Та Люба на це навіть не звернула уваги. Бекір, усміхнувшись, сів поруч з нею.
Люба зморщилась, ніби її діймав біль, запитала в Бекіра:
— Де ти був досі?
— Дуже далеко, Любо…
— Про мене, звичайно, забув?
— Дуже довго не міг забути, дуже довго…
— А чого звісточку не прислав?
— Якби була можливість, повідомив би…
— Ну, як жив, де бував?
— Ні, спочатку з тебе почнемо. Наскільки я зрозумів, у тебе є доросла дочка?.. — Бекір помітив, що Люба здригнулась.
Вона опустила голову. Її натруджені руки погладили хустку, що лежала на колінах. Люба довго сиділа мовчки. Бекір ждав. Тяжко зітхнувши, вона сказала:
— Звичайно, я повинна тобі усе розказати, повинна пояснити…
— Ти мені нічого не винна, — сказав Бекір, але, відчувши, що вийшло якось грубувато, додав: — Якщо тобі важко про це говорити, можеш не говорити.
— Ні, ні, я повинна розказати тобі усе, як є, — сказала Люба, нагадавши ту вперту Любу, яку він знав раніше. — Я повинна розказати. Слухай.
Люба неспішно говорить, інколи замов-кає, намагаючись взяти себе в руки. А перед Бекіровими очима постав той нещасливий осінній день сорок третього року, що докорінно змінив їхні долі…
* * *
…Незважаючи на те, що був тільки полудень, ліс поринув у тишу, ніби потемнів. Якби Люба з Бекіром не розбалакували і не сміялись, а, зібравши хмиз, відразу вернулись додому, може, й не сталося б того жахливого випадку. Самі не помітили, як з уже безлистих дерев вони, захопившись, наламали стільки сухого гілляччя, що дай, Боже, сили донести ті дрова додому. Коли почав накрапати дощ, вони заквапились. Бекір зробив дві в’язанки хмизу. Закинувши дрова за спину, вони швидко попрямували до дороги через ділянку лісу, засаджену фундуком. На щастя, покрапавши, дощ припинився, і сонячні промені пробивалися крізь дерева, лиш верхівки сосен були темними. Під ногами шерхотіло опале листя. А від дороги долинало поскрипування коліс, що означало: вони йдуть у правильному напрямку, — дорога близько.
— Не стомилася? — запитав Бекір, обернувшись до Люби, яка йшла за ним, — якщо стомилася, давай відпочинемо трохи.
— Вийдемо на дорогу, потім відпочинемо, — відповіла Люба.
Обігнавши Бекіра, вона пішла попереду. Інколи зупинялася на якусь мить, щоб якомога вище підтягнути в’язанку, що сповзала по спині донизу, нагиналася вперед, і тоді в неї трохи піднімалася догори спідниця, оголюючи сильні, засмаглі ноги, від яких Бекір не міг відірвати погляду.
З боку дороги долинув шум. Люба, скинувши зі спини на землю ношу, витерла рукавом розпашіле обличчя. Може, якби Бекір так само, як і Люба, з вигуком "ух-х-х!" поклав в’язанку на землю і сів на неї, усе було б по-іншому. Треба ж було йому виходити на дорогу?!
Коли Бекір, розсунувши руками кущі, що росли понад дорогою, вийшов на неї, просто остовпів. За два кроки від себе побачив Михайла, який на другий день після приходу німців у село почав прислужувати їм, одягнувши уніформу поліцая. А попереду нього, понуривши голови, йшли кілька молодих людей з торбинками за спиною. Бекір не відразу впізнав в них односільчан: вони були бліді і пригнічені. Три чи чотири німецькі солдати з автоматами напереваги кудись їх вели. Один поліцай з гвинтівкою на шиї вів за вуздечку коня, запряженого у віз, на якому лежали мішки, ящики, вузли.
Серед тих, кого вели, першим помітив Бекіра Костер. Бекір упізнав його за яскраво рудим чубом. Костер зробив рукою жест, мовляв, утікай геть, та, помітивши, що Бекір стоїть, мов укопаний, не витримав, закричав:
— Утікай! Облава!
Спочатку Михайло розгубився, а потім, отямившись, зняв з плеча гвинтівку. Бекір, кинувши на землю дрова, шмигнув у кущі.
— Тримайте його, собаку! — зарепетував Михайло.
Пролунали постріли. Бекір чув лиш потріскування сушняку, лайку — за ним гналися. Праворуч, серед молодого сосняку, то з’являється, то зникає біла Любина блузка. Аби привернути до себе увагу тих, хто гнався за нею, Бекір, обдираючи руки й обличчя об гілки кущів, різко повернув праворуч. Спіткнувшись через пеньок, упав і тільки-но хотів підвестися, як хтось вдарив його по голові твердим предметом. Два чи три чоловіки навалилися на нього і, викрутивши руки за спину, зв’язали.
Підштовхуючи прикладом у спину, його вивели на дорогу до полонених. З цієї миті багато років поспіль Бекір думав, що Любі пощастило втекти. Навіть, якщо попався сам, він сподівався, що врятував її. Але все сталося інакше…
Того трагічного дня, зрозумівши, в чому річ, Люба втікала, не озираючись, падала, чіплялася за гілляччя, спотикалася об коріння і пеньки, миттєво підхоплювалася і знову бігла. Урешті-решт вона задихалася настільки, що притулилася спиною до сосни, притиснувши руки до грудей. Вона так сильно задихалася від бігу, що в неї паморочилось в голові, перед очима розпливалися кольорові кола, захотілося впасти на землю і трохи відпочити. Але страх не давав спокою, Люба роззирнулася, їй почувся шелест, тріск обламаної гілки, швидкі кроки по сухій траві. Вона прислухалася, завмерши від страху, але нікого довкола не побачила. Трохи отямившись, задумалась, як знайти Бекіра. Вона не сумнівалася, що Бекіру вдалося втекти, тому що Бекір бігає прудко і так просто не дасться в руки ворогів. Хотіла погукати, але побоялася, що можуть почути німці. Не знаючи, що робити, задумалась. Та несподівано почула шурхіт опалого листя за кущами. Німецький солдат, схоже, давно її помітив і, розкинувши руки, наче збирався ловити курку, на напівзігнутих ногах повільно наближався до неї.
Люба, розуміючи, що це не сон, а реальність, поправила волосся, що прилипло до спітнілого чола. Не відриваючи погляду від фашиста, позадкувала за дерево. Вона бачила єхидну посмішку на обличчі ворога і те, що його погляд спрямований на когось позаду неї. Хотіла озирнутися, та цієї миті чиїсь волохаті руки, обхопивши її позаду, стиснули, як лещатами. Дівчина вкусила його за плече, солдат скрикнув, розімкнув руки, але в неї потемніло в очах від удару під вухо.
Посміхаючись, до них наближався другий фашист. А той, що був поруч, скрутив її руку за спину так, що Люба вже й вкусити його не могла. Він притиснув її до дерева, його гарячий подих ударив їй в обличчя. Люба щосили намагалася вирватись з його пазурів, та сили були не рівні… А фашист, посміхаючись, сказав:
— Я — допомога… — і рвонув Любу за комір блузки. Гудзики розлетілися вусібіч. Люба, розгубившись, плюнула їм в обличчя, але від другого ляпаса — знепритомніла. Зібравши останні сили, вона гукнула:
— Борько-о-о!..
Злякавшися крику, птахи з шумом зірвалися з дерев, немов клапті сажі, що летять угору під час пожежі. Любин крик прокотився лісом і, відлунившись об ближні гори, — затих. Каркаюче вороння, як чорна хмара, закрило небо, сонце, на землю впала чорна ніч…
* * *
— Про це я нікому не розповідала, посоромилась, — сказала Люба. — Тоді я подумала, що не зможу більше жити, плакала, переживала, нічого не їла…
Я вся почорніла від горя, висохла на тріску. Мама все допитувалась: "Що з тобою, дочко, де болить? Ти захворіла?" — роблячи біль ще більшим, ятрила рану. Аби не плакати при ній, я кусала губи. Не могла облегшити душу, не розказувала про своє горе. Хотілося рвати на собі волосся, кричати. За ніч подушка промокала від сліз.
Не виходила з дому цілий місяць, здавалось, що коли вийду, побачивши мене, всі тикатимуть пальцями: "Ось ця безсоромниця, яка жила з фашистами!".
У мене все змінилось, почала паморочитися голова, хотілося солоного і різкого.
Тривалий час я не розуміла, в чому причина, а коли зрозуміла, хотіла повіситись, але думки про маму зупиняли мене… Стрибала з дерев, піднімала важке — усе марно…
Мама першою зрозуміла, у чому річ, посадовила мене поруч з собою, обняла за плечі і запитала: "А хто батько, дочко?". А сама не може стримати сліз. Я уперше їй збрехала. Захлинаючись сльозами, я сказала: "Мамочко, ми з Бекіром хотіли одружитися, його забрали фашисти, а що мені тепер робити, як бути?", припала до маминих грудей, ридала…
Мама задумалась на мить, а потім підбадьорила мене, сказавши:
— "Що вдієш, дочко. Якщо він насправді тебе любить, рано чи пізно вернеться, тоді й одружитесь".
Коли народилася дочка, нікому не довелося пояснювати, хто її батько. "Мабуть, Асанів син свій "дарунок" залишив". "Михайлові казали, коли-небудь дочка тобі "подаруночок" принесе…". "Бекір знає свою справу…".
Знаєш, Бекіре, я зовсім не ображалася на ці розмови, навпаки, була рада їм. Вони врятували мене від великого горя.
Дитина народилася, а я була не рада їй. "Не показуйте мені її, заберіть, щоб очі мої не бачили…" — кричала я, як божевільна. Усі думали, що я з глузду з’їхала.
Бідна моя матуся умовляла мене: "Дитинку погодувати треба". А я дивлюся на неї, як божевільна, бо й справді тоді була дуже розгублена. Сповите дитя принесли і поклали біля мене на ліжко. Я миттю повернулася до стіни. Немовля почало плакати, я грубо штовхнула його. Мама почала мене сварити. Я давно не чула від неї таких слів.
На щастя, в сусідки була маленька дитинка, вона доглядала й за моєю дочкою.
Одного вечора зібралися сусіди, літні люди і прийшли до нас, щоб мене повчати. "Побійся Бога, дочко, хіба можна відвертатися від своєї дитини, вона ж кров і плоть твоя, Бог дає людині душу, ти перед Богом в одвіті…".
Я слухала мовчки, потім не витримала, грюкнула дверима, пішла до своєї кімнати.
Виходячи від нас, жінки похитували головами, здивовано поглядали на мої вікна, а матері сказали: "Лихий поплутав, дочку обов’язково до бабки поведи…".
Вранці наступного дня мама привела попа. Піп узяв мене за руку, посадовив поруч з собою, почав читати молитви, хотів вигнати з мене бісів.
Я настільки втомилася від усього, що вирішила покінчити з усім раз і назавжди. Як тільки піп пішов, я сповила дочку, взяла на руки і сказала мамі:
— Я вийду, трохи провітрюсь.
— Йди, дочко, прогуляйтеся, — сказала вона і, радіючи, подумала: "Бог почув наші молитви".
Довго я йшла вздовж поля, дорогами, якими ми з тобою ходили. Довкола співають пташки, бджілки перелітають з квітки на квітку — усе живе насолоджується життям, начеб після вигнання фашистів не тільки люди, а й усі живі істоти радіють. Не чути пострілів, тільки в моїй голові рояться чорні думки.