Це була літня людина. Можливо, другий Нік, тільки його дурна Ганна нічого не знала про те.
— О, тим краще, — патетично промовив джентльмен. "Патетичний тон хіба ще може бути придатний тільки для розмови з проститутками", — з гіркою іронією подумала Ганна. А вголос запитала:
— Чим саме гарно?
— Тим, що я зможу з вами погуляти. Мені так само нікуди поспішати.
— Цебто відходити від певної мети?
— А хоч би й так! Сподіваюсь, що вона в нас спільна.
— Ще б пак! Ви ж заплатите, гадаю?!
— Якщо ви не винагородите мене красотами Венери?
Джентльмен узяв попід руку Ганну й допитливо глянув у вічі, нахилившись до лиця.
Ганна мимоволі здригнулась. Вона уявила себе у владі цього павіана, уявила бруд його пожадливості й, як гострий докір, згадала про Талю.
Тамуючи хвилювання, одвернулася:
— Ідіть краще від мене, я хвора.
Джентльмен смикнув руку, як від вогню. Він іще пройшов кілька кроків мовчки, потім простяг папірця й зворушено промовив:
— Візьміть, це за щирість.
Ганна безмовно пройшла повз руку з папірцем і, лише коли опинилася за рогом у пітьмі, припала до муру й розпачливо заридала.
Почувала, що вона така вбога, як бездомна жебрачка, як скривджена повія. Вона обікрадена до дна душі.
Місто зловтішно моргало вогнями. Десь гукнув паротяг. Ганна отямилася.
Вголос зітхнула.
Поблизу кашлянув нічний сторож і почав наближатись до Ганни.
— Скажіть, будь ласка, як мені пройти до вокзалу? — вже твердим голосом запитала вона.
III
Була дванадцята година ночі. Таля спала. Ганна сиділа біля ліжка. Важкі думки схилили її, зібгали в зморшки чоло. За цілий день тільки зараз Ганна дала цілковиту волю думкам, заховавшись від допитливих Талиних очей. Хіба повинна вона знати, який у неї батько? А втім… Таля дізнається. Ганна не була певна, що Нік повернеться. Він міг повернутися денним поїздом, він міг уже бути об одинадцятій, але його нема. Він уже ніколи не повернеться до неї, ніколи не повернеться до Талі.
Бідна Таля! Вона була досі така безжурна… А той… і сьогодні, певно, в чаді алкоголю, в обіймах повії…
"Він мій, мій, мій", — знову почула Ганна голос повії й від болю скочила з місця.
Вона підійшла до люстра.
Бліде в зморшках обличчя, вицвілі очі… А в тієї запал.
Він ніколи, ніколи не повернеться!
Раптом дзвінок.
Ганна миттю побігла відчиняти.
— Свої! — хрипко промовив за дверима Нік.
Ганна відчинила й, не глянувши на Ніка, повернулась назад до Талі. Нахилилась над ліжком і застигла нерухомо, як надгробна кам'яна постать. Вона не могла ні тішитися з того, що приїхав Нік, ні ридати. Серце їй охололо й стало важке, як застиглий сплав.
Довго чулось шарудіння за стіною, потім стихло. Спить.
Але несподівано прочинились двері.
Нік стояв біля порога, як жебрак, принижений, змучений.
— Прости, як можеш…
Ганна дивилась закляклим поглядом кудись у простір. На її обличчі не помітно було жодного руху. Воно було таке бліде, що видавалося справді мармуровим. Але ось над чолом їй пройшла тінь, вуста болюче склепилися, пальці конвульсивно схопились за розріз сукні, ніби це було пругке кільце, що давило їй груди. Вона задихалась… Враз із грудей їй вирвався болісний стогін і сукня звисла клаптями, звільнивши від тиску груди.
Нік стояв нерухомо, як засуджений на кару.
Ганна беззвучно плакала, нахилившись над головою Талі. Сльоза лоскотно скотилась по обличчі й упала Талі на щоку. Таля ворухнулась, розплющила очі.
— Мамо, ти плачеш?
Ганна поцілувала Талю в лоб і болісно посміхнулась.
— Ні, Талочко, я не плачу… Я рада, що тато повернувся…
— Тато? Де він? — Таля, зрадівши, стрибнула білою кізкою з ліжка, підбігла до Ніка й почала його цілувати.
Нік похмуро відхилив:
— Спи, спи, Талочко!
Таля зніяковіла. Вона ніколи не бачила батька таким похмурим. Покірливо лягла.
Ганна, поцілувавши ще раз на добраніч Талю, вийшла разом із Ніком.
Таля допитливо дивилася їй услід. Щось діялося за завісою. З тривогою в грудях силкувалася відхилити край цієї завіси. Вона приклала вухо до стіни.
— Вечерять будеш?
— Дякую… Не хочу.
Більше нічого Таля не почула.
І другого дня було звичайно. Як звичайно, батько ходив на працю, а мати готувала обід. Але все ж у повітрі почувався гніт. За цілий день майже ніхто не посміхнувся. По обіді Таля спробувала була заграти, але відчула, що музика всім чужа й зайва.
Увечері батько почав жартувати з Талею. Хоч дотепи його нікого не смішили, проте Таля зробила висновок, що становище не таке вже страшне. Вона насмілилась зауважити:
— Ви з мамою сьогодні, мабуть, проковтнули по мусі, й того вас цілий день нудить?
Нік посміхнувся.
— Ми проковтнули пілюлю, гіркішу за хіну, і якщо нам вона не зашкодить, це буде наше щастя.
У цьому дотепі Ганна відчула щире каяття Ніка, і зараз уперше за цілий день у неї прокинулось тепле почуття.
— Тобі вже пора спати, — звернулась вона до Талі.
Таля інтуїтивно відчула згоду між батьками й радо погодилася залишити їх на самоті.
Сьогодні Нік поцілував Талю щиро й тепло.
У Талі розвіялась тривога. Вона скоро заснула.
Тоді Ганна сіла на канапу біля Ніка.
— Скажи правду, вона в тебе тільки перша?
— Перша, — відповів зосереджено Нік і зразу ж обволік своє обличчя завісою диму з цигарки.
— Як це трапилось?
Нік іще кілька разів затягнувся мовчки цигаркою й почав несміливо оповідати.
Він казав правду. До Ганни він не знав жінок і не цікавився ними. Може, тому, що в нього було багато клопоту й перешкод, щоб завоювати собі певне становище в житті. Для Ганни він зберіг усю свою силу й усю любов…
— Було це взимку… Пам’ятаєш, як я їздив із Вольським на з’їзд? Так… — Нік знову затягся цигаркою, ніби хотів відсунути на кілька секунд дражливий момент, обдумував.
— Так… Щовечора у мене за стіною Вольський зчиняв оргії з жінками… Мене це дратувало. Я сварився з ним, а він сміявся з мене. Одного вечора я мало не посварився серйозно. Я саме готувався до доповіді, коли це входить він і вводить з собою жінку. Я обуривсь. "Якщо ви не хочете, щоб ми з вами посварились назавжди, — вийдіть зараз же з кімнати". Він вийшов, але жінку залишив. Я вислав її вслід за Вольським. Після цього він кпив із мене в товаристві при кожній нагоді.
Перед від’їздом нас запросив один із харківських інженерів на журфікс. Тут Вольський розрекламував мене як відомого жінофоба. Дами підхопили цю новину, щоб пересвідчитись на собі. Я, звичайно, сміявся й зовсім не думав цуратися їх товариства. Була там з-поміж них одна, досить молода й красива. Це та, що ти знаєш… Ванда. Вона була тоді така весела й приваблива, що всі, здається, хто був там, закохалися в неї. Але вона чомусь давала перевагу мені. За вечір ми з нею досить сприятелювалися…
— Ну-ну, — приспішувала Ганна Ніка тоном об’єктивної цікавості.
Нік знову затягнувся цигаркою.
— До того вечора я не думав, що може знайтися друга жінка, крім тебе, з якою я міг би бути одвертий… А тоді я з нею багато розмовляв. Мене підкупила її безпосередність… А може, це було під впливом вина… Пам'ятаю — був такий момент. Дивиться на мене так іскристо-наївно: "А мені хочеться вас поцілувати"… Що я міг мати проти такого наївного поцілунку? Вона впилась мені в уста так соковито, так збурила мене, що я неначе вдруге відчув юність… Всю дорогу я не міг забути того поцілунку. Привітавшись із тобою, я відчув, які виснажені наші поцілунки. Чогось бракувало живого в наших відносинах. Я вже думав: моногамія — хороший ідеал майбутнього… Коли чоловік і жінка до кінця молодо насичені життям, спільними інтересами. Але що це важить у наш час, коли жінка обертається у вузькому колі хатніх обов'язків, а ти в казенній буденщині? Такий стан є лише штамп, мертва догма. Для кожної доби є властиве їй життя. Бери від своєї доби все, що можеш узяти, бо до завтрашнього ідеалу ти не доживеш. Так я думав. І вже коли я їхав до Харкова, я обов'язково повинен був бачити Ванду. Вона закохалася в мене. Мені приємно було бачити її пристрасну, ревниву. Я мучився розлукою з нею. Ти тоді нічого не знала. Була спокійна й певна мене. Я думав, що так краще для тебе. Хотів оберегти твій спокій задля Талі. Вона ж мала жити в нових умовах, у новій добі. Я таївся…
— І ти міг спокійно мене обманювати? — так само з об'єктивною цікавістю запитала Ганна.
— Я бував спокійний, коли добре тебе обманював, і мучився, коли давав привід до підозр. Я вважав, що твій спокій залежатиме від моєї таємниці… Хоч ні. Іноді мене мучила твоя наївна довірливість. Останнім часом я сам утворював собі відрядження, а ти так само клопітливо мене виряджала… Передостаннього разу ти багато турбувалась про моє здоров'я. Мене кольнуло сумління. "Не знаєш ти, голубко, від чого я марнію". Я не міг уже бути спокійний біля Ванди. Я знав, що це початок кінця з Вандою, й що скоріше він прийде, то краще. Вона це добре відчувала. "На цей раз ти приїдеш?" — запитала. "Не знаю", — відповів я, хоч досі, коли я хотів, я завжди добивався відрядження на наші термінові звіти. Вона затаїла образу. Ми майже холодно розсталися. Я постановив собі, що не скоро поїду. Вона це урахувала і якраз у день відрядження надіслала мені телеграму.
— Знаю…
— Ти знаєш? — вражено відхилився Нік.
— Та байдуже… Кажи далі.
— Мене вже обурила ця її дипломатія. Я категорично постановив не їхати. І тут як на те Карпов присікався: їдь. Я сварився, доводив, а кінець кінцем, як знаєш…
— Так, тепер я все знаю.
— Ганно! Я ладен був провалитись крізь землю. Тільки тоді я усвідомив підлість свого вчинку перед тобою. А ти хотіла вирвати!.. Для мене вже не було вороття. Але тільки ти вийшла, я відштовхнув Ванду від себе. Вона плакала, але мені було байдуже. Я думав про тебе. Я не міг відмовитись від тебе й разом із тим не смів наблизитись.
— Невже ти думаєш, що спільне, що нас єднає, — це тільки Таля?
— Зараз цього я не думаю. Я знаю, як ти вболіваєш за мої інтереси. Може, щоб не було тебе, я ніколи не зробив би того, що зміг досі зробити. Останнім часом я зовсім не міг працювати. Тепер я відчуваю, що знову стаю собою. Ти простиш, люба?
Нік захоплено й разом із тим винувато, як хлопчик, став перед Ганною навколішки. Вона лагідно поклала руку йому на голову. Він жадібно припав вустами до другої її руки.
Ганна дивилась у простір. Якась скорбота таємниче стигла їй на вустах.
IV
Нік почав інтенсивно працювати.