Стилю цьому властива контрастність, прагнення до пишноти й злиття реального з ілюзорним. Та й рококо тяжіє до міфології й фантазування.
— Досить з мене твоїх вигадок! — утираючи сльози, мовив я.
Кім Михайлович, Барарата й Лота стояли на галяві, дивуючись, чого я обурююся й нападаю на Зайця. Але коли залізли в хижку, все зрозуміли самі.
— Т-а-ак… — тільки й сказав Кім Михайлович. — Споруда твоя, Альфреде, — додав він, — справді розкішна, як церква Сан-Карло алле Куатро Фонтане в Римі, яку зводив яскравий представник барокко Барроміні.
Ми назвали неперевершений архітектурний витвір нашого геолога "Курятником імені Зайця в стилі барокко й рококо".
В екваторіальній смузі Індійського океану, де знаходиться острів Носі Мазава, шторми й циклони — оркани, як їх тут звуть, — бувають рідко. А все ж трапляються, й мусонні вітри приносять зливи.
У цьому ми переконалися на власному досвіді.
Дощі почалися на другий день після нашого новосілля. Зайцеве дітище — курятник — від них не врятувало, і ми промокли до нитки.
Я звечора, хоч і натомився, довго не міг заснути.
На тлі зоряного неба примарно вимальовувались дерева — їх було видно в щілини невдало вивершеного даху… І стирчали "свічки" — мумії тубільних небіжчиків.
Надійшла ніч — п'янкий, непрозірний морок. Десь у темряві глухих лісових нетрів скрикнув птах. Заголосив, заплакав. І раптом над головою хтось розпачливо й зле засміявся.
— Васю, ти спиш? — намацавши в пітьмі мою руку, пошепки запитав Заєць.
— Сплю, — відказав я. — І сняться мені приготовлені нашим судновим кухарем антрекоти.
— А мені не до антрекотів… — ще тихше мовив Альфред. — У лісі ніби хтось ходить. Прислухайся лишень!
Я напружив слух, ще пильніше вдивляючись у пітьму.
Місяць, справді жовта квітка, як сказала про нього Лота, виткнувся з-понад зубчатого частоколу дерев Морок розсіявся, й галява потонула в шафранній повені сяйва. Вона дедалі ширшала, а її налитий густою пітьмою тіньовий бік танув і танув, аж поки й зовсім звузився — темний окраєць ночі, притиснутий місячним світлом до високого узлісся.
Чи то нерви мої були напружені до краю — загострене й страхом підсилене світовідчуття, чи, може, справді з'явилися привиди — душі померлих тубільців? Я побачив, як на галяві метнулися, пустившись навтіки, цибаті тіні.
І враз на думку спали — як те буває, коли віч-на-віч опиняєшся з небезпекою, — схожі на цей випадок аналогічні приклади. Я згадав усе, що чув у дитинстві про відьом і перелесників… У нашому селі, розповідали старожили, давно колись утопилася дівчина-наречена. Звідтоді коло гатки, там, де весняні талі води вирили чорторий, опівночі ніби щось з'являється в білому. Дехто навіть бачив те видиво, зустрічався з ним, а тому запевняв, що то — сповита фатою утоплениця.
Я й сам із Сергійком Явченком одного разу ходив туди. Засідку зробили. Але… до півночі не добули. Шелеснуло вербове віття — і ми прожогом кинулися від греблі.
А ще мені пам'ять підсунула згадку про "тезку" — мореплавця Васко да Гаму, якого оспівав Камоенс…[5] Із ста п'ятдесяти учасників експедиції на батьківщину вернулася лише третина.
Чи немає між усім цим — смертю більшості супутників Васко да Гами й нашою трагічною експедицією "Гондвана" — якогось фатального зв'язку?
"Чортівня!" — сам себе вилаяв я. Бо таки справді безглуздя проводити історичні паралелі.
Зараз я порівняв себе із великим мореплавцем, а потім, дивись, забажаю, щоб якийсь віршомаз написав поему.
— Тьху, нечиста сила! — вголос буркнув.
— Ти що, й досі не спиш, да Гама? — спросоння запитав Кім Михайлович.
— Ні…
І видиво враз зникло, а галява зовсім потонула в місячнім сяйві.
Примарно здіймалися над нею прив'язані до стовбурів мумії.
ЛАКАНА
Дощі почалися несподівано і лили більше тижня. Потім так само раптово припинилися.
Вода в затоці відстоялась, стала прозорою й чистою: можна було пірнати, дістаючи жаданий човен.
Ми спустилися від хижки вниз.
Із пагорба дно проглядалося наскрізь. Схожі на непорушні рибини човни лежали на кількаметровій глибині серед зубчатих підводних скель.
Якби не ця смарагдова товща над ними, можна б було подумати, що вони стоять на приколі в бухті. Та це й була бухта, а тільки підводна.
Першим пірнув Кім Михайлович. Ми бачили, як він поринає глибше й глибше.
Ось він простяг руку, намагаючись зрушити з місця крайній човен: засмоктаний мулом, він не піддавався. Коли Кім Михайлович став на грунт, пробуючи підважити його знизу, — ніби курява над степовою дорогою, заклубочилася волохата каламуть. Перед нами вона заступила "обрій". Хоч як старалися роздивитись, що ж діється на дні, ніяк не могли.
Спливала секунда за секундою, а Кіма Михайловича все не було.
— Хоч би не скоїлося чого, — забідкався Альфред.
— Не бійся — він досвідчений підводник.
Не встиг я цього сказати, як над каламуттю майнула тінь, і голова нирця виткнулася з води.
— Х-у-ух! — одним ривком видихнув він повітря.
— Ви нас налякали, — подаючи командирові руку, мовив Заєць.
— Я, чесно кажучи, розгубився, — винувато посміхнувся Кім Михайлович. — От вам і жертовні човни! — вилазячи по ковзких брилах, сказав він. — Там справжня пастка. Човни зв'язані між собою химерним мотуззям — з петлями по всій довжині. В одній із них я й заплутався, вгрузнувши в мул. Добре, що вчасно видряпався, інакше б — каюк!
Усе це так загадково і, по-моєму, схоже на пошуки таємничих підводних схованок із піратськими скарбами. А кладовища затонулих кораблів, як відомо, у свої володіння нікого не пускають.
— Може, нам треба прошептати якесь заклинання, щоб віднадити злих духів?
— Таке скажеш! — на ті Альфредові слова заперечив я.
— А що — хіба ти, да Гама, не віриш у чорну магію?
— Аніскілечки. Навіть у білу!
— І даремно, — пожалкував Заєць. — Вона іноді допомагає.
— Чого ж та магія не допомогла тобі, коли ти серед ночі тремтів, як осиковий лист?
— То серед ночі, а це вдень — дві великі різниці, як любить говорити в таких випадках твій тезко, матрос першого класу Окань, — жартом відбувся вчений-марновір.
— Облиште сварку! — прикрикнув на нас Кім Михайлович. — Ми щось придумаємо, аби вдруге не потрапити в підводні тенета.
Барарата й Лота, зрозумівши, що човен просто не підняти, запропонували виготовити з ліан линву.
— Хосіна хосі[6] потягне лакану з дна, — заявила тубілка. — Барарата вміє…
— Він-то вміє, але ж у нього ще болить нога, — відповів я. — А потім… він не хотів, щоб ми втручалися в цей священний для остров'ян куточок.
— Ти, Васка-Кваска, бачив — я його переконала, — зізналась дівчина. — Він згоден.
Піднімати малі човни, мабуть, так само важко, як і великі,— глибина, нашарування мулу. Бо якби все було інакше, люди з-під води діставали б численні скарби — на морському дні лежать тисячі й тисячі кораблів, трюми яких зберігають золото, коштовне каміння, інші дорогоцінності.
Звичайно, щонайбільше заважають добиратися до тих скарбів великі глибини. Поки що а ними марне змагання — не пускають і край! Та в зарубіжних країнах любителі легкої наживи будь-що намагаються проникнути до підводних схованок.
— У Сполучених Штатах Америки, — розповідав нам Кім Михайлович, — за кілька доларів можна придбати "старовинну" карту з "точними" координатами морських катастроф і піратських схованок. Якийсь бізнесмен із Нью-Йорка на прізвище Кофман, — вів далі він, — навіть організував "Пошукову організацію", що має свій флот, оснащений сучасним' устаткуванням для підняття затонулих кораблів. Вам не терпиться добратися до казкових багатств, — приблизно так написано у випущеному Кофманом путівнику, — тож, будь ласка, купіть мою книжку "1001 забута схованка" та "Атлас скарбів". Вартість атласа десять доларів. На його картах вказано місцезнаходження трьох тисяч сорока семи затонулих суден. Не вагайтеся — купіть! Лише десять доларів. Одна з карт може виявитися щасливою, і золото стане вашим.
— І купують? — поцікавивсь я.
— Аякже, — відповів командир. — Американці — люди ділові, гроші їх тягнуть, як магніт. Задля них вони ладні на будь-яке безумство. Озброївшись "старовинними" картами, янкі вирушають на пошуки. Але, крім дріб'язку — золотих дукатів, гіней чи луїдорів, — жодному поки що не вдалося добути розрекламованого Кофманом багатства.
— А Мак-Кі? — запитав Заєць. — Він же, здається, натрапив на один із галеонів "Золотого флоту". Підняті злитки срібла оцінено в багато тисяч доларів.
— Так, цьому аквалангістові справді пощастило. Як ви знаєте, — пояснив Кім Михайлович, — Новий Світ, тобто Америка, з сивої давнини залитий людською кров'ю. Коли той континент відкрили, відразу почався грабіж аборигенів та земних надр, в яких знайшли багаті поклади благородних металів. Золото й срібло через Атлантику потекло в країни Європи. Щовесни двома групами вирушали в Новий Світ численні галеони. Перша флотилія кораблів, яка, минувши Великі Антільські острови, завантажувалась награбованими цінностями в мексіканському порту Вера-Крус, звалася "Срібним флотом"; друга, курс якої лежав вподовж Малих Антільських островів та північного берега Південної Америки до порту Картахена, відома під назвою "Золотий флот". Чимало тих галеонів так і не вернулося до рідного берега — їхньою могилою стали води Мексіканської затоки й Карібського моря. Згаданий тобою, Альфреде, аквалангіст Мак-Кі якраз і уздрів біля рифів Кі-Ларго один із чотирнадцяти галеонів "Золотого флоту", що був потоплений лютим тамтешнім вест-індійським ураганом. Скарби, між іншим, — закінчив свою оповідь Кім Михайлович, — знаходять і тут, в Індійському океані, але все то — виняткові випадки.
— Ну, так що ж нам, друзі, робити? — запитав нарешті Заєць. — Плести, як радить Барарата, ліановий канат чи, може, спробувати підняти човен іншим способом?
Кім Михайлович з відповіддю не поспішав. Перепочивши після стомливої мандрівки на дно, він повагом мовив:
— Спустимося ще раз. Якщо не зможемо підважити власноруч, тоді вже нехай Барарата допомагає виготовляти канат. Бери, да Гама, фінку, — звернувся він до мене, — і гайда разом.
Ми пірнули. Але й удвох нічого вдіяти не змогли. Хоч линву, що зв'язувала човни, таки перерізали, проте жодного з них відірвати від грунту не вдалося: як тільки днище торкалося мулу, його наміцно присмоктувало знову.
Кілька разів перепочивали і все починали спочатку.
— А бодай йому! — спересердя виплюнув я солонувату воду. — Правду кажуть, що затонулі човни оберігаються спрутами, крабами та іншою нечистю.
— Ти що — зустрівся з восьминогом?
— Ні, Зайцю, — відповів я. — Там так темно, як у тебе в череві,— нічого не розгледіти, й глибини священних човнів не відпускають.
— То нічого й силкуватися, — заявив Альфред. — Веди нас, Барарата, по свою хосіна хосі.
Кілька днів пішло на виготовлення линви.