– Чому вона полетіла від мене? – запитувала Неллі.
– Мрії не можуть сидіти вічно на цьому дереві, – відповів Сокко. – Вони летять далеко-далеко увись, щоб здійснитися… А тут… з'являються нові мрії… І так без кінця!
Неллі заворожено слухала свого крилатого друга… дивилась услід своїй найзаповітнішій мрії…
– Сокко, а куди відлітають мрії?
– Вони летять вище за небо!
– Вище…за небо? – перепитала Неллі і, дивлячись поміж липових віт на небо, затамувала подих. Маленька Неллі розуміла: якщо мрії відлітають вище за небо, там, напевно, щось є.
– Нам теж час летіти, – зауважив Сокко. – Там… далеко вгорі… небеса зберігають ще багато незвіданого.
Чарівно розправивши крила, крилатий світловолосий красень подав дівчинці свою велику теплу долоню, і вони разом відірвалися від землі… Здійнялись над п'янкими пахощами конвалій… над величавою священною липою, листя якої нагадувало вирій сердець… і над зеленим сонцем… Разом вони нестримно линули ввись, віддаляючись від весняної, квітучої і жаданої Країни заповітних мрій.
Наполегливо… Відрадно… Вони підкорювали небеса. Шлях угору був таким далеким… Небо поступово згустилося, похмурніло… Настала ніч… і у сяйві далекого місяця та зірок показалися нові незвідані обрії… Це була Країна глибоких роздумів.
Сокко і Неллі наближалися до неї все ближче і врешті опустилися. Долина, на якій вони приземлилися, мирно дрімала… Довкола панувала злеліяна зорями темрява… Тиша… Лиш було чутно, як прохолодний вітер спросоння гладить пасма ковили та розправляє свої зрошені китиці конюшина. До світанку було ще довго. Тож друзі полягали на траві і, дивлячись на зорі, не помітили, як заснули.
Настав ранок, і їх розбудили глухі уривчасті звуки. Це були коні, що, схилившись над ними, задоволено форкали: "Фор-р-р… Фор-р-р…".
Дівчинка думала, що вона ще спить, і їй сняться усі ці білі коні… і Сокко, що стояв поруч з ними.
Неллі бачила: ці коні були дуже дивними, бо час від часу ставали прозорими, як ранковий туман.
– Які ж ви гарні, шляхетні! – промовляв до них Сокко, гладячи їхні шовкові гриви, а потім обернувся до Неллі, яка, скрутившись калачиком, лежала на траві і дивилася на нього і на коней. – Правда, гарні коні? – спитав він її.
Неллі мовчала… Думала, що це – лише сон, і раділа, бо раніше, їй ніколи такого не снилося.
Сокко про це здогадався, засміявсь…
– Неллі! Ти що, спиш з відкритими очима?
Почувши це, дівчинка схаменулася, підвелась, потерла долоньками очі… Позіхнула. Потім уважно подивилась навколо.
– Так це – не сон?!
– Ні… Все це насправді!
Неллі ще раз окинула поглядом коней, яких було зо два десятки.
– Я ніколи не бачила таких дивних коней! Хоча була і в зоопарку, і на іподромі…
– Звичайно, що не бачила… Ці коні живуть лише тут, бо є людськими думками… Це – коні-роздуми! Вони світлі і благородні… Ось прислухайся до них!
І Неллі прислухалась. Підійшла до них ближче… І навіть закрила очі, щоб ніщо її не відволікало.
– Я чую! – прошепотіла вона. – Ця думка – вона про те, що робить людину – людиною. Вона належить одній старенькій бабусі.
– У людей, сповнених доброти, – прекрасні думки! – сказав Сокко, бачачи, що дівчинка посмілішала, підступила до коней ближче… і помітила двох маленьких лошаток.
– Сокко, дивись… Лошата! – вигукнула вона радісно і додала: – Мабуть, це думки дітей.
– Ні… Ці милі думки-лошата тільки з'являються у чиїйсь світлій голові. З часом вони виростуть і зміцніють.
Неллі ходила долиною, прислухалась до людських роздумів, що мали таку чудову подобу, і розуміла, що на світі є багато хороших людей… Їхні думки сповнені великої любові, світла, надії на краще і життєдайної віри – віри в диво.
– Неллі, ось підійди-но сюди, – почула вона, як її пошепки кличе Сокко, йдучи до коня, що стояв осторонь від усіх. Цей великий красивий кінь був думкою одного хлопчика, що саджав деревце.
"Якби люди хоч зрідка прислухалися до дерев, то перестали б нищити ліси, парки… І, перш ніж зрубати дерево, посадили б кілька нових..." – міркував той хлопчик.
– Яка гарна думка! – стиха промовила Неллі, бо і сама дуже-дуже любить дерева…
Вони б іще стояли серед усіх цих роздумів-коней і слухали б… і захоплювалися… і раділи… якби не почули тупіт і гучні виляски, що долинали здаля: "Нумо… гайда! Гай-да-да! Геть-геть-геть!".
До них наближався вершник – гарцював на крилатому коні, що сяяв, як сонце.
– Хто це? – злякано запитала Неллі.
– Не бійся! Це Роммуз – правитель цієї країни. Він увесь час наглядає за кіньми, щоб усі ці білі роздуми-коні не відійшли від свого табуна і часом не заблукали…
Довжелезним, схожим на блискавку, батогом Роммуз бив об землю і направлявся все ближче до них.
– О, кого я бачу! Сокко! – весело вигукнув він. – Давненько я тебе не бачив! Ну, розказуй, що тебе сюди привело…
– Я – тут, бо ця маленька допитлива дівчинка так захотіла… – посміхнувся Сокко.
– Зрозуміло! – сказав Роммуз, зістрибнув зі свого променистого коня і продовжив: – Бачу, ви ночували тут, на траві…
– Саме так… Ніч ми провели просто неба.
– Тоді ходімо до мого куреня! Погрієтеся коло багаття, бо ніч видалась прохолодною.
Придержуючи за вуздечку свого вірного коня, Роммуз йшов попереду, направляючи білих коней до величезного білого табуна, що виднівсь у ранково-сонячній далині.
Там Неллі помітила молоду конячку, що була такою світлою і сумною. Підійшла до неї ближче. Прислухалася… І почула думку однієї маленької дівчинки: "Якби ж усі люди навчилися жити у мирі… Прислухалися одне до одного і не робили дурниць… Тоді б ніхто ні на кого не ображався, а мої тато і мама ніколи б не розлучилися…"
– Я теж давно помітив цю думку, – озвався Роммуз і додав: – Останнім часом такі думки надходять сюди все частіше… Діти Землі стали надто рано дорослішати!
Після цих слів Роммуз поглянув на Неллі, зазирнув у її щирі, допитливі очі і сказав: – Не спіши ставати дорослою, дівчинко!
– Мене зовуть Неллі.
– Дуже приємно! Хоча я і знаю, як тебе звати.
– А звідки ви дізналися? – поцікавилася вона, а потім здогадалася: "Певно, тут живуть і мої думки… Володар упізнав мене через них!".
Роммуз був схожий на коренастого цигана з сивою бородою… Водночас веселий і серйозний... Ідучи до його куреня, Неллі невпинно відчувала
якесь дивне, м'яке і приємне тепло, що обігріло її, навіяло радість… і вона скинула свої черевички.
Дівчинка босоніж ішла по росі та спостерігала, як над обрієм покірливо й величаво підіймається сонце… і не боялася застудитися.
Попереду виднівся курінь, а поряд – і багаття. Над яскравим білим вогнем звивався димок, що прозорою духмяною стрічкою тягся вгору, чарівничо зв'язуючи докупи долину і небо. Неллі побігла до вогню. Такого вогнища вона ще не бачила! Яскраво-білі прозорі вогняні пелюстки тріпотіли в повітрі… І, коли вона простягнула до них долоні, – не обпекли. Їх подих був теплим і дуже приємним...
Роммуз поставив на вогонь чайник.
– Напою вас духмяним чаєм з цілющих трав! – сказав він, і Неллі нарешті збагнула, що за час всієї їхньої мандрівки їй зовсім не хочеться їсти… Спрага також її не бентежила… Як ніколи вона почувалась бадьорою, вільною…
– А чому вогнище – біле? – запитала вона у господаря.
– Цікаве питаннячко… Хоча… я ніколи над цим не замислювався, – сказав Роммуз, зняв з вогнища паруючий чайник і продовжив: – Таким його нам подарував Могутній чарівник… Цей вогонь – незвичайний! Він заспокоює бентежних червоних коней.
– Червоних?.. А де ж вони… Де ці… червоні коні? – не розуміла дівчинка, окидаючи поглядом усе навколо.
– Ті, що недавно були тут, – сказав Роммуз, – завдяки теплому шепоту цього вогнища... вони зробилися білими.
Почувши це, Неллі прислухалася до вогнища і збагнула: це від нього відходить тепло і радість, що увесь час огортає її, наче м'яка матусина шаля… Білий вогонь вигравав полум'ям, танцював у повітрі – то здіймався високо вгору… то присідав… І всюди від нього розлягався приємний шепіт.
– Шепіт… Я вже десь його чула. – зауважила Неллі, намагаючись пригадати. – Згадала… Згадала! – зраділо вигукнула вона. – Я його чула від мами – крізь сон... Я спала, а матуся сиділа біля мене і тихенько просила Могутнього чарівника, який насправді живе зовсім поряд, але такий таємничій, невидимий, щоби він почув мою мрію. Цікаво, звідки мама дізналась про неї... про мою мрію?
Я мрію, щоб Могутній чарівник показався нарешті, підійшов і здійняв наді мною свої чарівні долоні... І тоді б моє серце стало таким, як треба!
Неллі пригадала свою матусю: задумалася, замріялася, полинула в царство своїх щасливих спогадів, які несподівано сполохав стукіт кінських копит, що долинав віддалік.
На горизонті з'явились червоні коні. Вони були зовсім інакшими – не такими, як білі… Від них розносилася тривога, сумніви... Наблизившись до білих, вони стали принюхуватися, їх оглядати...
– Ох, і не подобаються мені ці нав'язливі коні-роздуми, – промовляв Роммуз, але не проганяв їх від свого табуна.
Коли червоні коні підійшли до багаття, Неллі відчула неспокій. Підозра, невпевненість та образа поширювалися від цих коней і намагалися витіснити, здолати усі її світлі думки та спогади.
"Не знаю, як вчинити… Так… А може, інакше… А що люди скажуть?"
"Не можу прийняти рішення... Розпочати сьогодні чи завтра? Напевно буде краще завтра…"
"Поділитися з другом чи ні? Якщо поділюся, чи він це оцінить?! А якщо ні? Мені стане від цього боляче…"
"Мене так образили, ніколи їм цього не пробачу!"
Від цих неспокійних чужих думок Неллі відчула знесилення.
– Такі вони і є – неспокійні, бентежні… коні-роздуми, – зауважив Роммуз і додав: – Не випадково вони ідуть до нашого вогнища… не випадково…
Багаття палало, його незвичайний білий вогонь чарівно розвівався від легкого вітру і наспівно шепотів… шепотів… ледь чутні слова довіри і вдячності за всіх, хто є на світі… І тут червоні коні поступово посвітлішали і, врешті-решт, стали білими.
– Ось це – інша справа! – задоволено приказував Роммуз, легенько плескаючи їх по спинах. – Такими ви мені подобаєтеся більше!
Неллі дивувалася, дивилася на усміхненого правителя. Їй цікаво було побачити і дізнатись, які дива відбуваються у його країні, та вона не могла й уявити, скільки разів йому доводилося бути свідком перетворення бентежних коней-думок на світлі – хороші думки.