Ні, поки оті так звані духові інтереси не здобудуть собі ясності й невідступності фізичних потреб – доти я не повірю в їх задоволення. Звідки я знаю, що оцей суб’єкт не бреше? Тому я в людях ціню лише ту більшу чи меншу зручність, з якою вони вдають той або інший тип. І, знаєте, іноді трапляються чудові актори! Є такі, що доходять навіть до самогіпнозу й починають сами вірити у власні достоїнства. Але навіть і в тих бувають хвилини, коли серединка, серединка, нутро виступає наверх. А більшість так просто ниє під тягарем самонакладених на себе обов’язків, але почуває себе так, як оті кавалери в трамваю: уступить місце дамі, а потім бурчить цілу дорогу.
Взагалі тільки дивуватися доводиться – скільки то бруддя можна знайти в найкращих почуваннях чоловіка. Всі вони побудовані на болоті, й те болото час від часу дає себе знати зловонними випарами й гнійною росою. Візьміть до аналізи все найвище, що має людина, переверніть на інший бік найкращу медаллю – і ви перелякаєтеся.
Я починав потроху розуміти цей психологічний тип, повний прикмет морального лінивства, недбальства при сильно розвиненім інтелекті – і мені стало жаль його, як йому самого себе. А він плів далі сіру повість сумного свого одинацтва.
– Вічна самотність. Важка і така глибока, що страшно у неї заглянуть. Немає години в дні, немає дня в році, немає року в житті, коли б вона, та самітність, не давала себе знати. Мені кажуть про діло, роботу, обов’язки. Але жодна робота та й ніщо у світі не відбере у вас всього часу. Все одно щось зостанеться між двома працями, все одно щось буде відділяти скінчене від непочатого – і от досить одного такого моменту, щоб почути холод смерти в душі, щоб страшно стало жити. А я ж увесь свій вік не виходив з тих моментів. І не дорікайте мені, що я нічого не зробив: я не хотів шукати праці, раз вона сама мене не знайшла.
Іноді до того стане тяжко, що схопиш себе за волосся, вилаєшся круто і… тоді вже пропало все. Наплюєш тоді на всі приписи, на всі моралі, на всю нашу брехню вселюдську і закрутишся в безоднях самого яскравого паскудства. І нема такої ями, в яку не лазив би в такі хвилини; нема такої погані, якої не обмацав би й не покуштував би на язик. І чим більше пакості з погляду вічно-коректних людей, чим здивованіше підіймаються брови глядачів – тим невідступніше почувається бажання зробити власне так. Ох, чого тільки не довелося пізнати в такі хвилини!..
А потім – протверезіння. Найчастіше це траплялося ранком. Сидиш, було, в якому шантані або просто в шинку нижчого розбору, горять побронзовані дешеві люстри й світло від них дивно переплітається зі світлом приходящого ранку; на столі повно недоїдків і недопитків, долівка липка від розлитого пива, горілки, вина. Ввесь розхристаний, руками ледве витертими від блювотини, хапаєшся за яке-небудь яблуко чи виноград і смокчеш без смаку. Доокола, мов трупи, валяються собутильники й собутильниці; дехто показує ще ознаки життя, бо намагається співати захриплим голосом, обіймає сусіду й плаче; за стіною чутно хропіння вкрай стомленого лакея – а у вікна вже прокрадається благословення ранку. Одна половина віконниці освітилася нашою люстрою, а на другій уже тремтить і радіє рожевий промінь сонця… перший, дорогий, милий промінь. Тихий ще він, але вносить уже тривогу в роботу ресторанної люстри; сам божественно-чистий – він наївно освітлює й намазані висмоктані обличчя куртизанок та інші частини оголених тіл, ледве прикритих шовковим руб’ям. На хрусталі вазонів, на склі вже грають провісники кінця мряки, весело міняться веселкові кольори – і так радісно на те все дивитися.
І от тоді одразу біль, такий біль стисне серце, що не знаєш, що з собою почати. Одчай якийсь заволодіє душею, страшно стане, зуби цокотять, увесь тремтиш. Затуманена голова ще не може в усім розібратись і тільки збільшує той жах, яким і так ввесь переповнений. З надзвичайною ясністю почуваєш усю свою брудоту, хочеться вити, як вовкові, і впасти перед кимось на коліна і голосити, б’ючися головою об долівку. Ох, які то важкі хвилини, як би ви знали!..
Потім він став лицем до стіни й довго стояв. Так довго, що я вже почав боятися, чи не перестав він взагалі говорити. Я рішив викликати його на дальші балачки й почав:
– І невже ви не пробували якось позбавитись тої самотності своєї?
– А як же його пробувати? Пробував я, було, раз жити з однією… економкою. Думав, нехай буде сурогат, коли нема чистого продукту. Ну, і що ж? Через тиждень я уже відіслав її від себе, віддавши все, що у мене було.
– Чому?
– Стидно було їй дивитись в очи. От устаємо ми вранці; вона з хазяйським видом запарює чай, а мені в цей час приходить у голову: але я від тебе власне не того вимагаю, твої функції починаються з ночі. І так мені стидно стане, що я ховаю очи вниз, а вона ловить цей схований погляд і усміхається, знаєте, так по-жіночому. А потім теж жіночим розпусним голосом запитає: "Чого це ви завстидалися?" А мені крізь землю хочеться провалитися, бо почуваю себе рабовласником, покупцем живого товару, що його для мене власне готують на життєвому ринку. Ой стидно, стидно…
– Так чому ви не женилися?
– Я? Женитися? Ви серйозно мені це кажете? Ви справді думаєте, що це радикальний спосіб позбутися одинацтва? Та що ви, добродію! Я вже не кажу про те, що шлюб, це – найбезчельніша з форм лотереї, де число виграшів у мільйон разів менше числа програних. А брехня? Скільки безглуздої, безсмисленої брехні повинен я вжити й повинні вжити для мене, аби підтримати родинне вогнище в належній ясності! Скільки даремних жертв! Скільки безплідно згаяного часу!..
Правда, ви маєте право сказати мені, що на брак потрачених даром хвилин я не можу поскаржитися, але я вам скажу, що коли я сам винен у своєму ледарстві, то сам я й карайся за це; коли ж я повинен гаяти час ради чогось, що знаходиться не в мені – це інша річ.
Що ж до оженіння, то бачив я їх, бачив на свойому віку досить. В цьому акті одна біда – це, що оженіння доконче мусить відбуватися з женщиною, а женщина, навіть найкраща женщина – деспот, невмолимий деспот. Ви не можете навіть собі уявити, скільки у неї шляхів для проявлення свого деспотизму! І женитися для того, щоб почути на своїй шиї тиск чиєїсь ноги – слуга покірний! При першій же родинній сцені, цього доконечного атрибуту подружнього життя, я розбив би голову або собі або… кому іншому. НІ! Шлюб – не засіб проти одинацтва. З двох зол треба вибирати менше.
Знаю, що ви осудите мене. Озлоблений старий холостяк – такий звичайний тип. А мені навіть не було причин обізлитися на женщину, бо я не терпів від неї жодного болю. Та все ж ніколи не буду женитися, бо знаю, що як тільки женщина почує коли не вищість то бодай рівність, – вона небезпремінно зробить тобі боляче, небезпремінно! Та ще так паскудно, під оксамитовою лапкою, в позолочених пілюлях. Під позором піклувань про твоє здоров’я тобі не дозволять іти, куди ти хочеш, робити, що ти хочеш; будуть змушувати тебе лягати спати тоді, коли тобі хочеться працювати, робити дозволять тільки тоді, коли це комусь не перешкоджає. А насильство любові – хіба це не найгірше паскудство? І так день за днем, година за годиною приносиш огидливі жертви, опускаєшся все нижче й нижче, аж поки настане час, коли ти, глянувши на себе, не пізнаєш, що це ти, той самий, що так радісно йшов до шлюбу.
– От ви все про жертви…
– Підождіть. Хочете сказати, навіщо їх приносити? Ех… Так і видно зразу, що ви іншим радите женитися, а сами цього блага й не закоштували. Та як же можна в родинному житті обійтися без жертв? Та вас же заклюють, коли ви захочете опертися хоч на одно з найзаконніших своїх бажань. Вас назовуть деспотом, кровопивцем, сльози, ридання. "Я хвора!.. У мене нерви…" О, це таке пекло, якого ви собі й уявити не можете. І це не раз, не два… Нерви тріплються, розхитується організм. А коли ще зважити, з-за яких дрібниць це робиться, то кулю собі в лоб хочеться пустити.
– Та невже ж не буває щасливих подружжів?
– Чому? Десь вони, кажуть, єсть, а де – точно не знаю. Але й там не обходиться діло без жертв, тільки там жертви перестають бути жертвами, а являються ніби відблиском взаємної любові; там за щастя вважають не панування над другою істотою, а бажання самого щастя. Буває, кажуть, буває… І там не гинуть морально, не проклинають безплідно прожитого дня – там жаліють, що він скінчився, щасливий. Там чоловік і жінка доповнюють одно одне, творять атмосферу щастя доокола себе і в тій атмосфері легко дихається всякому, хто прийде. Але таких шлюбів буває на мільйон один, а решта – мерзота, паскудство, брехня й підлість.
А що найбільше досадно, так це те, що йдучи до шлюбу, намарить собі чоловік і блакитного неба і білих голубів і співу райського. Сяє в надіях. А не проходить і десяти день, як він починає зобачати, що щось воно наче не так, щось починає скрипіти. Він зараз підмазує, підтесує – думка така, що то тимчасовий непорядок механізму. Підлив смальцю, підкомпромісився трошки – кілька день все йде начебто й нічого. Але то тільки кілька день, а потім, дивись, уп’ять щось скавучить. Отуди к чортам!.. Так оце знову підтесувати, підмазувати? А там ще, ще – і так увесь вік у смажчики записатися? А де ж життя? А надії? А мрії?.. І обізлиться чоловік, що не туди повезла клята фортуна, але чорт її тепер виправить.
І це я не з книжечок знаю, а з живого життя. Бо ні до чого в світі я так не придивлявся, як до родинного життя. Я ж думав, що у ньому змисл, що воно сіль землі. А як придивився добре – вийшов пшик. Я хоч дурний так хитрий, бо коштував то все не на власній спині. Я для таких спроб непідходящий: уже давно або гнив би в землі або десь на землі, кайдани тручи.
І я довго, знаєте, вірив, що подружжя це – продукт волі, а не лотерея. Так довго, що аж сором тепер згадати. А потім, дивишся – одне подружжя сквернота, друге паскудство, третє сморід. Та що ж це таке, думаєш собі? Ну, випадок – що ж ти проти нього, капосного, подієш. Але сьогодні випадок, завтра випадок та як посипалися сами "випадки"!.. Та вже як зобачиш хоч не яке там щастя, а хоч згоду поганеньку, то аж сам наче зрадієш. Тільки вп’ять-таки: як придивишся добре, то всі ж тобі, усі оті щасливі пари без якоїсь клепки, їй-богу не брешу!..