То була третя й четверта група.
– Що ж, нагулялись за літо, попрацювали руками, попрацюємо тепер і головами. Руки без голови ніщо…
Раптом:
– А він б’ється…
– Ні, ні, він бреше… То він мене…
– Дозвольте я скажу! – встає третій. – Як ви сказали "попрацювали руками" – то він його кулаком – каже "отак", а як ви сказали "головою" – то цей його лобом "отак"…
– Ну, діти, так же ж не можна! Забудьте вже про свої дикунські звички. Ви ж прийшли сюди, щоб заніматися, щоб вийти в життя людьми, а не звіриною. А чим людина відрізняється від звірини? Розумом…
– Дозвольте вийти.
Сергія починало дратувати.
– Слухай, хлопче, чого ти прийшов до школи?
– Щоб учитись!..
– Чого вчитись?..
– Читати, писати, щитати.
– І бігать срати… – доказав хтось у риму.
Всі зареготали.
– Порося! – нестримано вдарив Сергій по столі. – Отже, коли прийшли, щоб учитись, то й учіться. Нічого бігать. Третя група, вийміть свої зошити, а ви свої читанки.
Зашаруділи з одного боку зшитки, ручки, оливці, дехто рвав клапоть паперу, а дехто розгортав сало й пристосовував прозору обгортку до писання. З другого боку з’явилось кілька книжок, а решта перешіптувалась, або жувала гнилиці.
Сергій нервувався. Не знав, з чого почати.
– Напишіть твір на таку тему: "Як я провів літо". Читай! – звернувсь до дівчинки.
Та, зашарівшись, швидко стала водити пальцем між рядками, часто зовсім не там, де читала; заїкуючись щось вимовляла, але ні вчитель ні вона сама – нічого не розуміли.
– Ти ж чому не пишеш?
– Я… Я… – шморгав носом школяр. – Я не знаю як?..
– А чого ж от він знає?
– І він не пише. Він так собі водить…
– Ану, дай сюди.
– От і Матвій не пише…
– Я теж не знаю…
Виявилось, що ніхто не писав. Сергій розкричавсь:
– Ну, як вас можна було переводити в третю групу, як ви не вмієте записати того, що робили влітку?!
– А-а!.. Що робив?! – відкрив уже один "Америку". – Я напишу!
– І я напишу…
Поки Сергій пояснював третій групі, дівчинка, що читала, відчула, як її кілька разів ззаду нестерпуче вщіпнули. Вона заплакала.
Сергій розлютувавсь:
– Та чорт би вас забрав; діти ви чи звірі?
Його сильний голос враз утворив дисципліну; вже до кінця лекції мав змогу вичитать мораль.
Вийшов невдоволений. Казенщина, поліцаїзм. Мусить мати більш інтимний підхід. Такий, напевне, в Олі. А в його не те, не те… Не знає школи, не знає методів… Профан!
Сергій довго був пригнічений: він зайва людина. Проте, жадоба життя примусила впевнитися, що він набуде досвіду й розів’є громадську й педагогічну працю. Справді, як поставилася б до його Оля, що починала йому вірити. Він не смів тепер заходити до неї.
З якоюсь нервовою інтенсивністю переглядав літературу, щовечора засідав з активом клубу, розробляв плани. Своєю рухливістю захоплював і інших співробітників. Навіть Хведір Степанович погодився керувати співочим та бібліотечним гуртком. Решта ж гуртків (щось біля десяти) припадала на самого Сергія. Потребу існування кожного гуртка він довів. Адміністрація клубу дивилась на його, як на чарівника, що мав перевернути Манівці догори дном.
Завклубу Марчук майже щодня жилив голову ревкому: "Давай підводу!" Добра половина села кляла і "косомол", і "триятр". Марчук не зважав. Його захоплювали реальні наслідки праці. По ордеру добута піяніно, книжки, люстро, дошки, дикт, фарби… Члени клубу – столярі робили для залі стільці, перебудовували сцену.
Під грюкіт молотків, немов під впливом найвитонченішої музики, Сергій розмальовував декорації, плакати… В роботі йому чимало допомагали школярі; вони були по-дитячому цікаві й Сергій радо пояснював, відчуваючи, як між ним і школярами протягується спільна нитка інтимно-товариських відносин. Селом ходила слава: "Це ділок. Такого в нас ще не було".
Сергій робив висновок: варто вік попрацювати для громади, аби відчути одну хвилину такого морального вдоволення. Відчув таку повідь утіхи, що хотілося ще далі десь пориватися, хотілось малювати ще ясніші перспективи на майбутнє. Перед кимсь, хто зрозуміє й привітає їх.
В шаленому екстазі Сергій рушив до Олі. Приморозкуватий вечір молодив рухи. Над мутними полями темно-синє небо розсипало зорі, як мрії над буднями.
Надійно вступив, у гущавину парку. Роздирав оголені віти, уп’явши очи в освітлене вікно: там Оля, ясно, затишно…
Раптом збентеживсь: у вікні мигнула подвійна тінь. Утрьох їм ні про що говорити.
Кинувши оком на присадкувату ялинку, Сергій швидко став підійматись між її густими вітками. Позиція підходяща. За вікном червонів кашкет волосного комісара, що брав його на учот. Комісар розмахував руками, сміявся. Проти нього була, мабуть, Оля.
– Їм весело! – щавило Сергія.
Даремне чекання. Минула година, друга. Напруження дійшло вищої точки.
Комісар зник за стіною. Через хвилину він вийшов з Олею, тримаючи її за руку. Нахиливсь і знову обоє зникли.
Як підбитий птах, Сергій зсунувся з ялинки. Підбіг до стіни. В грудях затихло. І раптом, як пострілом:
– Ха-ха-ха! – веселий Олин сміх.
Захищаючи вуха, втікав, як божевільний. Його затримували і глузливо стьобали віти, але рвавсь і рвавсь на поле, на простір.
Це та наївна, щира Оля, що любить дітей, любить правду… Брехня… брехня… Ах, яка безсоромна брехня.
Біг, зупинявся, скручувавсь від обурення й болю, знову біг…
– Куди ж? Не втечеш!..
Повернув до своєї школи. Відчинив вікно, розхристав груди, впав на ліжко… Який благодатний рятунок – смерть!
У вікно засміявся ідіотом місяць.
Другого дня Сергій увійшов у кляс стомлений, анемічний. Учні це відчули й принишкли. Тоді подумав: "Для чого ці повинні страждати через нього?.."
Хотів почати лекцію бадьоро, весело, але видобути сили не міг. Утворилось між ним і учнями якесь пригнічене непорозуміння. В згусклому напруженні тратив свідомість.
– Йди, відповідай! – викликав учня, маючи надію тим часом зібрати думки.
– У нас учора Анелька каганця розбила, то я не виучив…
– А ти завидка робив?
– Тато загадали дрова рубати…
– Нє-нє – він бреше. Він ходив з Ониськом ставити сільця на синиці.
Спалахнув Сергій, але до учня – ласкаво мов кішка.
– Так це ти що, га? Скільки тобі років?
– Десять!
– І ти вже починаєш брехнею жити? З пуп’янка? Брехнею? Ти смієш мені ще в вічі дивитись?
Хлопчик опустив очи.
– Ні, – роздратовано кричав Сергій. – Йди сюди насеред клясу. Любуйтесь, які в нас брехуни ростуть.
Кляс зареготався в тон саркастичній усмішці Сергія.
"І нащо ця комедія?" – майнула думка.
В цей момент учень хотів сісти на місце, та Сергій наздогнав, стис за шию й потяг назад:
– Стій, я тобі кажу!
Учень, зашарівшись, заплакав сип’ю.
Сергія кольнуло. Ладен був провалитись крізь землю. Схопив голову в руки й осоромлений схилився на стіл.
Запанувала тиша непорозуміння.
– Йдіть додому. Я зле себе почуваю…
Як стогін прорвався діточий галас. Сергій зачинився у своїй кімнаті. Сором, образа й розпач спліталися в один вихрястий клубок. Свідомість не встигала за його стихійним льотом. Враз блимнула метеором і шугнула в чорну безодню, звідусіль, ураганом просторів:
– Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха-ха…
Як промінь свідомість: Гістерія… Гнила інтелігенція… І вже ледве чутким сарказмом душі:
– Ха-ха-ха!..
Десь глибше закричав переляк: рятунку, рятунку, опертя…
Гнилий? Романтика?! Доба осуджує? Що стає імпульсом життя? Ідеал! Що оздоблює життя? Романтика… Так-так-так…
В цей момент увійшла перелякана людська потвора.
– А мій малий прийшов, каже, що ви заслабли?!
– Це ви, Самойло? Ха-ха-ха… – не вдержався Сергій.
Самойло стояв з вилупленими очима й відкритим ротом, як у риби. Там, де була борода й вуса – синіла циратова шкіра.
– Та що з вами?
– Ой, що ж я наробив! – застогнав Самойло. – То це в неділю грати не будем? А я, вибачте на слові, з морди зробив…
Сергій реготавсь.
– Дурниця!
– Добра мені дурниця, як люди пальцями показують… Думаю собі: це ж у неділю прийдеться грати, а там же батько без бороди… Коли це як чорт шепнув: "Зріж уже й вуса, – як артист, то артист…"
– Правильно! – захоплено обійняв Сергій Самойла, – як артист, то артист. Оце я розумію – романтика! Вже заради ваших вусів я готовий перерватися, а в неділю таки поставимо…
– І справді?! – неймовірно перепитав Самойло і стішився, як дитина.
Сергій теж розваживсь; радий був нагоді продовжувати свою думку.
– Вас турбує, що поголили вуса, мовляв, що люди скажуть. А що ті сами люди скажуть через років десять, двадцять, як увійде це в моду? Може ще більше тикали б пальцями, коли б побачили вас з вусами… Нічого нема на світі сталого. Те, що було вчора правда, сьогодні – брехня. Все на світі відносне, умовне. Скажемо, ви знаєте, що це за штука? Ні. Хіба ви знаєте, яка його субстанція? Ні. То, що ми бачимо – це просто ефірне дратування нервів нашого ока; твердість чорнильниці – це опертя якоїсь енергії… Значить, ми нічого не знаємо, що воно за річ. Це є просто "комплекс представленій". Значить, чорнильниця – "комплекс представленій", стіна – "комплекс представленій", он той ліс – "комплекс представленій", палець – "комплекс представленій".
– Ну, а я?
– Теж – "комплекс представленій".
– Що ж воно таке? – знову роззявив рота Самойло.
Довелося зробити чималий екскурс в ріжні науки. І після того, як Сергій переможно підняв своє чоло, Самойло вийшов очмарілий, збентежений.
Увечері в Самойла були сусіди. Він доводив:
– От ти думаєш, що це лямпа, а це просто комплекс приставлєній: тобі світ ріже око і все. Ти думаєш, що я Самойло? – а я комплексє приставлєній. І ви для мене приставлєніє. Все на світі приставлєніє. В тіятрі – тоже приставлєнія. Жизнь! Так само, як і на дворі. От коли пішов у тіятр – я прямо горю. Романтика, ви понімаєте?! Жизнь це така філософія, така… В голові не вміщається, в хаті не вміщається… Я сам не знаю, на якому тепер світі…
Він метушивсь по хаті, жестикулював, а жінка на його злякано позирала.
Сусіди, переглянувшись, мовчки вийшли.
– Да-а… В Самойла щось не всі вдома.
– Я аж злякався, як побачив його голеного.
– А яке городить!..
– Та… Це можна було знати, ще скоро він пішов у той тіятр.
У неділю вдало пройшла вистава. Сергій був подвійно задоволений. В антрактах на сцену із залі долітали згуки піяніно. "Грає Крученецька!" – переказували актори.
Присутність Олі схвилювала Сергія. Проте, ні в антрактах, ні після вистави не підійшов побачитися з нею.