Та де там! Той, хто наскоком складав екзамени, знає: путнього з цього нічого не вийде. Члени комісії прискіпуються до кожної дрібниці. Надто вже марудна сигнальна справа: російська семафорна і телеграфна азбука. Усе те захопливе, чим маримо змалку, обертається на сувору прозу, об яку розбиваються наші заповітні мрії.
На семафорній азбуці я й погорів. І тепер, найнявши кімнату в Зеленому кутку — затишному передмісті, яке розкинулось біля самого океану, біля підніжжя крутих сопок, зубрив морську науку.
За цим заняттям мене й застали хлопці.
На простирадлі, яким я завішував вікно, Лисогурський накреслив уявний хрест. За Міжнародним зібранням сигналів це означало: "Припиніть роботу і слідкуйте за моїми сигналами!" Він заходився жестикулювати руками. Я ледве встигав стежити за його рухами.
Ліву руку Микола підняв трохи вгору, праву зігнув у лікті; потім праву опустив, піднімаючи ліву. Усе складало фразу. "Які моря ви перепливали?!" Я відповів:
— Чорне, Біле і половину Берінгового.
— Правильно! — схвально кивнув головою Лисогурський, не перестаючи жестикулювати.
Тепер я вже з олівцем у руці записував його сигнали: "ЯБ НШЕНТОЮ ХД ЖЮУТ ДБХИ ЕНТТЖХАО".
Звичайною мовою ця шифровка звучала так: "Який вантаж перевозите?"
— Який?! — перепитав "екзаменатор".
— Будь ласка, — відповів я. — Ананаси, банани, приморський "сучок" і скипидар для особистих потреб Лисогурського.
Хлопці весело розсміялися, а я зрадів. Може, й справді освоїв трикляту азбуку? І ми заходилися вечеряти.
А тепер Микола майнув на судно, Світило збирається теж. Я лишаюсь один.
Щасливці! У них все визначено і ясно. Той морячить, цей твердо стоїть на землі — хату збудував, одружився. Лише я ні в морі, ні на суходолі. Як мовиться: від одного берега відчалив, а до іншого не пришвартувався. Мені невідомо, скільки отак сидіти в цьому закутті. І взагалі, мені поки що не зрозуміло, що на мене чекає.
А втім, коли з кимось розлучаєшся чи когось проводжаєш, завжди сумно — ніби ти в осінньому гаю, з якого облетіло останнє листя.
Розділ третій
ДВА КАПІТАНИ
Я збиравсь уже виходити з хати, коли в двері хтось постукав. Принесли вранішню пошту. Листоноша простяг квитанцію:
— Розпишись!
Хоч підпису в радіограмі не було, та я зрозумів: вона від Лисогурського. Його стиль — серйозність і пустощі.
Якось він Світилу надіслав таке: "Вітаю з народженням близнюків. Ельвіра".
Яка Ельвіра і які близнюки, відомо було лише Миколі.
Нині він повідомляв, що в бананово-лимоннім Сінгапурі, куди завітала його флотилія, "потрібних мавп з породи кунду немає". Дістати їх можна, писав Лисогурський, в Кенії, що він і зробить, повертаючись з рейсу.
Звичайно, про цих мавп я і гадки не мав, тим паче мови не було, щоб він їх мені привозив. Його чергова витівка! Та в тій же радіограмі говорилося: "Не хнюп носа, старий! Іди на абордаж. Раджу звернутися до Федоровича".
Капітан першого рангу Костянтин Федорович, з яким ми ходили вивчати Куросіо, через хворобу списався з судна і тепер працював у пароплавстві. На судні він був капітан-наставником. Є така посада. Людина, що бездоганно знає судоводіння, з великим морським досвідом, передає знання молодшим, навіть капітанам.
Той молодий капітан, що командував нашим кораблем, чоловік неспокійний, галасливий. Він був всюдисущим. Крім містка, його бачили в машинному відділенні, в синоптичній, а то й на камбузі, схиленим над казанами. Голос лящав з усіх суднових гучномовців — капітан командував.
— Метушиться, — знаюче мовив боцман. — Як півник, у якого не зміцнів голос.
Він, боцман, на флоті з дитинства, не одного капітана пережив і, отже, дещо таке відає, чого не розуміємо ми.
Федорович жив у сусідній з матросами каюті, без претензій на розкіш чи винятковість, як того вимагала його посада. І здавалося, що він не працює, як працював його молодший, завжди заклопотаний колега, відчужений од житейських дрібниць, а бавиться. І риболовлею Федорович захоплювався, і з матросиками "баланду травив".
Одначе була у ньому якась прихована сила — глибінь, що повагу й обожнювання викликала. Бо в людині, мабуть, шанується не так набуте досвідом — вміння з часом приходить до кожного, — як людяність і душевна щедрість, з якою вони роздаються іншим.
А Федорович жив для інших.
У свої шістдесят з лишком років він мав досвід уславленого капітана, людини, що самотужки, почавши матросом, опанувала всю загадковість морського ремесла. Та й чи ремесло то? Може, точніше, творчість. Бо він і в мирний, і в тривожний воєнний час — на флоті таке буває! — тонув. Не раз, можна сказати, богові душу віддавав, а моря не відцурався. Окрім цього моряцького досвіду, було у Федоровича те, що будь-кому підставу давало б сказати: "І після мене на землі слід лишився…"
Федорович мав учнів: матросів, штурманів, капітанів — сотні людей, що з ним колись працювали, а потім десь у морях пролягли їхні дороги.
Так, він міг пишатися: жоден його вихованець не зганьбив звання моряка.
Часом з газет або й розповідей моряків довідувався старий капітан про своїх учнів. Ті, в свою чергу, вдячно пам'ятали вчителя.
Обвіяні вітрами всіх широт, морські вовки, якими стали, не забували свого першого капітана, його науки: "Не для втіхи чи власної вигоди обирає людина море — його треба любити всім серцем".
Коли я мав списуватися з судна, зайшов і до Федоровича — попрощатися. Він мовив:
— Гризи теорію! Ну, а коли складеш іспити, знайди мене. Не соромся. Якщо людину й справді кличе море — допоможу.
У кишені в мене лежав щойно отриманий диплом: такий-то, мовляв, пройшов курс виробничого навчання, склав іспити в обсязі програми для матроса другого класу. Школярська муштра — такелажні роботи, сигнальна справа, судноводіння — лишилася позаду.
Моя самотина в Зеленому кутку не минула марно. Папірця про закінчення навчання було достатньо й не достатньо, щоб піти в плавання.
І тоді я наважився подзвонити Костянтину Федоровичу.
— А, великий мореплавець! Приходь, приходь. Він зможе мене прийняти в четвер о пів на дванадцяту…
Вікно його кабінету виходило у двір — тісний кам'яний закуток, неначе прозорим люком, прикритий вгорі шматком синього неба. Кабінет нічим не різнився від тієї каюти, в якій Костянтин Федорович жив на судні. Стіни обвішані картами, і на них — то пунктиром, то масною чорною лінією — прокреслено маршрути. Мініатюрні прапорці, повтикані на тих картах у Тихий та Індійський океани, мабуть, показували місцезнаходження суден, за які старий капітан відповідав.
Коли я увійшов до кабінету, крім Костянтина Федоровича, там сидів ще один незнайомий мені чоловік. Засмаглість суворого, з меткими очима обличчя свідчила, що він постійно буває під пекучим, нетутешнім сонцем. На лацкані кітеля висів значок: якір, обплутаний ланцюгом. Такі значки носять капітани далекого плавання.
Ми зустрілися поглядами. Незнайомець прискіпливо окинув мене з ніг до голови, зважуючи про себе, що я за один. Та якого висновку він дійшов — лишалося невідомим. Глузлива посмішка, що на мить майнула в куточках його уст, безслідно щезла, і обличчя знову стало зосереджене.
Помітивши, що я знітився, Федорович кивком голови запропонував сісти.
— Не зважай на нашу баталію, — мовив. — А втім, можеш послухати. Корисно! — І він, сідаючи до столу, по-змовницькому підморгнув.
Ось про що вони говорили.
У Тихий океан споряджається наукова експедиція. Океан цей ще мало вивчений, хоч у ньому й працювали дослідні кораблі. Та цього разу намічено послати комплексну експедицію. А це означає: в її роботі візьмуть участь багато вчених — геологи, синоптики, іхтіологи, геофізики.
Наприкінці жовтня судно має вийти в море.
Я слухав, і дух перехоплювало від почутого. Неначе поруч було те, до чого давно йшов і прагнув. Руку простягни — доторкнешся! Десь підсвідомо виринали рясні зорі Південної півкулі; розкосе крило альбатроса над хиткими щоглами; ген вдалині вітрило рибальської шхуни… Сплесне хвиля, а там, на коралових рифах, де, кучерявлячись, біліє прибій, у подувах пасатного вітру вона зазвучить багатоголосо — і то вже не боязкий шепіт, а гучномовна мелодія, найпринадніша пісня південних морів. Світ коралових островів і атолів, над якими сіється місячне сяйво. І казковість підводного царства, і рифи, які треба проскочити на катамарані…
Уява моя вела далі, домальовуючи вабливу картину того, як крізь імлистий серпанок проступають небачені тропічні острови… Прокреслюючи хвостатий, довго незгасний слід — штрих вічності миттєвий, метеорити падають у безвість. І ніч поглинає їхнє вхололе буття. І гаснуть навічно, розвіваються на порох. Самітний рибалка, прокинувшись на загубленому серед океану суденці, помітив, можливо, цей спалах і тут же забув про нього, досипаючи щасливо неземні сни… Хвиля сплесне сонно, озветься вітер — і знову безгоміння, морок. Навіть чайці і тій звідси не одну добу летіти до материка. Вода, небо і знову вода.
Та й кого б не полонило все це? За час плавання судно мало пройти десятки тисяч миль.
— Попередній маршрут експедиції такий, — незнайомий мені моряк підвівся, взяв олівець, підійшов до карти, що висіла в мене над головою. — Ми перепливемо Японське і Східно-Китайське море. Для поповнення запасів прісної води зупинимося на Новій Гвінеї. Далі по екватору підемо на схід, потім спустимося до вісімнадцятого градуса південної широти — до островів Фіджі. Вчені намічають дослідити океанські підводні хребти, розв'язати ще низку наукових питань. Крім того, біологів цікавить рослинний світ тамтешніх земель.
— Після Фіджі, — він провів олівцем униз по карті, зупинившись на сімнадцятому градусі південної широти, — повернемось ось до цієї паралелі. Закінчивши дослідницькі роботи на меридіальному розрізі, з сімнадцятого градуса знову повернемось на екватор, трохи відхилившись на захід, — до сто шістдесятого градуса меридіана. Вам видно? — звернувся він до Костянтина Федоровича.
Захоплений розповіддю і аби не наполохати свого видіння, яке, без сумніву, заполонило його, Федорович скоромовкою кинув, щоб той не примовкав.
— На цьому меридіані розташувались Гавайські острови. Експедиція висадиться на Оаху. Поки гравіметристи налагоджуватимуть апаратуру — це необхідно робити на суходолі, — біологи зберуть зразки острівної рослинності, а геологи — корінні породи.
Він називав ще Самоа, Раротонга, Соломонові, Маршаллові, інші острови.
— Після Гавайїв, — закінчив оповідати, — перепливемо Тихий океан, на кілька днів завітаємо до Японії і повернемось на Батьківщину.
У кабінеті запанувала тиша.