячи, стала віддаватися його волі, підкорятися.
Скільки пролежала в напівпритомності, не пам'ятала. Дійшла до тями, коли ніби хтось легенько торкнувся губ, наче теж губами. Розкрила очі – в хаті нікого. Пробивається вранішнє сонце, за вікном синички чиркають-пурхають, натоплено, прибрано, зіллям чарким пахне.
Здається відпустило…
Фельдшер зрадів. Хвора пішла на одужання. Трохи часу пройде, й буде вставати.
Вночі знов Толік... Якийсь такий близький-близький, дорослий, сильний. Згадала, що ввижався у хворобливому сні чи безпам'ятстві – таким, яким бачила на спортивному майданчику, а ще… Ще нібито цілував її… торкався губами лоба, щік, рук… Ой!... Йой!... Мамочко рідна!... Здається розтирав її, бачив голою, торкався всього тіла. В очах потьмарилося… Стало знов гаряче, однак якось вже по-другому. Міцно стулила очі й не відкривала – боялася глянути на свого спасителя. Думка шугала в голові соромом, ніяковістю, але разом з тим зі страхом усвідомлювала, що їй приємно, що їй було добре з ним, що не хотілося тепер, аби йшов.
Минуло ще кілька днів, і звелася зовсім на ноги.
Коли вкотре прийшов Толік – засоромилася… Дуже... Не знала, що казати, як повернутися, як бути далі.
Проте хлопець такому не піддавався. Він вже почув свою владу над нею. Раптом підійшов геть близько, ніжно взяв за руки, глянув проникливо в очі – мовчки. А тоді поцілував… Довго-довго – губами, неначе в саме серце. Спочатку пробувала пручатися, відштовхувати, а там і не зогледілася, як обм'якла, подалася всім тілом до нього. Руки самі сплелися на його шиї, стали мимо її волі обіймати.
Від цього поцілунку згубила розум, не знала, що робить. Мовби й нехотячи, неочікувано, в якомусь потязі-дурмані поринула в незвідане, ще зовсім нове, неспробуване, тайне, затяжне… В голові закрутилося, обдало солодкою млістю…
Під ранок проснулася в його обіймах…
Ніби ще втома, але вже легко-легко… І приємно-хороше...
Раптово схаменулася-схватилася. В голову вдарило: "що накоїла?". Як тепер далі бути? Як на люди вийти? Що робити?... Ану, хто взнає – зітруть на порох, розтопчуть… Зі школярем!… З учнем!… Вчителька!... Як, як, як на її найшло, як допустила таке, як піддалася?...
– Вставай! Вставай! Чуєш, Анатолію, скоренько вставай!
Хлопець відкрив очі і потягнувся руками до неї. Відскочила, немов ошпарена:
– Ти уявляєш, що тепер буде? Можеш представити, що почнеться? Ото наробили з тобою!
– Лар… Лар… Ларисо Іван… Послух… посл…
– Мовчи, мовчи… Прошу – нічого зараз не кажи. Будь ласка – нічого.
– Та я…
– Прошу тебе… Не говори… Йди,… йди поки ніхто не помітив. Згодом може поговоримо, а зараз – йди, прошу тебе... І заклинаю – нікому не розказуй, пожалій мене.
Хлопець слухняно пішов.
Залишившись наодинці, вчителька довго себе терзала-корила. Переймалася страхом. Боялася, що Рибак рознесе по селу, буде хвалитися, та цим покладе кінець і вчителюванню, і її людськості. Однак, втомившись від тих терзань, пускала в голову картинку: згадувала Толікові руки, його увагу, піклування, обійми, ласки. Не мала сили позбутися цього, не повертатись мислями до відчутих приємностей.
Після школи додому не пішла, аби не наразитися на нову зустріч з Рибаком. Вирішила змагатися з собою й не поступатися. Якраз вчасно запросив у гості до себе Борис Степанович. Скористалася нагодою.
В гостях у директора було нудно. Так, ніби на зборах. Все якесь, наче надумане, наче для того, щоб залишити відстань між вчителькою та директором. І шанобливо, і уважно, і вишукано, але живого – ні капинки.