Глипали то на себе, то на коменданта, то на вояків, що стояли деревом і гейби очима питалися, що буде далі.
По юрбі повіяв легіт здержаних усміхів і швидко в траві губився, гейби списів-багнетів боявся.
—, Віт є межи вами?
— Ой, віта даст-біг, паничю!
— Тринадцять вас таких файних! — крикнув комендант і шаблею дав знав воякам,.
В один дух станули вояки перед бадіками і сковували їм руки.
Бадіки деревіли. Скляними очима дивилися на свої руки, святих призивали, отченаші зачинали й уривали.
Отік би з високої скали в темний яр раптом попадали, отік би в'язи поломили, голови порозторощували. Десь тоті ліси пощезали, десь тото село в землю сховалося, лиш кремениста мокра скала над ними, лиш темне, гниле листя під ними. Як тото листя у трубочки звите, не бачуть бадіки ні світа, ні сонця. В очах їм потемніло, щоб ланців на руках не виділи, щоб не жалувались, що їм пучки синіють.
Лишень щоб гріхи свої виділи.
— Шо-сми дес у п'єтничьку заскоромивси, прости ми, боже!
— Може-сми чужу маржинку вдарив, позбиткував із пізьми!
— Дедеви гробу від десіть годів не застелював.
— Ненин хрест зогнив, а я йго не направив.
— Був-сми захланний, на Іллі траву косив-сми.
— Десь патичьок у лісі навадивси, от-сми го взьив на ватру.
— Май ген там потер-сми кумови ребра.
— З чужов газдинев тричи здибав-сми-си.
— Віді, в тій ситі в куми горівка була, знак тому, шо-сми зломив присягу.
— Котроїс неділі на боже не дав-сми, з ременя вигорнути лінував-си.
— Сестру процесами скривдив-сми, скривдив. Шо вісім моргів, то не шість, нема шо казати!
— Через пола триціть годів у церквах не був-сми та й сповідати не сповідавси,— признавався Митро Пужливий.
— За що то патичє сковуєте, шо дес заїчика бабі з ліса принесло? — боронився глухий Остафій.
Повилазили гріхи наверх, гей сови на сухі, кострубаті смереки, та й дивлються на сковані руки бадіків.
Такий мороз од гріхів їх віє, так рясно бадіків інеєм присідає, щоб, трясучися, гріхів своїх перед людьми стидалися, щоб сором мали.
Жіноче голосіння з юрби завіває, бадіків теплими дерга-ми вкриває.
Гейби їм голови гладили ґаздині, гожі та годні.
Вояки сердились на бадіків, що не слухають їх розказу, що пнем стали і з місця рушитись не вміють.
Комендантовому коневі текла з зубелів піна й падала на задніх бадіків.
Жидва плескала в долоні, на бадіків скреготала.
Повели бадіків горі тісарською дорогою й військовим старшим у руки передали. Військо їх обскочило, карабінами їх обгородило, гей муром, од села відлучило.
Нікому до них не доступити, нікому з села до війська наблизитись.
Лиш сонце з лісів через багнети перегулювалося й на сивині бадіків білими крильцями мерехтіло, щоб село їх здалека розпізнавало, щоб їм гріхи простило.
Але село в тривозі, лиш навкрадці бадікам прощі посилає.
Селом патрулі ввихаються й перетрясають хати скованих бадіків. Небезпечної речі шукають, усе перевертають, пере-зирають, гверами пересмотрюють. Ґаздині отвирають писані скрині й потерпають, щоб папуша тютюну не знайшлася, щоб напасті не було.
На царинці біжуть діти за патрулею й мельдують, що в кукурудзах москаль сховався.
— В котрих кукурудзах?
— Генде при дорозі. Такий чорний, лежит і зубами креше.
Патрулює патруля в кукурудзах, боками заходить, гверами цілить. Дітвора розцікавилася, грудками мече й місце показує, де неприятель сховався.
Вже є! Лежить вусатий, набресклий бадьо, в чорнім петеку і чорних холошнях. Кресаня під головою, одна рука під приділком у холошнях, друга гейби курятам їсти давала. З роззявленого рота слина, гей жабуриння, на твар стікає, мурашкам смерть завдає. Хропе, аж душиться, аж кукурудзяне листя дрижить. Жили на шиї, гей ремінні волоки повибігали, щоб комарі їх вертіли. Коло нього на сторожі кована палиця лежить. Краще від ґазди лежить, кукурудзів не поламала, нічим не повалялася, зористими бляшками усміхається.
Підіймають бадя, на ноги кладуть. Бадьо паде назад на землю, гей підпилене дерево, кукурудзи ломить, привалює.
Дітвора сміється, в очі бадікові заглядає.
— Це отік віт!
— Діправда віт!
— Аби-х так здоров, шо віт!
Вояки врадувалися, що діти війта розпізнали.
— Ми за ним шукаємо, а він тут!
— Вони п'єні,— виясняли діти.
Винесли війта на дорогу, горілиць поклали, а самі за фі-рою шукали.
Діти кропиву руками рвали і з війта муху обганяли.
Спровадили вояки фіру, вергли в драби війта й поїхали його дім перетрясати.
Повновида війтиха відразу вгадувала, чому її ґазда, гей ніч, п'яний.
— Єго з вітівства дурно-пусто скинули, а любчьик мій з тої грижі, з того туску...
Та й голосила, та й лице йому мокрим рушником обтирала. По ревізії повезла патруля війта й війську передавала.
Ішли на небі зорі молошною дорогою, а під ними маклерувало військо тісарською дорогою та й бадіків із собою вело.
Вийшли ґаздині 'д горі на дорогу, щоб газдів своїх вирядити, щоб знати, де їх сліди цілувати.
Як той шум у темнім лісі, як сонне видіння пішли-пропали.
Приповідали жінки, гей за мерцями, щиро: як ґазди їх ґазди ніжки собі сходять, усю нічку ока не зажмурять, з жури почорніють.
Слізьми вмивалися й голосили, що тверде залізо ґаздам ручки попереїдає, що ґазди їх уже 'д хаті не вернуться, з високої полонини скороми не принесуть, у кедровії трунви з ними не ляжуть.
А коли сплакані ґаздині домів вертали, то плач у собі запирали, по голові долонями лупали й одгадували причину, за що їх газдів найшло таке тверде здекуційство.
— Аби хоть за ніготь мав провини, то би не жєль було!
— Аби хоть дома не ночував!
— Аби хоть солімку чужу настолочив!
— Ніхто такого не чув, не видів!
— Говоріт свеї,— перериває ука війтиха.— Кого має найти напасть, то й дома захопит. Аді мого через смучій по-менник забрали.
— Через поменник, кажете? — довідувалися приязно та щиро ґаздині й руки підоймали.
Війтиха хмарила лице й повістувала:
— Кажу, шо чуєте: через поменник газди-сми-си збула! Каже піп на сороковусти: "Вітихо, я нові поменники спровадив, а подивітси. Траба й за небіщиків дбати, траба душі чьисто та файно держєти",— каже. "Та же я ше дідів поменник маю, адіт, єкий повний!" "Це р^б,— каже,— це не поменник. Чіму ви не вбираєте дрантиву дранку, єк ідете до дому божого, але берете білу чісану сорочку, та й фустку броцку, та й коралі, та й киптарь смушковий, та й постільці легонькі? Чіму,— каже,— з-під маржинки чьистите, в колешни солімку та й листєчко стелите? А душі руб'єм обвиваєте? А душі гірші від вас, гірші від маржинки? Ей, вітихо,— каже,— шукайте блєшку, най вам поменник переміню!" Розвєзую я платину, тегну корону та й даю, а піп надух душі перепустив у новий поменник. "Нате,— каже,— поминайте, аби душі були шіс-ливі!"
— Аби-сте трівали, вітишко люба, та же він снісько так і нас ними наділив,— не втерпіли й переривали ґаздині та й руками по запасках били, гейби слід важкої згуби узріли.— То такий, отік кантічка, у чорних рамцях, а насередині чорний хрест з трьома перехрестями. Такий, вітишко чесна та годна?
— Сніський такий, сестрички пишні; але аби-х не збрехала: то хрест на нім такий, гей тот деревлєний, шо дєк повісмом обвиває, єк за колідов ходит.
— Гирішний такий, під ним отік барвінок ловитси; правду кажете, вітишко!
— Аже ждіт-ко! Та й приношу я тото 'д хаті, під сволок тичю, та й байдуже. Але сегодне жовнірня грим у хату та й трісе-перетрісає. В скрини нічо, в полицях нічо, в коморі нічо, в оборозі сіно, в печи попів, а над столом кажут: "Що це?"
"Образ", — кажу.
"Це кавалок дошки, бабо, ти здерла образ!"
"Ні,— кажу,— це образ, ще мій дід до него моливси".
"Де-сте богів та світців діли?"
"Були боги та й світці були,— кажу,— але шос від диму вигибли, шос муха ззіла".
"Брешеш, бабо, тут царь був!"
"Ні,— кажу,— боги та й світці були".
"Агій",— кажут та й образ здоймают до світла.
Перехрестила-сми-си та й очінаш говорю. Подивилися та й образ миром лишили.
"А від сволоком шо, бабо?"
"Поменник",— кажу.
Здіймають і перезирають.
"Ій-га! — верещют.— Та це хрест московский, це писане московске!"
"Знає 'го господь, то піп нагилив душям",— кажу. А вони поменник до ташки, а моего далі.
— Дознаки так само й наші поменнички забрали,— скрикнули ґаздині і вдарились по полах, гейби ймили тоту руку, що їм пакість робила.
Гейкали та йойкали довгими голосами й по головах бились, що такі, гей довбня, тяжкі, такі невдогадливі, такі загрижені.
Війтиха за рукави їх ловила й потверджувала.
— Отак, єк вам, Дзельманови розповідаю, а він, хоть не наша віра, каже: "Аби-сте знали, шо через тоті поменники піп та й перші ґазди пожиют смерти..."
— Най си преч каже! — заверещали ґаздині.
— Преч би си казало! — додала війтиха.
Долоні на грудях складали, ід зорям споглядали й жалісливо просили, щоби святці з їх газдів ланцюги здіймали, щоб їх порятували й од смерті оборонили.
Але річка голос їх шумом ловила й на росу завертала, щоб не виходив із села, щоб село не пустіло.
— То не дурно мені сеї ночи мої дєдьо приснилиси! Дес весіллє роблют, мене віддают. Не данцуют, ні! А все по своло-ці лускают та лускают...
— А ваш поменник був також під сволоком?
— Аєк, під сволоком; та й дєдьо там писані.
— Кайтеси, люди, кайте!
— А ви чьому поменничьок не спрьитали, коли дєдьо вам дали знати?
— Бо сми така розумна, най не кажу.
Ґаздині йшли мовчки. Одні намагалися пригадати собі свій сон із останньої ночі, аж зашінки на собі рвали; другі гадки свої збирали й перемірковували ще раз війтишину бесіду, кінці її докупи складали.
Гадки коло сволоків, гей мухи, літали, на поменники сідали, а ґаздині руки собі ломали й головами притакували:
— Таки через поменник!
— Видко діло, шо через поменник!
— Бігме, через поменник!
— Знає 'го біс!