Бо вже від перших лунких ударів по спині вона востаннє спробувала звестись на ноги, жалібно заіржала і знову впала на зігнуті ноги.
Удари один за одним — гех! — гех! — падали на голову коня. Шумно захрипівши, кінь захитався, повільно повалився і затріщав посторонками. Ярмо залізло йому на вуха і затулило витікаюче око...
Бородань раптом відкинув кілка і завмер, до чогось прислухаючись, навіть руку приклав до вуха. Та Сабирли раніше за нього почув гулке іржання, що долетіло з конюшні. І впізнав голос Чатира...
Бородань побіг, гупаючи чобітьми.
Сабирли осмілів і підійшов до хвіртки. Ледь помітно ворушилися мішки з курми, а високий ящик погойдувався. То зачинене ягня намагалося вибратись на волю.
У коня судомно шарпалася шкіра на шиї. Гостро пахло свіжою кров'ю.
Сабирли почув цокання кінських копит і сховався за тином. Щось тримало його тут, можливо, його цікавість, а, може, йому набридло тікати від людей, лякатися найменшого шурхоту...
Під бороданем був Чатир, той самий Чатир, на якому колись їздив Айдер, господар собаки.
Бородань грубо вхопив шкапу за ногу і відтягнув убік. Чатир із більмом на оці понуро стояв, чекаючи, що з ним будуть робити далі...
Скалічений кінь ледь дриґав ногою, намагаючись підняти голову, але вона знову падала.
Бородань повернувся до Чатира. Підвів його на місце шкапи. Чатир підкорився.
Бородань нагнувся до ярма. І лише тоді Сабирли відчув, що на його очах чиниться ще одна несправедливість. Його терпець увірвався.
Він почав повільно задкувати, не зводячи очей із бороданя. Той надів на Чатира ярмо, поліз по упряж. Сабирли встиг взяти відстань для розбігу. Він забув про свою старість, всі страхи, пережиті за останні роки, знову відчув себе сталевою торпедою, зробив перші кроки, розбігаючись сильніше, ступаючи м'яко, пружно, по-вовчи. Стрибок!
Розрахунок був точним. Він повис на спині бороданя, як шуба, повалив його на землю, клацнув іклами — з одягу полетіло шмаття. Чатир навіть форкнув від здивування. Бородань застогнав — це подвоїло сили пса, пробудило в ньому лють, біль за всі пережиті муки, наче у них був винуватий лише цей бородатий чоловік!
Та, певно, все ж підвів вік чи його поспішливість. Сабирли відчув — його натиск був невдалим. А бородань був сильний. Він упав, втиснув голову в плечі, вперто намагався вхопити міцними руками за горлянку пса. Сабирли притискував його до землі і намагався добратись до шиї, повискуючи від безсилля...
Боротьба йшла несамовита. З-під кігтів Сабирли летіли роздерті шматки одягу, він прокусив і відкинув від себе щось криваве. Та бородань зумів упасти на спину, впираючись ногами в живіт свого ворога.
Сабирли задихався, обчас боляче душив у живіт, але з'явився шанс перемогти — в такій позиції зручніше брати ворога за горло.
Сабирли зібрав сили для останнього кидка. Тугі шийні м'язи перекочувалися, наче залізні хвилі, руки бороданя, слизькі від поту, повільно розтискались... Ще трохи...
Зненацька щось торкнулося до спини Сабирли —можливо, Чатир упізнав його і вирішив пересвідчитись, чи не помилився, а, можливо, просто захотів побачити, що ж тут взагалі відбувається, — тицьнув холодним носом у спину пса.
Сабирли різко повернувся, готовий відбити напад нового ворога. Та побачив пришелепкувату білу голову Чатира і розгубився. У цю мить у нього ослабли м'язи, він майже випустив ворога — і кінець бою став очевидним.
Залізні пальці тугим кільцем стисли горлянку Сабирли. Він шалено вперся задніми лапами в землю, шарпнувся... Вони покотилися до тину. І тут Сабирли побачив пітьму, яка повільно затуляла йому очі...
Це тривало коротку мить. Сабирли набрав у пом'яте горло повітря і розплющив очі. Бородань, похитуючись, нагнувся до кілка, яким ще недавно бив шкапу, взяв його, та, знесилений, притулився плечем до підводи. Вільною рукою він притискував до прокушеної шиї онучу. Чатир стояв із опущеною головою, він давно втратив інтерес і до смертельного поєдинку, і до пса, якого колись знав, і до всього світу з його турботами і проблемами, він переймався лише невеселими думками про свою старість...
Сабирли непомітно дихав, збираючи останні сили, —здаватися він не хотів і крізь приплющені повіки спостерігав за ворогом. Той сплюнув криваву слину, міцніше стиснув кілка, повільно повернувся і пішов до пса. Бородань не поспішав, був упевнений, що зараз поквитається з цим облізлим, старим татарським собацюрою...
Несподівано Сабирли перевернувся і невпевнено кинувся до хвіртки. Лайка, удар кілком об тин, але пес вислизнув...
Він довго відлежувавсь у густому бур'яні. У страшному сні його наздоганяв бородань з кілком...
Сабирли був страшенно розбитий, боліла горлянка. Тіло — наче покусала тічка скажених собак...
Після похмурого сну ще сильніше захотілося їсти. Ніби й не було вранці курочки... Та хочеш жити — вставай, перемагай біль, іди в село. Інакше пропадеш...
Сабирли вибрався із бур'янів і обережно, наче тінь, прослизнув до найближчого будинку. Він довго ходив, принюхувавсь. Ні запаху чогось їстівного — нічого. І нікого.
Він підповз до конюшні. Тиша. Ковтаючи слину, зазирнув до курника. Нічого.
Зайти в дім Сабирли не наважився — а, може, там чигає якась небезпека? Він уже битий пес.
Голодний Сабирли пішов городами, не знаючи, куди податись. Темні будівлі лякали своєю пусткою — на село наповзла темрява. Все навколо наче вимерло. Зрештою, так воно і було, якщо не брати до уваги голодну худобу та всяку іншу живність, з учорашнього дня зачинену у хлівах, до якої ще не дійшли руки різних бороданів.
Пес ніколи не розумів до кінця людей. А тепер він їх узагалі не міг зрозуміти...
Як це можна — знятись усім селом, сісти в машини кольору хакі й поїхати? Невже вони збожеволіли? Правда, любили кагалом ходити один до одного в гості, на весілля, але щоб так поїхати, залишити все село порожнім, такого ще не було...
В останні роки люди мало тішили пса, але зараз, коли їх зовсім не стало, самотність переросла у нестерпну муку...
Пес, звісно, скучав і не міг знати, що люди зібрались і покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі і що це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих літ, порожнє, а спорожніло й сусіднє село і третє, п'яте, десяте, і соте, і так аж до самого моря, яке хлюпоче з усіх боків півострова.
Лишилися тільки бородані, що виповзають на світло в такі смутні часи, і ще жменя людей, яким ні чуже добро, ні хула, ні честь не потрібні, саме їх злі сили, схожі на ураган, якось випадково не зачепили, обійшли стороною. І зараз вони, напевно, теж прислухаються до страшної тиші, яка роззявила рота в німому крикові: "Що ж це таке? Чому всіх підняли й забрали? Хіба ж так можна?"
Цього не знали й ті, кого посадили в машини кольору хакі і повезли невідомо куди, і ті, хто саджав їх у ті самі машини і стояв в оточенні навколо їхніх сіл... Ніхто не знав. Просто їх, Сабирли...
Сабирли зупинив запах, лоскітливий, дратівливий запах. Він принюхався, озирнувся. Упізнав місце, де недавно зарвав курку...
Швидко проковтнув залишені в поспіху курячі лапки, перебрав пір'я, таке апетитне й пахуче. Від пережовування пір'я його знудило, і Сабирли закашлявся, відганяючи нудоту. Почуваючи в тілі велику втому і тугу самотності в грудях, побрів до того місця, де його іноді підгодовували, — до дому Дагджи. Походив порожнім подвір'ям і відчув раптом запах присмаленого хліба. Смертельна туга погнала його в дім старої Аніфе...
Сабирли відчував — хліб згорає, і цей гіркавий чад вабив його більше, ніж сам хліб. Двері в хаті були відчинені навстіж. Переборовши страх, Сабирли ступив за поріг. Шерсть на загривку піднялася дибом, і він про всяк випадок ошкірився — це завжди допомагало відбити перший натиск або хоча б відлякати ворога...
Жадібно вдихаючи запах догораючого хліба, Сабирли робив повільні, затяжні кроки. Він чув легке загрозливе потріскування, і, якби не цей запах горілого хліба, він би повернув назад, хай воно все горить...
Зупинився біля великої печі, від якої йшов густий нестерпний запах і такий же їдкий дим.
Сабирли тихо заскімлив і зрозумів, що печі йому не дістати і хліба теж. Відступив назад, притулився до половинки дверей і дивився — із челюстей печі вилітали яскраві жарини і зникали в купі хмизу, яка загрозливо потріскувала. Дим крутився коло зачиненого вікна і виповзав за двері...
Сабирли повільно повернувся і підтюпцем побіг на вулицю — тут з'явилася якась неусвідомлена небезпека. І не помилився. Бо коли вийшов на вулицю, побачив, як із щілин вікон і прочинених дверей клубочився густий дим з дрібними іскрами, що танули в сутінках.
Над селом густішала темрява.
Пес сів на задні лапи, сперся на передні і почав терпляче чекати. Згодом він затужив — підняв писок до холодних байдужих зірок, від блимання яких поглиблювалась самотність, і завив тонким скорботним голосом. Він був хриплим і слабким, і Сабирли незабаром втомився вити...
У домі старої Аніфе відбулися зміни — замість іскор тепер із димом вискакували язики полум'я, наче оскаженілий на вітрі шматок червоного прапора. Він злодійкувато облизував карниза і загасав. Запах горілого хліба зник.
Сабирли стояв похитуючись. Від нього відбігала довга тінь, Сабирли якось підібрався — скільки ж він був у забутті, за цей час його могли оглушити, проткнути вилами, пристрелити!..
Довгі язики полум'я вибігали з дверей, тягнулися вгору, на дах, до них приєднувались інші, такі ж рвучкі, язики, що вилітали з вікон, і палали єдиним могутнім гарячим смолоскипом...
Пес підійшов до палаючого будинку. Він зроду не бачив такого великого вогнища. Давно його старі кості так не зігрівалися.
Зачаровано дивився на цей первісний вогонь, і навіть голод перестав судомити шлунок. І самотність кудись відійшла. Бо якщо поруч із живою істотою вогонь, то це вже не самотність...
Сабирли підійшов до вогнища ближче, ним заволоділо якесь дивне почуття. У ньому з'явилась бадьорість і сила, навіть жвавість. Було таке відчуття, як і вранці, коли побачив себе у дзеркалі високої скрині, вкраденої бороданем в одному з обезлюділих будинків. Коли провалився дах і його вдарив гарячий порив повітря, Сабирли зовсім не злякався. До нього долетіли іскри. Просто для безпеки пес відійшов убік: бо ж старість —мудрість...
Сабирли збуджено озирнувся, як це роблять вуличні гави: а чи всі бачили, що мені довелось, та й враженням поділитися хочеться!
Погляд собаки зупинився на якомусь нерухомому предметі, перескочив далі, як повз давно знайому і непотрібну річ.