Але для мене невідомо, звідки ви довідалися, що я тут?
Марич трохи помилився й програв хід. Ґіна, інстинктивно, як жінка, відчула фальш і образливо поглянула на Марича.
"Ви так? Що ж, прошу", — було в її погляді.
Марич забув, що перед ним не худенька курсистка — ідеалістка найгіршого ґатунку, він у запалі забув, що перед ним найкраща мюзикголівська співачка — гордість Нью-Йорку, що вміє співати веселі жанрові пісеньки про Кіті й Джона, навіть тоді, коли хочеться плакати.
Ґіна краще за Марича володіла своїм обличчям, ніжна пристрасть, що сіяла в її очах, раптом погасла. Треноване лице прибрало виразу бездоганно зробленого здивовання, а губи торкнула приємна холодна посмішка.
— Незвичайна, товаришу Маричу, здається, у вас так звертаються до всіх, — зустріч незвичайна. Я й сама ніколи не сподівалася на неї. А правда, цікаво, звідки про вас я довідалась? Не догадуєтесь?
Марич широко розвів руками.
— Ні.
Ґіна поволі скинула з руки торбинку й витягла звідти газету.
Це був учорашній нумер газети радянського напрямку, що виходила в Нью-Йорку українською мовою. На останній сторінці, з боку різних об'яв, поруч реклами: "Петро Ярема — український погребник. Заряджує погребами по уміркованим цінам в Нью-Йорку, Брукліні й околиці" — було вміщено Маричів портрет і повідомлення про мету його подорожі до Америки (портрет було взято з радянських журналів).
Марич хотів посміхнутись, але замість посмішки губи його скривила невдала гримаса:
— О, я бачу, ви цікавитесь країною страшних більшовиків.
— Як бачите…
Вони перекинулися ще кількома незначними фразами й відчули обоє, що самі ж себе поставили в скрутне, недоречне становище.
Згодом Ґіна підвелася, щоб іти.
В очах у Марича майнув справжній непідробний ляк. Він благально подивився на неї й зустрів її очі — вони ледве-ледве посміхалися тепло, з жалем.
— Ви обідали? — запитала вона зненацька.
— Ні.
— Я теж. Може, підемо разом.
— Звичайно. Треба обов'язково чимсь зустріч відзначити, — радо проказав Марич. — Як же, — старі друзі.
В іронії його згучали болючі нотки.
Ґіна подивилась на нього з-під насуплених чітких брів і тихо двозначно проказала:
— Тільки?..
Марич змовчав.
*
Еге-ге! Ґіна ніяк не могла припустити, що келих дорогого "Хейсік" й гама галасливих джаз-бандівських згуків можуть так впливати на настрій і викликати давні спогади, від яких щемить серце й горло здавлює лоскіт — передвісник сліз.
Дорога аристократична "Ротонда" в час обіду наповнилася своїми відвідувачами. Шкляні вертючі двері ледве встигали пропускати чисто виголених джентльменів (стомлених біржовим нервовим днем), з розкішно зодягнутими подругами, в яких одяг коштував в сто разів дорожче, аніж вся їх істота.
Після першої чарки дорогого вина й майстерно виготовлених страв втома у джентльменів зникала, очі жвавішали й починали іскритись вогником задоволення й поблажливосте. Тут усе було підпорядковане так, аби дати за короткий час заклопотаній людині біржі максимум розваги й насолоди.
Марич тримався в цьому незвичайному оточенні сторожко й суворо. Офіціант налив у келихи шипучої рідини. Ґіна подалась уперед й шукала Маричевих очей.
— За що ж вип'ємо?
— Дивне життя, Маричу, — заговорила знову, не спускаючи з нього блискучого зору. — Ось, здається, немає логіки й плану, контролю… А може в тому й є його закономірність…
Джаз-банд заглушив її голос. Щоб краще чути було, Ґіна зляглась на стіл і очі її, і лице були темні й принадні.
Обоє томилися, обом хотілося порозумітися так, щоб не торкнутись болючого місця й довідатись про теперішнє життя.
Сильний фізично, твердий, чесний як суспільна одиниця, Марич поза суспільством, у свойому інтимному житті часом по-дитячому був безпорадний і безсилий.
Вино й музика розбурхали пристрасті й примусили заговорити мовою почуттів. Марич перший простяг руку.
— За минуле, Ґіно!
Ґіна знов жадібно випила й зараз же наповнила собі другий.
Нахилилася ще дужче вперед й тихо в лице проказала:
— Любий, за майбутнє.
Її слова перервав чужий голос. Біля столу зупинився офіціант і простяг Маричеві газету:
— Прошу — вечірній нумер! Надзвичайно цікавий нумер. Дивовижний винахід інженера Ерґе, а також подробиці про знаменитий Арізонський аероліт.
Марич зле розумів англійську мову й тому лише слово "Ерґе" врізалося йому в голову. З мить розгублено дивився на офіціанта, потім витяг гроші, поклав газету на стіл.
З першої шпальти на нього дививсь сірий портрет інженера Ерґе.
В блакитних добрих очах Марича згасла ніжність, й м'які обриси його темного обличчя загострилися й лице покрила сіра, сувора машкара.
І несподівано голоси й шум джаз-банду — які він до того часу ніби не помічав, — болюче різонули йому вуха.
*
На вулиці суворо простягли один одному руки й важко, як обов'язок вимовили непотрібні, як і завжди при нещирому прощанні, слова:
— На все добре.
— На все.
— Гадаю, що ще побачимось?
— Звичайно…
Ґіна підвела руку й до неї готовно наблизилось з близької зупинки чорне лаковане таксі. Марич повернув на Бродвей.
Оспіваний і змальований до дрібниць туристами — в популярних спогадах і підручниках — уславлений тридцятиверстний Великий Білий Шлях уже тонув у полум'ї електрики найрізноманітнішого кольору й відтінків.
У глибокім чорнім проваллі неба іскрились й мигтіли дивовижні велетенські реклами, а незримі пальці, доповнюючи галас газетярів і гучномовців, виводили блискучий вогняний напис — останню вечірню новину Нью-Йорку.
— Винахід інженера Ерґе. Ерґе робить революцію в повітроплавстві! Завтра в клубі інженерів Ерґе зробить докладну доповідь. Ляйстерд уже купив винахід Ерґе.
Під хвостатою кометою криваво іскрився другий напис:
— До Арізони виїхала перша партія дослідників. Завтра на місці, де впав Арізонський аероліт, почнуться перші розкопини. Аероліт дасть міліард доларів чистого прибутку. Купуйте акції нового товариства "Арізона". Купуйте! Купуйте!! Купуйте!!!
Марич віддався на волю натовпу, що легко схопив його в свої гнучкі обійми й потяг униз вулицею.
На мить вулиця приголомшила його, загальмувала болючий неспокій. І він мимоволі, сам того не помічаючи, почав з цікавістю спостерігати Бродвей.
Заграви світла з усіх боків болюче били в очі, шум і розмови натовпу глушили грюкіт елевейторів і собвеїв, прориваючи брязкіт заліза й рев сирен, з кафе-ресторанів у відчинені двері виривалася тривіальна музика.
Високо (треба було до болю закидати назад голову) на хмарочосі плавко вимахував крилами зелений орел — марка фірми "Мажестік". Збоку велетенська маска, блискаючи білими зубами, весело підморгуючи, матлала зубною щіткою. Далі вогняним водограєм лився якийсь напій у криштальний бокал. І скрізь поміж реклам спалахували заграви вогню: червоного, бурштинового, зеленого, синього.
Унизу, біла од вогнів електрики, вулиця була запруджена подвійним міцним ланцюгом чорних блискучих авто, вогняною гадюкою з грюком повзли на гору трамваї.
І кожні дві хвилини на вуличних маяках гасли зелені вогні й спалахували червоні, тоді стрімкий потік авто, автобусів і кебів враз зупиняв свій біг і застигав нерухомою смугою. З інших вулиць, що перетинали Бродвей, стрімко линув другий потік машин.
Вулиця, вилучаючи дивовижні гами потужних згуків, творила неймовірний і дивовижний джаз.
Покірного Марича потік ніс все далі й далі. Повз нього пропливали квадратові, довгобразі, старі й молоді обличчя в циліндрах, білих манжетах, обличчя жінок з підведеними тонко очима (тому очі здавалися глибокими й принадними), мигтіли коштовні розкішні вбрання, капелюшки, розкішні хутра, шовкові тканини, перли. Від вогню блищали очі хоробливим, неприродним блиском.
Ошелешений новими вражіннями, Марич незчувся, як опинився далеко від центру й зупинився, помітивши, що його вже не оточує натовп.
Тоді повернувся до готелю. Глянув на годинник — рівно дві. Знов на самоті відчув, як прийшов до нього неспокій і біль. І коли дістався знов центру, де вулиці були ще засмічені людським тілом, вже ніщо не могло вгамувати настирливих знайомих думок. І внутрішній біль, що непокоїв його, перетворився на якесь нудне внутрішнє скигління, коли вуха знов різонув металевий, рівний, неживий голос гучномовця:
— У п'ятницю в клубі інженерів Ерґе зробить доповідь про свій винахід, цей винахід, на думку знаменитих фахівців, зробить революцію в сучаснім повітроплавстві.
*
"Ленінград 25/ХІ 192…
Дорогий Вікторе Миколайовичу!
Дух неспокою знов посів мене. Знов думки про Азіятський Аероліт переслідують і тривожать старого. Як ніколи відчуваю вашу відсутність — ой, як потрібні, дорогий мій — порівняння не підшукаю. Я збирався вам давно писати, але справи так закрутилися, що я не мав хвилини, щоб черкнути слово.
Вчора повернувся з Москви, був у Наркома. Вікторе Миколайовичу! Слава, наша взяла! Ви не можете уявити, що то був за прийом, я вийшов звідти буквально зачарований. Те, що я добивався десяток літ — те, що було незрозуміло для моїх же колег — він зрозумів з півслова. Він зрозумів, що це справа світового значення й масштабу.
Коли йшов до його в кабінет я думав: "не пощастить — що ж, візьму й почимчикую як і в 19… році з костуром в тайгу, на власні копійки, шукати остаточно місце падіння — іменно почимчикую — на зло всім".
Ви ж, любий мій друже, розумієте, що після того, як я досяг Краксової гори удвох з провідником-тунгусом і був майже біля могили аеролітів, я не можу не повернутися туди й не закінчити початої величезної ваги справи. Як зараз пригадую: я пройшов, осилюючи пасма на десять кілометрів на захід, і диво дивне! Чим далі я йшов уперед (на захід), верхівлі буреламу з півдня-сходу стали ухилятися на південь. І враз з одної верхівки глянув на мене стривожений, як суміш порогу, ландшафт шпичастих голих гір з глибокими долинами поміж ними. Глибока ущелина просікала з півночі на південь ланцюги гір. В ній побачив я струмок. Знаменний струмок Великої Трясовини.
А ви ж, Вікторе Миколайовичу, знаєте, що тайга не має природніх лисин. На перевалі я став табором і почав кружляти навколо низини Великої Трясовини — спочатку на захід по лисих гребнях гір (бурелам на них лежав уже вершками на захід). Величезним колом я обійшов всю низину горами до півдня й бурелам, як заворожений, верхів'ям теж схилився до півдня.