— А от мама знає. Герман Петрович теж, як ви, — нічого не знає, крім своїх планів та перепланів! Мама, та все знає. — Хлопець перегорнув сторінку і заглибився в читання. Згодом він підвів голову й подивився на мене таким поглядом, наче хотів відгадати, що я за людина.
— Ви в нас ніколи ще не були! Адже правда? Я знаю всіх, хто в нас коли бував, — проказало хлоп'я.
В коридорі заскрипів замок, і чути було, як відхилились двері. Мале раптом скочило із стільця і хутко пішло до портьєри.
— Це ти, мамо? — спокійним тоном дорослого запитало воно.
Крізь зелену портьєру до кімнати простяглись дві руки і на мить застигли в повітрі. Потім вони ніжно взяли за обидві щоки хлоп'ятка, і жіноча голова схилилась над малою голівкою.
До хати ввійшла жінка.
— Ви до Германа Петровича? Він за хвильку буде, — промовила вона і затримала на мені свій погляд.
Це була вона. Атож. Та, що п'ять років тому простягала руку крізь зелень веранди. Але як вона змінилася. Та, колишня із зеленим видом жінка, була ніби привидом цієї рожевої, вродливої, що придбала в своїй подобі вигляд поважної людини, жінки не примх, а громадського та родинного обов'язку.
Вона провела рукою над своїми очима, наче здіймала невидиме запинало, що заважало їй пригадати щось. Але, певно, не згадавши, усміхнулась до хлопчика, що одібрав у неї з рук пакунок і капелюх, і прудкою ходою пішла до другої кімнати.
Я не встиг іще отямитись, як приятель тримав мене в обіймах. Потім ми сіли один проти одного. Герман зворушливим голосом кидав безперервні запитання. Він був — саме натхнення. Де й поділась його колишня меланхолійна сентиментальність. Атож, він працює над розробленням нових кодексів, він вивчає рефлексологію людини... Але це не все! Герман має до всього того прекрасного друга-педолога. Це його дружина.
Він спинився передихнути, примруживши очі точнісінько так, як це зробила жінка, коли щось пригадувала, і лице йому зашарілося.
— Ти ж її знаєш! Пригадуєш кілька років тому кафе й жінку з дитиною на руках? Тільки, цур тобі, краще не згадуй при ній... А втім, як знаєш...
Мій приятель присунув своє кріселко ближче до мене і провадив далі.
— Мене тоді взяв жаль. Я був самотній, чомусь відчув громадський обов'язок допомогти... Мені здалось, що вона хвора. І я одвів їх з дитиною додому, а другого дня закликав лікаря-психіатра. Він ствердив мої припущення, і я відвіз її до лікарні. В неї було нервове зворушення якихось нервів мозкового центра. Тепер, як бачиш, вона цілком дужа, і вже чотири роки моя дружина... Та не тільки! Вона прекрасний педолог, громадська людина... Я не знаю, чи є ще хто так особисто щасливий, як я... А це ж має колосальне значення для людини з громадськими обов'язками...
Герман на хвилинку замріявся. Згодом він тихо промовив:
— Так, люди не знають, де бродить їхнє родинне щастя. Ми шукаємо його в саєтовій сукні й звабливих очах, а воно іноді в подертій одежі — простягає забруднену руку крізь зелене листя неприступної для нього веранди...
— Знайомся, Оксанко, — це мій найкращий друг, — проказав мені через голову Герман.
Я обернувся, підвівшись.
Його дружина, вся в світлому, струнка, тендітна, як ясний, радісний привид, стояла на тлі темно-зеленої портьєри.
Вона усміхалась людяною усмішкою; простягнувши до мене обидві руки.
1927 р.