Що шукав лисий? Чого сміявся Степан Ілліч? Про який шрифт мова? І тут він згадав, що йому казала літера "ш". Виходить, через той метал, з якого Бувалий зроблений, заарештували Степана Ілліча!
VI
Вранці Бувалий побачив, що стоїть на величезному столі поряд з бронзовим чорнильним приладдям, вазочкою для олівців і прес-пап'є. Навпроти на стіні висів великий портрет в позолоченій рамі. Сонячне світло пробивалося крізь щілину у важкій завісі на вікні.
"Куди це я потрапив?— розмірковував солдат.— І як звідси вибратися?"
Раптом прес-пап'є, на ручці якого був вирізьблений лев, загойдалось, і солдат почув хрипкий голос:
— Хто потривожив мене?
Погодьтеся — можна злякатись, коли заговорить прес-пап'є, у якого ручка схожа на голову лева. Та Бувалий миттю опанував себе: він був хоробрий солдат.
— Солдат Бувалий!— чітко відповів він.
— Ти як потрапив сюди, на стіл міського прокурора?
— Не з своєї волі. Може, накажуть охороняти цього вашого прокурора. Моє діло солдатське,— схитрував Бувалий.
Лев розреготався так голосно, що застрибали кришки на чорнильницях.
— Ну й жартівник ти! Та нашого прокурора з усіх боків охороняють. І всі — герої, куди тобі! Краще правду скажи, як сюди потрапив?
"А що мені,— подумав Бувалий.— Розповім, може, дізнаюся, як звідси вибратися".
— З хазяїном, із Степаном Іллічем мене забрали...
— Виходить, справа твоя кепська,— сказав лев.— 3 усього видно, що Степан Ілліч — злочинець серйозний. Начувайся!
І тут клацнув замок.
— Тихо! — прогарчав лев. І заплющив очі. Прес-пап'є, що досі розгойдувалось, зупинилося.
З відром та ганчіркою зайшла до кабінету прибиральниця. Вона почистила килим, згорнула його, змила підлогу.
— Ну й пилюга! І звідки вона береться?— бурмотіла жінка, витираючи стіл, і не помітила, як краєчком рукава зачепила олов'яного солдата. Він перекинувся і впав просто в кишеню її халата.
Нічого не помітивши, прибиральниця скінчила роботу, поставила відро і швабру в комірку і вийшла чорним ходом.
Коли у себе вдома жінка скидала халат, вона намацала щось тверде.
— Ну й дива! Стьопо! — гукнула вона.— Ти глянь, що в мене знайшлося!
І тут Бувалий побачив... Стьопку! Того самого Стьопку, який ворогував з Кокою Ханабиріним!
— Мамо, це ж солдат Лукича! Як він до тебе потрапив?
— Сама не знаю, Стьопо. Чудасія та й годі...
— Ти мені даси його, мамо?
. — А чого ж? Бери, Стьопо, тільки не загуби: а раптом хазяїн знайдеться.
Тим часом у кабінеті прокурора перекинули все догори дном. Шість вусатих жандармів, червоних од старання, обмацали кожний куточок, кожну щілинку — і все намарне. Солдата не було.
— Не міг же він утекти!— лютував прокурор.— Знайти! Та солдата так і не знайшли.
VII
Степана Ілліча через тиждень випустили. Доньці його мати пошила нову ляльку з ганчір'я, і вона забула про олов'яного солдата.
А Бувалий вже встиг потоваришувати із Стьопкою. Йому сподобався цей веселий, жвавий хлопець. За кілька днів солдат із своїм новим другом обійшов майже півміста. Куди тільки не заносили Стьопку його прудкі ноги! Він устигав побувати у міському саду, збігати на завод, зіграти у квача із знайомими хлопцями. А ночами Бувалий стояв на варті біля фотокартки чоловіка у солдатській формі. На грудях у цього чоловіка було два солдатських Георгіївських хрести. Бувалий на той час уже знав, що то — Стьопчин батько, який третій рік змушений воювати. Від нього давно не було листів, і мати Стьопчина частенько плакала вночі, коли син спав. А Бувалий усе чув, йому хотілось втішити Стьопчину маму, та хіба вона почула б?
Якось ранком Стьопка змовницьки підморгнув солдатові:
— Ну, сьогодні в нас серйозне діло буде! Сховав Стьопка його в кишеню і вибіг з дому.
— Газета "Шлях правди", газета "Шлях правди"! Купуйте "Шлях правди"!— кричав Стьопка.
Раптом над вухом Бувалого пролунав знайомий писклявий голос:
— Більшовицька газета? Держи його! Лисий сищик міцно схопив Стьопку за комір.
Та хлопець не розгубився. Він миттю нашкріб у кишені різного сміття, підстрибнув і щосили кинув сищикові в пику. Той скрикнув, випустив Стьопку і схопився руками за очі.
За чверть години, попетлявши по провулках, Стьопка сидів у кущах на березі річки. Віддихавшись, він вийняв з кишені олов'яного солдата і, підморгнувши йому, сказав:
— Отак! Маєш, брате... Мені з тобою щастить...
VIII ■
Збігали дні. Минуло літо, прохолодою нагадала про себе осінь, посіялись дощі.
Солдат весь час супроводжував Стьопку. Ранком вони газети продавали, увечері листівки розклеювали. А вночі стояв Бувалий на звичному місці, біля фотокартки батька-солдата.
Прийшов нарешті від нього лист. Писав солдат Іван, що скоро війні кінець, вернеться додому. Листа цього Стьопка не раз
читав уголос. Бувалий його напам'ять вивчив. Чекав разом з хлопцем, коли ж вернеться солдат.
І перший почув стукіт у вікно. Придивився: він! Правда, не було на Іванові форми й орденів, та солдат впізнає солдата і без них. А як — то тільки їм відомо.
Почула стукіт і Стьопчина мати.
— Хто там так пізно?— спитала, виглянувши у вікно, і схопилася рукою за підвіконня.— Ва-а-аня!
До ранку розмова не змовкала.
— Недовго я буду вдома. Відпочину — і подамся далі,— сказав солдат Іван дружині.
— Тату, можна, я з тобою? Батько обняв сина.
— Ні, сину, не можна. Матір як залишимо саму? Ти в сім'ї тепер найстарший.
— Найстарший,— крізь сльози сказала мати.— Ремінь за ним скучив, Іване. Шибайголова. Хвилини вдома не всидить.
— Я ж у справах, мамо!
— Знаю твої справи. Бачила. Хоч ти, Іване, заборони йому ті газети розносити. В'язниця і без нього повна!
Солдат Іван глянув на сина:
— Будь обережний. Степану Іллічу привіт. Скажеш, щоб увечері навідався.
— Перекажу.
— Що старе, те й мале,— похитала головою мати.— Він ще цяцьками грається, а ти...
— Якими цяцьками?
І тоді солдат Іван побачив олов'яного солдата. Бувалий стояв на варті, хоч і прикро йому було. Хіба ж він — забавка?
— Добрий солдат,— мовив батько.— Таких, пам'ятаю, Лу-кич робив, паяльщик.
— Його робота, тату!
— Бач, зразу впізнав,— всміхнувся солдат Іван.
— Тату, чуєш, тату,— опустивши очі, сказав раптом Стьопка.— Нехай цей солдат твій буде. Візьми його з собою!
Батько подивився на сина.
— А ти як без нього? Я дивлюсь — ви нерозлийвода. Стьопка нічого не відповів батькові, та в, очах у хлопця було
щось таке, що примусило солдата Івана підійти до сина і покласти долоні на плечі.
— Що ж, хай буде по-твоєму. Дякую, сину, за подарунок.
IX
Солдат Іван оселився на іншій квартирі по чужих документах і влаштувався працювати. Родину він навідував нечасто.
Бувалий ходив з ним на таємні збори, у друкарню за листівками і газетами, їздив із солдатом Іваном у різні кінці міста з важливими дорученнями від Степана Ілліча, який теж переховувався під чужим прізвищем. Знав солдат, де в потаємних схованках зібрано зброю для робітників, знав, що з дня на день чекають сигналу до повстання.
І той день настав.
Серед ночі до солдата Івана постукали. Він ліг відпочити годин зо три тому і не відразу почув.
— Іване!— стукав у двері посланець — робітник Василь.— Уставайте! Почалося!— сказав він, коли Іван одчинив.— Кличуть до штабу, там усі збираються. Швидше!
Солдатові не треба казати двічі.
Йшли озброєні робітничі загони, робітники зводили барикади, стрілянина спалахувала і вщухала.
Побачив Бувалий знайому огорожу ханабирінського будинку, блідого від переляку садівника, який відчиняв браму.
— Нема хазяїна, нема,— сказав він робітникам.— Поїхали всі, вчора поїхали. Сіли в авто і поїхали. А куди — не знаю...
На світанку загін солдата Івана підійшов до полкової казарми. Зупинились за барикадою, залягли. Іван залишив замість себе Василя і подався до головного входу, де був загін Степана Ілліча.
— Що робити будемо?— спитав Степан Ілліч. Рука його була перебинтована і підв'язана хустиною.— У них кулемети, гармати. Якщо відкриють вогонь — багато людей загине. Треба якось діяти.
Солдат Іван подумав.
— Ти, Степане Іллічу, накажи припинити вогонь. Я з солдатами поговорю. Свій брат як-не-як.
— Що ж,— вирішив Степан Ілліч.— Спробуй. Тільки бережись, Іване, всяке може трапитися, знайдеться якийсь негідник...
Тим часом постріли ущухли. Тиша залягла над барикадами і солдатськими казармами. І тоді вийшов уперед солдат Іван.
— У мене до вас мова коротка, товариші солдати,— сказав голосно, щоб кожне слово чути було.— Три роки воював я за царя, офіцерів слухав, голодував. Два хрести Георгія мені цар-ба-течко пожалували, не обійшли своєю царською милістю. А я додому повернувся. Чому, спитаєте? А ось чому. За що ми воювали? За те, щоб фабриканти кишені собі натоптували? За голод і холод, від якого сім'ї наші гинули? Ні, товариші, якщо й воювати — то за життя нове, світле, щоб сам собі і робітник, і селянин хазяїном був, щоб хліба вдосталь їв, щоб на праці нашій ніхто не наживався...
Солдат Іван говорив, а Бувалий, визираючи у щілинку з на-
грудної кишені, бачив, як уважно слухають промовця за воротами казарми.
— В столиці багатіїв уже скинули, товариші солдати. То невже ви будете в братів своїх стріляти, багатійські шкури рятувати?
Голос Івана лунав дедалі голосніше.
І тут солдат Бувалий побачив, що у вузькій бійниці високого МУРУ зблиснув золотий офіцерський погон. Побачив він руку з наганом, дуло, спрямоване на Івана. "Бережись!"— хотів крикнути солдат, але не встиг. "Сам помирай, а товариша виручай",— згадав раптом слова старого майстра. Коли з бійниці пролунав постріл, Бувалий підставив свої груди лихій кулі...
— Лежіть, лежіть спокійно,— почув солдат Іван м'який голос.— Усе гаразд, скоро танцювати будете.
Лікар попрощався і пішов з палати.
— Тату,— прошепотів Стьопка на вухо батькові.— Перемога за нами!
І Стьопка розповів, як солдати обеззброїли офіцерів, як побраталися з повсталими, як відібрали в багатіїв заводи і фабрики.
— Тату, а ти знаєш, хто тобі життя врятував?— сяючи очима, спитав Стьопка.
Батько запитально дивився на сина.
— Ось!— прошепотів Стьопка і показав батькові олов'яного солдатика.
Куля вдарила Бувалому в самісінькі груди і, відскочивши, рикошетом пробила плече Іванові. Затулив Бувалий серце солдата.
— Покажи,— не так почув, як догадався, Стьопка. Він поклав батькові на долоню те, що зосталося від Бувалого.
Іван дивився на фігурку, розплескану кулею.
— Шкода солдата,— ледве чутно мовив він.— Мені життя врятував, а сам...