Адже так, пане професоре? — звернувся батько до поритого зморшками старечого дідка.
— Ну, скажи, що тобі прийшло до голови? — ласкавим тоном промовляв батько, погладивши синові голову.
Але Йоганн мовчав. Тільки коли лікар пішов з кімнати, він повернувся до батька й спокійним, але погрозливим тоном промовив:
— Посадовиш Гартшталя до тюрми — я втечу з дому...
Батько прикипів до крісла. Так кілька хвилин обидва сиділи й мовчали. Нарешті суддя підвівся, узяв сина за підборіддя, задер трохи голову і, зиркнувши йому в вічі, промовив:
— Дурне хлоп'я! — і пішов з покою.
Йоганн люто подивився йому вслід і закусив губи.
Товариші!
Хто справжній наш ворог? Той, хто жере котлети, П'є вино
Та ковтає сметанку... Чи, може, той
Нещасний французький солдат, Сербський селянин?!
Часто, коли забивав я ворога,
Мені здавалось,
Що я втикаю багнета
У власне обличчя.
Всю ту сволоту, Що розкошує По будуарах, Кабінетах, Борделях, Отелях, Ресторанах, Кав'ярнях, Палацах — Всіх би гуртом Загнати у шахти! У рудні,
У темні копальні! Хай там попрацюють 12 годин на добу.
Суддя Брайхер ще хвилинку тримав у руці списаний віршем листок, потім підвівся й зачовгав капцями по паркету. Біля портрета старого вояки у формі генерала він спинився, уважно оглянув його ордени й знову пішов до столу. Він ще раз переклав книжечки й товсті томи, іноді придивляючись до оглаву їх. Подивився на годинника, прислухався до грюкоту, що почувся з коридора, запнув поли халата й, склавши руки на животі, заходив по кімнаті.
Тихо засичали двері, увійшов Йоганн. Він кинув бистрий погляд на батька, поклав свого капелюха на стілець і зніяковіло спинився посеред покою.
— Маєте якусь справу, тату? — запитав він.
— Йоганн,— ласкаво промовив суддя,— я проглянув твої книжки... читав вірші,— показав він рукою до столу.— Я хотів тебе просити одне... Можна? — принижено, як прохач, поспитав він.
— Прошу! Дати ще світла? — взявшись рукою за вимикач, проказав Йоганн.
— Ні, не треба. Сядь.— А після короткої мовчанки почав: — Я теж був молодим. Я теж читав ту літературу. Тобі це, як майбутньому правникові, навіть треба знати. Бачиш, я не перечив, що ти, замість іти до воєнної академії, пішов до університету і саме на правничий відділ. Гаразд, ти не хтів і матері поступитись— йти на інженера... Але навіщо писати вірші? Власне, вірші й я теж за юнацтва писав. Хто їх не писав. Але такі, такі вірші... бунтівничі, що кажуть за твої якісь переконання... Погані, шкідливі, руйнацькі для нашої країни вірші! Просто кримінальні вірші! Проти війни? За бунт? — Брайхер на мить замовк, ніби гадаючи сказати щось уразливіше, але чемним тоном закінчив: — Так... Я хтів тебе поспитати: ти справді? Чи це тільки вправи?
— Справді, тату! Цілком справді і серйозно,— з болем у тоні відповів Йоганн.— Мало того, ці вірші з'являться завтра в тисячах листівок серед робітників.
Батько відхитнувся до спинки крісла, і йому затремтіли губи. Потім він схилився на руку і так, схилений, сидів.
— Бач, Йоганне,— почав він згодом.— Я знаю, ти сильної волі людина. Я це ще п'ять років тому зрозумів, пам'ятаєш, як ти за обідом кинув серветкою в оберста. Ти пішов у мене. Але я відчуваю — станеться щось жахливе. Ти будеш мені, а я тобі ворогом. Я почуваю, ти не злякаєшся ні тюрми, ні чогось гіршого. Але ти в нас один. Мати не витримає, і ти зведеш її в могилу... ти накличеш на неї довгу, болісну хворобу. Подумай про це все. Згадай, якого ти роду, і краще вчитайся в оту соціалістичну книжку Капуста, що на столі в зеленій шкіряній обкладинці. Кажу: ти помиляєшся і згодом це зрозумієш, як зрозуміло багато світових, колись теж запальних бунтівників-соціалістів.
Йоганн підвівся, обняв батька за плечі й ласкавим тоном промовив:
— Любий тату, слово честі, НОШ сучасний лад має поступитись місцем для другого, соціалістичного ладу. Інакше, як здобути те силою, неможливо. Це ясно як день. А я зрозумів: солодке тоді життя, коли живеш для якоїсь мети. Мету ви можете домислитись із вірша...— Він витяг з кишені портсигар і закурив. Стояв біля батька, і на мить ці люди, мабуть, були далекі думками один від одного.
— Ти ж розумієш, що після того всьог о,— натиснув суддя на останніх двох словах,— ми не зможемо разом жити. Я суддя, ти знаєш... а ти станеш підсудним...
— Я це знаю, тату,— перебив його Йоганн.— Я йду на все... І справді, мабуть, нам доведеться розлучитись... Тиждень як іде мобілізація, і, певне, завтра-по-завтрього буде оголошено війну. Я буду активним, розумієш,— активним її ворогом! Надто густа кривава завіса спускається над людом. Підлість кайзерівських тенденцій...
— Мовчи! Чуєш, мовчи, державний злодію! — раптом скрикнув суддя. Йому губи зблідли, і на краях вуст виступила піна.
— Я злодій?— тихо запитав Йоганн.— Це ж усі ви злодії і кати... тільки не я і не ті люди, що ви їх посилаєте до кривавої різанини, й сотні, а може, й десятки тисяч, що не підуть, а ви їх запакуєте в тюрми, декого, може, й розстріляєте, користуючись з військового часу. Чуєте, як плаче мелодія?.. То плачуть, як без відклику плакали, сотні літ темні, безправні творці світу...
За стіною під акомпанемент фортепіано грала скрипка В'єтанового "Росіньйоля", виливаючи тисячолітні болі пригнобленого людства. На мить Йоганн замовк, скам'яніло прислухаючись до мелодії. А за хвилину обличчя йому засяяло, очі спалахнули блискавицею, і він, стиснувши кулак, відступив на крок і гостро додав шепотом:
— А втім, хто зна, хто кого розстріляє?! Я гадаю, ми вас усіх винищимо... як шкідливих блощиць, як полохливих пацюків! — Від нього пашіло жаром.
Суддя скочив на ноги і звів догори руки із стиснутими кулаками.
— Злочинець! Бунтар! — Потім руки його знесилено впали, і він хрипко промовив:—Ти мені... ти нам — ворог.— І пішов хутко з хати.
Йоганн хвилину постояв, дивлячись услід батькові, а потім підійшов до столу і, висунувши шухляди, став викладати на стіл папери, книжки...
За годину, з пакунками під пахвою, він вийшов з освітленого війстя й хутко пішов у темряву вулиць.
Будівлі міста тріпотіли крилами прапорів, ніби лагодились летіти у веселу подорож. Вулиці рясніли тисячами люду, шерегами військ, поблискували шаблюками, багнетами. На майданах гуло бадьорими й запальними звуками: "Гох! Дойчланд, Дойчланд, юбер алес!" Ревів духовий оркестр. Повітря напоєно неперервним жаданням перемоги й войовничої відваги. У вузеньких кварталах, прогнилих кислим повітрям, тихими, безлюдними вулицями іноді пробігала жінка, непомітно для сторонніх, нашвидку протираючи очі, залляті сльозами.
...У Гартшталевій кімнаті, сповиті сумом, сиділи п'ятеро людей — Гартшталевих приятелів.
— Атож. Виходить, ми дурні, чи як? — Гартшталь, замість усміхнутися, скривив вуста й подивився на Йоганна.
— Я гадаю, що так, коли тисячі наших, як озвірілі, або ж діти, мотаються з касарні додому й з дому на майдан! — сердито зауважив русявий Найтель.
— Все має свій час. Діти підростають і врешті стають дорослими,— задумливо відповів Гартшталеві Йоганн і додав: — Учора наші ватажки одягли військову уніформу, а Лебена просто з рейхстагу відпровадили до цитаделі... Але!..— Йоганн нараз замовк, випростався й закусив губи, ніби примушуючи себе мовчати, і, провівши долонею по волоссі, знесилений, сів.
— Ось як я їм піду! Ось твоя мобілізація! — люто хекаючи, приказував Гартшталь, шматуючи зелений папірець із знаком чорного орла.
Семилітній Лео із свого кутка, де латав сітку, дитячу Фріцову спадщину, повернув голову до батька і зорив, як клаптики зеленими метеликами розлітались на всі боки й, знесилені, падали на підлогу. Він посунувся на колінах і дбайливо почав збирати їх. Мале, чергове
Гартшталеве дитинча, що на руках матері замінило Ле, простягло до Лео рученята й пищало:
— Дай мі!..
І мати пустила його на долівку.
— А чи не краще було б іти на мобілізацію і в армії провадити роботу? — обережно запитав себе товстун Гербе. Він пригнічено подивився на Йоганна.
— Я не знаю... Голова йде обертом,— задумливо відповів той.— Але ж "наш центр" одягнув уніформу... а єдиний з нього, наш однодумник, сидить у цитаделі... Усі показилися, озвіріли, зачувши пах смаженого людського м'яса!
— Ні й ні! — рішуче промовив Гартшталь, потираючи руки, ніби він винайшов засіб спинити осатаніле стовпище, що безтямно лізло в прірву. — У цитадель! На розстріл! Але мовчати, потакати заходам буржуїв, кайзерові? Ніколи! Хтось має кинути гасла, і цими гаслами будемо ми, лебени, гартшталі! Вас іще не тягнуть до війська? — скинув він погляд на Йоганна й Фріца.— Студентам дано тимчасово відстрочку... Ви будете робити все на волі, щоб сповнити повітря антивоєнною отрутою, революційним полум'ям. У Берліні, Штутгарті, Рурі — скрізь, нема сумніву, є наші однодумці...
Йоганн безперестанку палив люльку й уважно прислухався до Гартшталя.
Спершись на плиту, стояла позеленіла, висока, худа, як примара, Гартшталева дружина, закривши фартухом обличчя. Від неї не чути було жодного стогону, хлипу, і тільки крізь притиснені до лиця пальці й тканину фартуха просочувались невпинні сльози.
— Знову була моя мати? Я її пізнав здалеку, тут, на вулиці,— суворо запитав Йоганн, кинувши на ліжко пальто. Він похукав на руки і, підійшовши до плити, доторкнувся долонею до чайника.— Тепла ще,— проказав він, наливаючи в чашку чорного течива.
— Так, була,— відповів Фріц, підвівши голову над книжкою.— Казала, що умовила батька відволікти нам час призову до армії.
— Старий боїться нового скандалу, що не піду — не підемо воювати? — прогомонів Йоганн, відпивши кави.
— Ні... вона плакала... боїться, що уб'ють там. Всі шпиталі повні пораненими...
— А ще що казала?
Фріц мовчки крутив цигарку. Він вагався відповідати й не підводив очей.
— Фріце, чуєш? — торкнув пальцем у лоб друга Йоганн.— Чому мовчиш? Знову підмовляла тебе, обіцяла гарну службу, допомогу,— га?
— Атож,— чиркнувши сірника, промовив Фріц, не зводячи з цигарки очей,— просила кинути нашу діяльність...
— Нашу? — усміхнувся Йоганн.— А що батько твій в тюрмі... ані слова?
— Каже, ніяк неможливо. Військовий час.— Фріц зітхнув і затягнувся.
— Завтра ми виїдемо до Штутгарта. Годі сидіти! Акції так акції! Лебен передає про потребу сильнішої ді'ь Зрозумів? — І Йоганн пильно дивився на Фріца.
Його друг не виявив жодного здивування і на знак згоди кивнув головою.
Державний механізм працював, як справжній, прекрасної роботи годинник.